Якщо наші королі задумали змінювати конституційні основи, то ми міняємо королів, а не Конституцію
Вінстон Черчілль, письменник, прем'єр-міністр Великобританії

Анна ЛАЗАР: Деякі місця й люди в Україні живуть ніби в різних часових потоках

27 травня, 2011 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ АННОЮ ЛАЗАР

Анна Лазар — заступниця директора Польського Інституту в Києві. Її можна побачити чи не на кожній цікавій мистецькій або літературній акції в українській столиці, та й поза нею. У нашому артистичному середовищі вона давно стала своєю. Але, звісно, не втратила можливості дивитися на українську культуру з певної дистанції. Враження від України, її літератури та мистецтва й стали відправним пунктом нашої розмови...

— Розкажи трохи про те, як ти опинилася в Україні?

— Усе почалось із захоплення перекладами Бу-Ба-Бу в журналі «Література на свєцє», присвяченому перекладам іноземної літератури. Потім я студіювала українську та польську філології, згодом ще історію мистецтва, де цікавилась двома векторами — сучасним мистецтвом та сходом Європи, далі продовжила навчання літератури й мистецтва в аспірантурі в Польській Академії Наук, працювала в неурядових організаціях, спрямованих на Україну. Писала тексти про українське мистецтво, перекладала літературу, і одного дня Юрій Онух написав до мене, що Міністерство закордонних справ оголосило конкурс на пост у Польському Інституті в Києві — я не мала сумнівів, що це для мене ідеально.

— Які були перші враження від нашої країни і наскільки вони змінилися?

— Уперше я була тут дитиною. І тоді головним враженням було те, що будинки виглядаюить якось подібно, але трохи по-іншому. І досі мене цікавить модернізм другої половини ХХ століття, з яким прекрасно працюють молоді художники — Микита Кадан, Леся Хоменко, котра постійно діалогує з мистецтвом останніх десятиріч, група «Предмети», що складається з архітекторів та митців. Культура України для мене величезний магніт, вважаю, що відбувається дуже багато цікавого.

Зараз, після двох років життя в Україні, мені здається, що тут люди живуть ближче одне до одного, вони менш атомізовані. У мене було й до приїзду багато друзів, а зараз їх іще більше. Здається, я тепер краще розумію тутешні умови та своєрідності, хоча часом маю враження, що деякі місця й люди живуть в різних часових потоках. Але так є, мабуть, у цілому світі. Україна пульсує своєю архаїчністю, радянською спадщиною, швидкою модернізацією та глобалізацією. Часто тут доводиться захищати ті свободи, які начебто вже конституційно гарантовані. Я з величезною симпатією спостерігаю за активною діяльністю молодих правозахисників і вважаю таку діяльність величезним надбанням України. Молоді люди не байдужі, і вони врешті подбають про свою країну.

— У мене таке враження, що в літературній сфері (особливо в галузі сучасної літератури) в України зараз найміцніші міжнародні зв’язки саме з Польщею. Із чим ти це пов’язуєш?

— Можна назвати кілька причин. Польща — близька сусідка. Наші країни мають багато спільного, але є свої особливості. У нас спільна історія, в другій половині ХХ сторічя Польща була в зоні комуністичного впливу, а в Україні панував набагато жорстокіший режим. Тому легко можна розуміти процеси, які відбувалися в наших країнах, хоча вони й не зовсім паралельні. А література, мистецтво не стільки віддзеркалює дійсність, а радше випрацьовує сферу ідей — дає якісь знаряддя до творення розповіді про дійсність. Крім того, літератори та перекладачі приятелюють, їздять на фестивалі. Це пов’язано з природним зацікавленням, але також стимульоване низкою програм — стажуванням у Польщі для творчих особистостей (Gaude Polonia, Вілла Деціуша, стипендії молодих науковців...), підтримкою перекладів — себто простягнення руки для тих, кому це справді цікаво. І в Польщі багато перекладають української літератури. Це взаємодія. Польські поети перекладають українських, українські польських, їм це цікаво, читачам так само. Думаю, це також пошуки й віднаходження іншого і близького в одному.

— Що в тебе найулюбленіше та найцікавіше в сучасній українській літературі?

— Дуже люблю літературу дев’яностих років — з її бурхливим використовуванням нових поетик, неспокійним пошуком своєї мови й руйнуванням твердинь — це був подих творчої свободи. Андрухович, Забужко, Прохасько, Іздрик («Таке» вважаю ледь не геніальним твором). Неперевершений Жадан, який грає довготривалими сюжетами української культури, зануреними в сьогодення, — ось його вірш: сучасний дрібний бандит везе в плацкарті відрізану голову свого братана так, як колись козаки привозили з походу голови своїх товаришів, щоби віддати на поховання близьким. Таку річ може видумати натхненний і наділенний субтильним почуттям гумору великий поет. Дуже люблю літературу моїх подруг та друзів — Дзвінки Матіяш з її величезною тонкістю, Богдани Матіяш із вічними пошуками ніжності й метафізики в одному. Люблю поезію Богдана-Олега Горобчука, Юлії Стахівської, Дмитра Лазуткіна, і твій «Хлорофітум» мені подобається. Або Сашко Ушкалов — як проза, так і поезія. Люблю прозу Галини Романенко з її неймовірним почуттям легкого гумору та абсурду, як в оберіутів — тільки не такого жорстокого. Іронічно-романтичні вірші Василя Лозинського. З великою симпатією ставлюся до творчості Маріанни Кіяновської, Галини Крук, Андрія Бондаря, Остапа Сливинського й багатьох інших. Читаю із задоволенням прозу молодих жінок Тані Малярчук, Софійки Андрухович, Ірени Карпи, Світлани Поваляєвої, Ксені Харченко. Прекрасним відкритям є для мене мальовані книжки Ясі Хоменко.

— А як щодо нашої класики?

— Мені подобається читати нові інтерпретації великих письменниць та письменників. Франко в інтерпретації Ярослава Грицака, Леся Українка — Оксана Забужко, Шевченко — скажімо, Григорій Грабович, Кобилянська — Тамара Гундорова, Марко Павлишин. Люблю повертатися до Василя Стуса, Григорія Чубая, Василя Голобородька, Івана Малковича. Люблю футуристів, а Емма Андієвська — це моя перша пристрасть. Зі старіших — Богдан-Ігор Антонич.

— Із чого би порадила неофітам розпочинати знайомство із сьогоднішнім польським письменством? Мається на увазі як проза, так і поезія.

— Окрім Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша, Збігнєва Герберта, Юлії Гартвіг та Богдана Задури, варто читати Анджея Сосновського, Марціна Свєтліцкого, Марціна Цецка, Йоанну Мюллер, Марту Подгурнік, Яцека Подсядла, Дарека Фокса, Евгеніуша Ткачишин-Дицького і Войтека Бонковського. Польська молода поезія відрізняється від української — тут менше ритму, більше забави словотворенням та розбиванням застарілих метафор, у Польщі навіть інтимність стоїть на перехресті з іронією.

Із прозою так стоїть справа, що ті, хто не знають польської мови, мають «на таці» багато хітів — Дороту Масловську, Міхала Вітковського, Анджея Стасюка, Ольгу Токарчук. Мала б з’явитись і Мануела Гретковська, і Ізабела Філіпяк, Кінга Дунін; варто почитати й молодше покоління — Агнєшку Дороткевич (вона, до речі, помітна популяризаторка української літератури), Тумотеуша Карповича, Богдана Славінського, Сильвію Хутнік, Марціна Сєнєвича, Славоміра Схути. А щоб глибше зануритись у сучасні літературно-історичні ігри, варто почитати Тадеуша Коменданта — перекладача Мішеля Фуко, він геніально «грається» з польською романтичною літературою. Важливу прозу для польських дебатів про ідентичність пишуть Ярослав Марек Римкєвич, Кшиштоф Рутковський та, звісно, есеїстка Марія Яніон.

— До речі, що зараз читаєш?

— «Історію польської інтелігенції» під редакцією Єжи Єдліцького. А щойно закінчила нову книжку Гжегожа Мотики, паралельно читаю «Путівник по Агамбену» Політичної Критики, «Твої улюблені пси та інші звірі» Богдани Матіяш, підчитую антологію української поезії «Метаморфози», різні речі Чеслава Мілоша та ще Олександра Зінченка «Година папуги».

— Розкажи коротко про суть діяльності Польського інституту в Україні?

— Це промоція надбань польської культури та зацікавлення тутешніх митців та науковців Польщею. У випадку України це також уважне вивчення того, де проходить найбільш живий контакт між польськими та українськими митцями, та підтримання його. А також стимулювання цього контакту. І, звичайно, інформування про цікаві явища польської культури українських любителів культури. Наша програма — це близько ста подій на рік. Директор Польського Інституту Ярослав Годун дуже активно промує культурну рограму головування Польщі в Раді Європи; між іншим, заохочує Національну Оперу до концертного виконання «Короля Рогера» — неймовірно цікавої опери Кароля Шимановського, що поєднує язичницькі та прехристиянські сюжети.

— Які нові проекти, пов’язані з літературою, очікують на нас ближчим часом?

— На фестиваль «Київські лаври» приїздять зірки польської поезії: Тадеуш Домбровський, Йоанна Мюлер, Дарек Фокс та неперевершений Евгеніуш Ткачишин-Дицький. 26 травня в Києві, а 28 травня в Харкові зустріч, присвячена «Родинній Європі» Чеслава Мілоша — це прекрасний біографічний есей, який показує не лише специфіку східньоєвпропейського інтелектуала, а також нову філософію Європи — місця, де точкою відліку не є великі імперії, а малі нації. Поки Україна здобула незалежність, вона в оптиці Чеслава Мілоша та середовища «Культури» Єжи Гедройця мала свою міцну суб’єктивність. Це було дуже відважно в шістдесяті роки.

— Як відбуватиметься рік Мілоша в Польщі?

— У Польщі це фестивалі, читання, нові інтерпретації та поширення знань про поета у світі. У тому числі й в Україні. Тут вийдуть дві дуже добрі книжки. Перша — вибрані поезії Чеслава Мілоша у перекладах українських поеток та поетів, причому тексти вибирались польськими поетками та поетами. Ішлося не стільки про репрезентацію чистого Мілоша, а більше про те, що досі цікаво літераторкам і літераторам. Книжка має побачити світ у видавництві «Темпора» під редакцією Андрія Бондаря. Друга перлинка — добірка понад двадцятьох есеїв у видавництві «Дух і Літера», за редакцією Андрія Павлишина та Олі Гнатюк. Незабаром з’явиться аудіокнига, де свої переклади віршів Мілоша читатимуть лауреати премії Конрада Тарас Прохасько та Сергій Жадан.

— Наскільки така активність результативна?

— Навіщо дбати про поширення знань про творчість Мілоша чи іншого героя? Як на мене, щоб краще впізнати філософію, культуру іншої країни. Щоб вийти за межі стереотипів про поляків і показати складну дорогу, яку ми перейшли в ХХ сторіччі. Мілош є ніби «лінзою», котра показує величезну ментальну дорогу, яку треба було пройти полякам, щоб добре себе віднайти без фантомних болів, без моноетнічної ілюзії зі всіма її небезпеками. Звісно, це урок, який ще триває, і не всі його засвоїли, але він цікавий. Мілош дуже добрий поет та письменник, він вартує того, щоб більше людей про нього знало. А результати побачимо в наступному десятилітті.

— Твоє суб’єктивне враження: що дозволило українцям і полякам, попри криваві сторінки історії наших взаємин, переступити через усе це та почати нормальну конструктивну співпрацю на рівні людей, організацій і навіть, значною мірою, держав?

— Час. Українці та поляки різні, але досить близькі. Неможливо не побачити і не зрозуміти прагнення Україною державності. Україна та Польща взаємно зацікавлені одна одною. Можливо, у першій лінійці нової сторінки історії, коли обидві держави почали бути суверенними, потреба пізнання була спричинена сентиментом, але зараз цей процес дуже живий і сучасний — це сильні контакти багатьох середовищ, обмін думками, спільна діяльність. Історія не буває простою, проте її пишуть із перспективи сьогодення та використовуючи сучасний каталог цінностей. Діалог істориків повинен тривати, історична політика — дуже тонке і важливе питання. І цей діалог стосується не тільки польських і українських взаємин. Прекрасний найсвіжіший приклад — книжка молодого українського історика Олександра Зінченка «Година Папуги», де він говорить про трагедію Катині — місцевості, яка стала символом варварського розстрілу близько 22 тисяч військовополонених польських офіцерів органами НКВС в 1940 році, що був приховуваний у цілий час комунізму. Або фільм Олексія Бобровнікова «Листи з раю» цієї ж тематики, де як історик був задіяний той самий Олександр Зінченко. Це показує, що наш історичний діалог є живим, не зведеним до інституції — хоча тут варто згадати й помітні польсько-українські публікації, наприклад серію «Польща і Україна в тридцятих-сорокових роках — ХХ сторіччя».

Польща та Україна близькі сусідки, а можливо, навіть сестри. Не тільки історикам, але також художникам, поетам, режисерам хочеться чути своїх колег. Українцям цікаво послухати польської музики, а полякам української. Їм навіть добре разом музикувати.

Розмовляв Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ