370 історій, сповнених відкриттів

«І ще багато нового відкриє цей невтомний, емоційний, чутливий до всього рідного, українського, історик». Ці слова я взяв зі своєї передмови до книги генерального директора Культурного центру України в Москві Володимира МЕЛЬНИЧЕНКА, яка побачила світ півтора десятиліття тому в російській столиціi. Ішлося тоді, передусім, про перспективні дослідження доктора історичних наук у царині перебування визначних українців у Москві. Через десять років — 2017-го, коли Володимир Юхимович уже повернувся до Києва, мені випало підсумувати: «Я відразу відчув огром розпочатої вченим роботи... Але хто міг подумати, що це буде два десятки капітальних українознавчих монографій, виданих українською мовою (!), в тому числі відзначених Національною премією України імені Тараса Шевченка!»
    Досить нагадати фундаментальну трилогію Володимира Мельниченка із авторських енциклопедій-хроноскопів: «Шевченківська Москва» (2009); «Гоголівська Москва» (2011); «Москва Михайла Грушевського» (2014). Це було зроблено вперше у світовій історіографії! Вийшли друком книжки про московське життя великих українців, Шевченкових друзів — Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, монографія «Москва у творчій долі Тараса Шевченка», якою Володимир Мельниченко завершив довголітню патріотичну працю в Москві... Добре пам’ятаю, що свою статтю, пов’язану з його поверненням в Україну, назвав «Той, хто відкрив українську Москву»... Досі залишаюся враженим і захопленим, яку колосальну працю виконав на початку ХХІ століття Володимир Мельниченко в Москві «во ім’я матері нашої України безталанної». Як самовіддано стимулював своїми словами й діяннями незламність та незнищенність українського духу в усій Московщині. Знаю, що великий українець, національний класик Дмитро Павличко подарував йому 2010-го свою поетичну збірку з таким написом: «Володимирові Юхимовичу Мельниченку — українському духові Москви...» Краще й точніше не скажеш! Володимир Мельниченко мужньо підтвердив, що патріотизм і любов до Батьківщини — це таки, говорячи словами Івана Франка, не сентимент, не національна гордість, а нелегка й відповідальна ноша, покладена долею на плечі.

У Києві вчений не збавив напруженого темпу наукової роботи. Славне видавництво «Либідь» видає його нові книги: «Михайло Грушевський у Москві» (2016); «Михайло Грушевський: Шевченко — святий національний прапор» (2017); «Мої духовні криниці: статті та інтерв’ю ХХІ століття» (2019). І нарешті, цього року вийшла друком нова шевченкознавча монографія Володимира Мельниченкаii, про яку варто згадати окремо.

Автор сприймає назву цієї книги як заповідану Тарасом Шевченком, адже в автобіографічному «Листі Т.Г. Шевченка до редактора «Народного чтения» від лютого 1860 р. поет писав, що, відкриваючи перед світом кілька печальних фактів із історії свого життя, він не має «духу входити у всі її подробиці». Важливо, власне, не стільки те, що Володимир Юхимович особливо вчасно нагадав про це Шевченкове зізнання, а, головне, що вчений узявся за реалізацію поетового, сказати б, історичного натяку. Починаючи з січня 2019 р. Володимир Мельниченко здійснює в шанованому мною Всеукраїнському культурологічному тижневику «Слово Просвіти» проєкт «Подробиці Шевченкового життя», в якому надруковано понад 40 його великих шевченкознавчих статей — вони значною мірою і становлять книгу, яка вийшла у світ. Але проєкт у тижневику триває! Тож очевидно, що в майбутньому можна чекати на новий книжковий том «Подробиць Шевченкового життя». Утім, уже зараз можу сказати, що за своєю системністю, науковістю, новизною, читабельністю Шевченкіана тижневика «Слово Просвіти» є найкращою в українських сучасних засобах друкованої інформації. Переконаний: масштабний шевченкознавчий проєкт автора може претендувати на академічну Премію імені М. Грушевського — тим паче, що саме Володимир Мельниченко найповніше розкрив історичну роль Михайла Грушевського у прославленні й вшануванні Тараса Шевченка заради українського слова, українського народу, всієї України.

Важливо відзначити, що вчений уже давно й успішно працює в унікальному жанрі захопливої історичної мініатюри і це дає йому можливість повною мірою відобразити багатобарвну мозаїку шевченкознавчих історій, розмаїтих за змістом, емоційністю, виявом Шевченкових найтонших почуттів та бурхливих пристрастей. У такий спосіб автор звертається навіть до поетового побуту, зокрема до його кулінарних уподобань, ставлення до куріння та алкогольних напоїв. Також окремо розповідається про те, яке вбрання він носив, яке мав взуття, головні убори... Навіть борода Кобзаря стала об’єктом пильної уваги автора... Ці сюжети перебувають у полі зору шевченкознавців: скажімо, в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України вийшли два видання книги «Тарас Шевченко у приватному житті». У цьому контексті зазначаю, що шляхетною рисою дослідника Володимира Мельниченка є належна повага до своїх попередників у шевченкознавстві — у книзі названо десятки їхніх прізвищ, окремо відзначено заслуги відомих вчених у розробці кожної теми, висвітленої автором. І лише зі згадуванням про це Володимир Юхимович обнародує свої знахідки, додає нові штрихи й нюанси, відкриває цікаві подробиці Шевченкового життя.

Особливо це відчувається в розділі «Знахідки нових документів із шевченкознавства», де, зокрема, представлена стаття Осипа Бодянського про Тараса Шевченка в «Московских ведомостях», приурочена до першого його приїзду в Москву в лютому 1844 р. Вона була виявлена дослідником, і, за його словами, в цій публікації «тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою в усій красі розквітлого таланту, в ореолі національного поета і мислителя». Володимир Мельниченко повністю вміщує також здобуту ним у московському архіві безцінну «Справу Канцелярії московського військового генерал-губернатора по секретній частині про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка», яка охоплює період повернення поета із заслання в Петербург (вересень 1857 р. — квітень 1858 р.). Ці й інші документи вже визнані в українському та світовому шевченкознавстві.

Природно, що викликає неабиякий інтерес розділ «80 імен і термінів до Шевченківської енциклопедії». У ньому зібрано мотивовані пропозиції вченого щодо поповнення майбутнього видання енциклопедії чи додатка до неї. Зокрема, дослідник розповідає про тих осіб, з якими Шевченко був знайомий, але не відображених в енциклопедії. Наприклад: Н.С. Аксакова — донька письменника С.Т. Аксакова, про котру Шевченко записав у Щоденнику 25 березня 1858 р.: «...З насолодою слухав мої рідні пісні, що їх співала Надія Сергіївна»; інспектор Академії мистецтв А.І. Крутов, тепло згаданий у повісті «Художник»; медик і перекладач Д.Є. Мін, з яким Шевченко познайомився в Москві, та ін. Серед тих, котрі не мали нагоди зустрітися і познайомитися з Шевченком, але все-таки були відомі йому заочно і згадані поетом у листуванні чи в російськомовних повістях, — мою увагу привернули автор проєкту й будівничий Інституту шляхетних дівчат у Києві архітектор В. І. Беретті і старший син артиста М. С. Щепкіна, випускник фізико-математичного відділення Московського університету Д.М. Щепкін, котрого Шевченко згадує в Щоденнику у зв’язку з повідомленням артиста в листі до нього про смерть сина.

Володимир Мельниченко вважає, що в «Шевченківській енциклопедії» чи додатку до неї «необхідно представити кожну постать, бодай раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні». Разючим прикладом може служити згадка Шевченком у містерії «Великий льох» конкретного прізвища — «фон Корфа» — він був підрядником на будівництві залізниці із Петербурга до Москви і став причетним до загибелі кількох тисяч кріпосних селян, котрі працювали в нелюдських умовах. Автор наводить ширші біографічні відомості про барона Юлія Федоровича Корфа (1806 — 1876), випускника Царськосельського ліцею, дійсного статського радника, камергера, тобто представника вищого чиновництва Російської імперії. Цікавий матеріал зібрав учений і про згаданого Шевченком у Щоденнику 27 липня 1857 р. Антуана-Крізостома Катрмера де Кенсі (1755 — 1849) — французького письменника, теоретика мистецтв, адміністратора Французької академії мистецтв, кавалера ордена Почесного легіону.

Скрупульозність такого підходу можна проілюструвати й на прикладі двох прізвищ, які Шевченко лише мимохідь і лише один раз згадав у Щоденнику 30 червня 1857 р. із чужих слів. Ідеться про московського військового генерал-губернатора протягом 1848 — 1859 рр. А.А. Закревського та... петербурзького тютюнника О.І. Головкіна. Пояснюючи свою позицію, автор нагадує, що найдовше перебування Шевченка в Москві в березні 1858 р. випало на час губернаторства А.А. Закревського, і саме йому доповідали, «что за Шевченко до выезда его отселе в С.-Петербург строгий полицейский надзор учреждён». Отже, стає зрозуміло, що замітка про губернатора в енциклопедії не завадить. А стосовно О.І. Головкіна, то дослідник встановив, що такий тютюнник існував насправді — він був засновником тютюнової фабрики в Петербурзі, й нове реальне прізвище у величезному списку людей, так чи інакше зафіксованих Шевченком, також має місце.

Більше того, вчений називає прізвища Шевченкових знайомих, яких у нього взагалі не зустрічаємо, — втім, ці люди гідні замітки в енциклопедичному виданні. Серед них: художник-баталіст, академік Академії мистецтв А.О. Дезарно, з яким Шевченко брав участь в ілюструванні другого тому книжкової серії «Сто русских литераторов». Або український поет І.П. Левченко, котрий 7 березня 1840 р. отримав рукопис «Кобзаря» в Петербурзькому цензурному комітеті. Чи російський художник-пейзажист А.І. Мещерський, з яким Шевченко зустрічався в сім’ї Ф.П. Толстого.

Таким чином, цілком слушно стверджувати, що ідея створення повномасштабного, вичерпного іменного списку людського Космосу Тараса Шевченка — реального й віртуального — є назрілою і далекоглядною.

Варто додати також, що Володимир Мельниченко вносить яскраві й точні доповнення й характеристики до відомих портретів Шевченкових знайомих, і такі подробиці та нюанси поетового спілкування багато важать. Докладно розповідається про те, як астраханський купець-мільйонер О.О. Сапожников двічі відверто зневажив українського поета — в Москві та Петербурзі. Відомо, що сам Шевченко засвідчив у Щоденнику про свій петербурзький візит до О.О. Сапожникова 4 травня 1858 р.: «Я пустився до нього, застав його вдома, але він мене не прийняв з нагоди скорого обіду. Це мене трохи сконфузило, я стряхнув прах од ніг своїх...» Автор наголошує, що це один із найболючіших записів у Щоденнику, який передає збентеженість та ніяковість чемної людини перед одверто безсовісною. «Стряхнув прах од ніг своїх» — означає повний розрив Шевченка з О.О. Сапожниковим. Дослідник шкодує, що цей прикрий факт Шевченкового життєпису в наш час фактично замовчуваний, не оцінюється з морального погляду, і доречно нагадує жорсткі, але влучні слова С.О. Єфремова про «купецьке самодурство та примхи зарозумілого мільйонера».

Володимир Мельниченко підсумовує: «На мій погляд, О.О. Сапожников, знаючи про захоплено-доброзичливе ставлення до Шевченка його астраханського оточення, місцевих інтелігентів, уміло й елегантно продемонстрував на публіці доброго, люб’язного, щедрого поетового приятеля — усе це коштувало купцеві недорого й важило для нього небагато. Не стверджую, що О.О. Сапожников був суціль нещирим, але його душа не тільки не була й ніколи не стала суголосною з поетовою, а навіть не відкрилася для Шевченкової вдячності та чистосердечності. Купець не допустив Тараса Григоровича не лише в свої багаті помешкання, а й у свою холодну душу».

Подробиці Шевченкової дружби під час заслання з рядовим, земляком Андрієм Обеременком автор розповідає зі слів самого поета, чемно зберігаючи його емоційну настроєність і всі почуттєві нюанси. Він закликає свого читача вдуматися в істинно велике зізнання Тараса Шевченка, присвячене Андрію Обеременку:

«...Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського вульгарного, паскудного життя не опошлив і не принизив своєї національності й людської гідності. Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності».

Дослідник особливо наголошує, що ці слова слід розуміти нині як заповіт для кожного українця. Справді, один із найважливіших моментів у Шевченковому Щоденнику!

Володимир Мельниченко побував разом із Сергієм Гальченком на батьківщині Андрія Обеременка в селі Ризине Звенигородського району Черкаської області й виніс із цієї поїздки прекрасну пропозицію: «Подумалося, що в цьому дивовижному селі має стояти небачений в Україні й усьому світі пам’ятник — Тарас Шевченко з Андрієм Обеременком. Адже саме його Тарас Григорович назвав своїм «благородним другом», саме йому національний геній дякував за «світлі миті» в похмурому, каторжному засланні — ці поетові почуття заслуговують на увічнення в пам’ятнику!»

Успіхові цієї книги сприятиме й те, що Володимир Мельниченко виявив себе тонким і досвідченим мистецтвознавцем. Про це свідчить, зокрема, глибокий есей про шанованого Шевченком голландського художника Рембрандта Гарменса ван Рейна, в якому, називаючи дослідників теми «Шевченко і Рембрандт»: О.П. Новицького, П.О. Білецького, В.І. Касіяна, В.О. Овсійчука, В.М. Яцюка, вчений пропонує зібрати розпорошені по роках і збірниках їхні публікації й опублікувати в книзі-альбомі разом із вибраними, художньо суголосними творами Рембрандта й Шевченка.

Спираючись на поетів запис у Щоденнику від 27 липня 1857 р. про завершення російським художником О.І. Івановим картини «Явлення Христа народові», автор здійснив його унікальний аналіз у контексті неоднозначного ставлення Шевченка до видатного полотна. Дослідник не погоджується з твердженням Тараса Григоровича про те, що відомий лист М.В. Гоголя до М.Ю. Вієльгорського (1846), в якому описано полотно О.І. Іванова, — «нічого не сказав художникові...» Автор робить висновок: «Рідкісне, недоказане Шевченком, його твердження. Втім, абсолютно безсумнівне, як його власне переконання...» На думку самого Володимира Юхимовича, «М.В. Гоголь зробив лапідарний, але неперевершений опис картини, визначив її духовні смисли й передрік історичний успіх».

Мене вразив есей про сприйняття Шевченком картини П.А. Федотова «Сватання майора», що її поет поставив в один ряд з п’єсою «Свои люди — сочтёмся» О. М. Островського та «Ревізором» М. В. Гоголя. Нагадаю, що з цими двома драматичними творами Шевченко був знайомий, але картину П.А. Федотова не бачив в оригіналі, хіба що — в репродукції. Володимир Мельниченко, наводячи думку О. П. Новицького, який вважав, що Шевченко «говорить про неї тільки за чужими переказами або статтями», звертає увагу на ймовірні зустрічі Шевченка й П.А. Федотова в рисувальному класі в Академії мистецтв, адже в один час обидва були її сторонніми учнями: зокрема, зберігся документ, у якому зазначено, що 31 травня 1844 р. вони успішно склали іспит за рисунки. Далі цитую цікаві роздуми дослідника: «Але жодних інших документів і спогадів про їхнє знайомство та спілкування! Тому можна лише пофантазувати, хоч і небезпідставно, що гострий на відчуття на таланти Шевченко не міг не запримітити молодого та обдарованого рисувальника й не впіймати в його замальовках і розмовах з ним гостро критичного погляду на драматичні сюжети в побутовому жанрі... Тарас Григорович зберігав у пам’яті кращі риси й можливості своїх знайомих, і вони несподівано виникали в доречних ситуаціях, як це трапилося з П.А. Федотовим. Вірогідно, поштовхом для високої оцінки картини «Сватання майора» стала її репродукція, десь побачена Шевченком. Художник, напевно, мав нагоду побачити репродукцію!..

Враження й переконання, збережені Шевченком від зустрічей з П.А. Федотовим у першій половині 1840-х рр., доповнювалися в засланні новою інформацією про художника із преси аж до його смерті 1852 р. Ця трагічна смерть дуже вразила Шевченка, що знайшло відображення в повісті «Художник», яку він написав 1856 р. у Новопетровському укріпленні».

Володимир Мельниченко наголошує, що Шевченко духовно поєднав П.А. Федотова з М.В. Гоголем задовго до відомого критика В.В. Стасова: «Пензель П.А. Федотова, говорячи словами Шевченка, «витворив найвитонченішу сатиру в особах» і федотовське полотно випромінювало, знову ж, як і зафіксував Шевченко, нетривіальну, карикатурну насмішку, «радше драматичний сарказм», в’їдливу іронію...»

Досліджуючи лектуру Шевченка, автор згадує твори, які йому присилав на заслання О.М. Бодянський, а саме: історичні літописи, а також нове в тогочасному письменстві, зосібна від О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, П.О. Куліша, Л.М. Толстого. Цікаво й переконливо розкриває власне бачення того, чому Шевченко хотів би в майбутньому викласти якісь події свого життєпису «в такой полноте, в какой покойный С.Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы...»

Новаторським є розділ «Зустрічі, яких не було». У ньому розкрито віртуальні духовні перетинання Шевченка й Гоголя і маловідомі суголосні роздуми та оцінки Кобзаря з книжкою французького маркіза, письменника Астольфа де Кюстіна «Росія 1839 р.», з якою, імовірно, познайомив поета О.М. Бодянський 1844 р. У Шевченковій поемі «Сон» (Комедія) є чимало рядків, співзвучних з твором Астольфа де Кюстіна. Наприклад, у шевченкознавстві висловлено припущення, що на рядках «Цариця-небога, / Мов опеньок засушений.../ Хита головою...» — позначився опис імператриці де Кюстіном, який зауважував її надзвичайну худорлявість й іноді трясіння головою. Привертає увагу схожість опису невських набережних: «Набережні Петербурга належать до числа найпрекрасніших споруд у Європі...» (Кюстін); «А берег ушитий / Увесь каменем. Дивуюсь, / Мов несамовитий!» (Шевченко). Та найбільше вражає подібність сприйняття обома безжалісного, нелюдського ставлення до будівничих Петербурга. Як відомо, саме де Кюстін наголосив у своїх дописах, що Росія «при всій її неосяжності — не що інше, як тюрма, ключ від якої в руках імператора». Утім, Володимир Мельниченко рішуче спростовує таку сучасну безпідставну заяву: «Шевченко повторив у поемі «Сон» одну із найважливіших тез маркіза про те, що деспотизм і тиранія — близькі родичі...» За його влучними словами, «смішно покладатися на тезу про те, що буцімто національний Кобзар вперше дізнався про це у небезталанного француза й лише переказав його слова!» Так що слушною є пропозиція вченого про видання повного перекладу українською мовою гостроактуальної для сьогодення книжки-спостереження де Кюстіна «Росія 1839 р.» (звісно, з оригіналу, а не російського видання) з ґрунтовними науковими коментарями.

Серед посмертних шанувальників поета шевченкознавець обрав для докладної розповіді М.В. Шугурова та І.О. Буніна, тобто постаті маловідому та всесвітньовідому. Вісімнадцятирічний М.В. Шугуров був серед людей, які зустріли в Москві поїзд із Петербурга з домовиною Шевченка, супроводжуваною в Україну Г.М. Честахівським та О.М. Лазаревським. Як бібліотекар Української громади в Московському університеті, він залишив дорогоцінне свідчення, що студенти «знали напам’ять численні вірші Шевченка». Вчений показав, як український правник та літератор М.В. Шугуров, друкуючи свої дописи в журналі «Киевская старина», подарував нащадкам цінні подробиці й уточнення до Шевченкового життєпису. Щодо російського письменника, Нобелівського лауреата І.О. Буніна, то, здається, всім відомі його, говорячи словами Володимира Мельниченка, алмазні слова: «...Шевченко, — совершенно гениальный поет! Прекраснее Малороссии нет страны в мире». Сам автор не стримує своїх емоцій:

«В художній літературі ніхто краще й поетичніше, щиріше й лапідарніше не сказав про ці святі почуття. Ніби з глибини серця виплеснув Іван Олексійович... Ніби на величному пам’ятнику викарбував навіки... Ніби аксіому сформулював... Ніби навічне напучення для всіх залишив...

Найнезрівнянніші бунінські максими щодо Шевченка й України».

Мені раніше не доводилося зустрічати таку науково точну й емоційно зворушливу розповідь про захоплення визначного митця Срібного віку Шевченком.

На особливу увагу заслуговує також розділ книги «Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує...» — присвячений Щоденникові Тараса Шевченка. Річ не лише в тому, що в коментуванні поетових записів автор повною мірою розкриває життя Шевченка на засланні, зафіксоване ним самим у цінних подробицях, а, найголовніше, вчений, у свою чергу, засвідчує довершеність виконаної ним за багато років роботи зі створення книги «Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка. Авторський коментар». Він уже демонстрував її переконливі результати в авторському проєкті «Шевченковому Щоденнику — 160 років», який здійснив у тижневику «Слово Просвіти» 2017 — 2018 рр., і в уже згаданій книжці «Мої духовні криниці», де коментарі до Щоденника являють собою справжню монографію в монографії. Тепер, як відомо, масштабна робота завершена й передана для наукового редагування Сергію Гальченку. Обсяг її — півтори тисячі сторінок, які містять понад дві з половиною тисячі коментарів, що майже втричі більше, ніж їх було досі. З нетерпінням чекаю на вихід цієї праці у світ, а натомість констатую: Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства. Поділяю його аргументоване у книзі переконання, що національна ідентичність є заповітом Тараса Шевченка й чинником української національної безпеки. Не випадково саме Володимирові Мельниченку належить висловлена ще 2018 р. високого лету ідея проведення у Шевченківському національному заповіднику в Каневі спеціальних Шевченківських читань на тему «Створення нової «Біографії» Тараса Шевченка: концептуальні підходи та загальнонаціональна значущість роботи», які відбудуться восени цього року. Книга «Подробиці Шевченкового життя», видана до 160-річчя перевезення Кобзаревого праху в Україну, як і всі твори вченого, безперечно, слугуватимуть на благо нового масштабного замислу.

Я щасливий, що мій давній прогноз щодо науково-публіцистичної діяльності Володимира Мельниченка справдився, сказати б, із лихвою. Не маю наміру змінювати його й на майбутнє...

1 Мельниченко В. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. М.: ОЛМА ПРЕСС, 2006. — 655 с.

2 Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя: 370 історичних мініатюр, есеїв і начерків. К.: Либідь, 2021. — 560 с.