«Не треба «ламати» людей книжками, які не додають їм нічого доброго»

Редактор видавництва і часопису «Критика», поетка, перекладачка живе біля лісу — в Биківні. Під час «екскурсії» власною книгозбірнею господиня частує чаєм із суниць та знайомить із лагідним котом Ірисом. «Тварини не втратили зв’язку з Раєм», — вважає Богдана Матіяш. Книжкии у шафах складені у два, а то й три ряди. На корінцях видніються прізвища — Камю, К’єркегор, Римарук, Савка, Неборак, Малкович...

— Кожен має індивідуальні смаки, зокрема й літературні. На що орієнтуєтеся в художньому часопросторі?

—  За останні роки найважливішою для мене стала добра література. І йдеться не тільки про якесь писання, а й просто людську доброту. Усе життя ми з Дзвінкою читаємо багато творів для дітей. Природно, коли такими книжками захоплюються у дитинстві, але в нас це не минулося. Ми навіть маємо книжкову шафу, де зберігаємо казки та різні підліткові історії... У дитинстві ми багато всього вчили напам’ять. Дзвінка могла дослівно відтворити оповідання Бориса Грінченка. Я дуже любила Лесю Українку. Пригадую, років у п’ять якось подумала, що якщо на ніч залишити на столі свій блокнот із віршами, вона їх прочитає.

Часто відкриваємо для себе нових авторів. Нещодавня знахідка — творчість норвезької письменниці Марії Парр. Дитяча література — без сумніву, найулюбленіша. Мені часто хочеться м’якості, чогось такого, як «Поліанна» Елеонори Портер чи «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен. Хочеться ділитися цими творами з приятелями, чиє дитинство минуло без них. Радо читаю і «дорослих» авторів, з якими можна бути співрозмовником, твори яких не викликають дискомфорту.

Раніше хотілося мати кожну добру книжку. Тепер обираю більш прискіпливо. Частіше купую не художні книжки, а скажімо, книжки видавництва «Свічадо», бо розумію, що хочу говорити саме з тією традицією. Добре мати десь біля себе Древній патерик (IV—VII стст.), якісь добрі науки монахів чи єгипетських пустельників... Думаю, тепер література мало додає мені чогось нового до формування світогляду. Хіба що впізнаю в ній тих, із ким хотіла би говорити. Якщо кажу, що люблю о. Яна Твардовського, то усвідомлюю, що його письмо — це для мене не так література, як спосіб бути. Розумію, що за цими книжками — десятки років келійного життя.

— Якось ви сказали: «Ти розумієш, що нікого не будеш змінювати. Єдине, на що ми спроможні, — це дбати про себе, дбати про те, як змінюєшся сам». Все ж таки, здатна література трансформувати особистість?

— Ми читаємо літературу і сприймаємо те все, що в ній, як суто художні тексти. Насправді ж за ними стоїть ціла світоглядна система. Якось Василь Герасим’юк запитав мене: «Що ти читаєш і як?» Не читаю тих книжок, у яких ідеться про те, чого я не готова розділити у своєму житті. Згадую Мопассана, Бальзака, зрештою, Кундеру, Льйосу, їхні містечкові історії із сотнями коханок, зрадами... Мені далекий такий спосіб життя, а відповідно, і читання про нього. Ми звикаємо, що описані ситуації — прийнятні. Пам’ятаю, як під час навчання треба було читати «Тропік рака» Генрі Міллера. Я прочитала сторінок сімнадцять, закрила книжку і сказала: «Не піду на семінар. Просто не піду». Минув час, я навчилася читати подібні речі, й мені з того було страшенно сумно. Не треба ламати людей книжками, які не додають їм нічого доброго. Розумію, що викладачі сприймають це інакше. Коли ми закінчували навчання в академії, мали враження, що до диплома філолога можна запросто додати диплом циніка, і в цьому не буде перебільшення. Сьогодні мені не хочеться читати ні Буковскі, ні Ентоні Берджеса. Від такої літератури дуже довго «відходиш».

— Які книжки із вигаданими сюжетами, окрім казкових, є у вашій бібліотеці?

—  Є загалом багато світової класики — і прози, і поезії. Спершу її збирали батьки, пізніше — ми. Є й багато добрих книжок із сюжетами невигаданими. Є мистецькі альбоми, книжки з теорії літератури й філософії. Різні словники (зокрема й видані в 1920-х роках), атласи і ботанічні визначники рослин, граматики і підручники різних мов, багато книжок польською, білоруською, англійською. Якісь раритетні українські видання — скажімо, поетична антологія «Молода Муза» 1908 року... А на горищі у вуликах, які залишилися від мого діда, лежать книжки з математики, якій багато часу колись присвятив мій тато.

— Кого з сучасників любите читати?

— Майже завжди, відповідаючи на це запитання, починаю з Тараса Прохаська. Мати такого письменника — велике щастя для літератури. В його письмі ніби й нічого складного, але в цьому, певно, найбільша цінність його творчості. Пригадую, колись приїхала до нього в гості до Делятина. Ми сиділи на кухні, говорили і в якусь мить усвідомили, що думаємо про однакові речі. Ішлося про Рай. Я собі розмірковувала про те, що як дивно, що люди готові на тому світі ставитися до інших, як до братів, якось так легко прийняти одне одного. А тут, на Землі, часто бувають ситуації, коли хтось навіть не хоче біля когось сісти. Це неправильно, адже не буде так, що зараз людина одна, а потім стане іншою. Вона буде та сама, просто пройде через зміни, яких поки що не здатна осягнути. Та це не буде стовідсотковий розрив. Уявіть дерево: корінь — наше земне життя, а крони — все те, що ми пізнаємо після нього. Але ж дерево суцільне, його ніхто не рубає. Тарас доречно запитав, мовляв, уявляєш, що Вічність уже триває? Вона ж не почнеться пізніше, все, що є тепер, — її частина. Про тих, хто помер, говоримо: «Відійшов до Вічності». Але ми досі живемо в часі, коли вони вже у Вічності. Час цілісний. Дивно було усвідомити, що справді можна так подібно думати...

Люблю поезію Василя Герасим’юка. Дуже дорогий мені Олег Лишега. Перечитуючи його збірки, маю відчуття, що ці вірші бездонні. Захоплює творчість Івана Андрусяка: він пише багато, швидко й добре. Його поезія щоразу небуденна: то він іде у Бароко, то між пташок і рослин, то просто бавиться мовою... Маріанна Кіяновська, Остап Славинський, Мар’яна Савка.

Зрештою, ті, хто не так давно відійшов, для мене й далі залишаються сучасниками. Сучасником є Мілош і Корчак, Екзюпері й Свідзінський. Дуже довго й поволі читаю «Цитадель» Екзюпері. Дуже люблю Чеслава Мілоша, навіть не знаю, що більше — його прозу чи поезію. Він цікавий, бо складний. Тільки шкода, що всі його книжки виходять в Україні малими тиражами, так, ніби на нього тут іще не час. Хотілось би перекласти «Долину Ісси». Це книжка про малу батьківщину Мілоша — Литву. Шаную його ще й тому, що він пишався своїм походженням. Якось один поляк запитав мене: «За що ви любите Мілоша? Адже він постійно бореться з Богом. Це ж не ваш шлях». Але насправді гарно, коли кожен іде своєю дорогою. Мене вражали його тексти, написані в останні 10—15 років життя. Мілош часто згадував про руку, яка його вела. Це дуже поважно, що інтелектуал, який має за плечима масу серйозних текстів і прочитаних книжок, дозволяє собі таку покору. Задля цього варто було пройти все.

—  Як ви обираєте твори для перекладів?

— Підозрюю, що то вони вибирають мене, а не я їх. Усе, що роблю, прийшло саме. Все почалося із книжки Анджея Стасюка «Фадо». Коли читала її польською мовою, було дивне відчуття спокою, хотілося, щоб воно тривало довше, ніж процес читання. А тоді подумалося: може, ще хтось хотів би побути у цьому спокої? Запропонувала «Фадо» видавцям. Потім переклала «Готтленд» Маріуша Щигела. Вразило, що він писав про речі, яких я не знала, наприклад, про історію найбільшого пам’ятника Сталіну в Празі. Незабаром вийде біографія о. Юзефа Тішнера. Книжок про нього ще не було в Україні, хоча це дуже цікавий священик і філософ. Отець Юзеф був дуже публічним, журналісти завжди приходили до нього із десятками питань. Наприклад, коли мали збудувати МакДональдз на площі Ринок у Кракові, його запитали: «Отче, як ви думаєте, варто зводити чи ні?». Ю.Тішнер відповів: «Хай будують, але треба буде помолитися за тих людей. І не для того, щоб їжа не пошкодила, а тому, що не знають, що роблять». Він завжди був повний гумору. Отець Юзеф походив із гір, був гуралем. Там дуже особлива говірка, і поет Василь Карп’юк допоміг передати її гуцульською. А саму ідею перекладу запропонував історик Ярослав Грицак.

— Помітила, що для вас дуже важливі християнські засади в літературі. А чи маєте улюблених авторів-атеїстів?

— Насправді я нікого не називала би автором-атеїстом. Для когось література є суто літературою, власне тільки перебуванням між вигаданими сюжетами, а не висловлюванням свого життєвого кредо. Не конче знати про автора, якого любиш, усе. Особливо про його віру. Має бути і пошана до його приватності. Скажімо, я не знаю, чи вірив Гемінгвей, і усвідомлюю, що віру філософа Вальтера Беньяміна, якого дуже люблю, було серйозно підважено... І що Селінджер встиг перейти через багато духовних практик. Знаєте його оповідання «Френні»? Фактично це твір про Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Спершу повторюєш слова механічно, а потім починаєш ними жити. Якщо Селінджер писав про це, значить, для нього це було важливо. Він шукав себе у християнстві. Пізніше — у буддизмі, перед тим було ще щось... Він дуже багато шукав. На чому закінчив — невідомо. Не думаю, що треба робити селекцію, як людина вірить і чи взагалі вірить. Зрештою, хто я, щоб це робити? Хто сказав, що завтра я відчуватиму те саме, що й сьогодні, і зі мною нічого не станеться? Віра — теж дар. Я не можу бути впевненою, що завтра його матиму. Може, мене буде випробувано саме в такий спосіб, що я її втрачу? Прокинуся і дуже здивуюся всьому, що було вчора... Не дозволяю собі оцінювати інших за цією ознакою. Швидше хочеться просто помолитися за тих людей, які шукають, куди їм іти.