У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Абсурдні роботи Олега Шинкаренка

Новий роман письменника побачив світ у видавництві «Люта Справа»
12 травня, 2017 - 10:30

Книжка «Перші українські роботи» Олега Шинкаренка перебуває на межі літератури абсурду й кіберпанку. Дія відбувається в далекому і химерному майбутньому, де людство зжилося з надскладними технологіями, містами сновигають роботи, людям імплантують електроніку, але, наприклад, на сході України все ще триває АТО. В цьому світі потроху з’являються групки людей, які починають боротьбу проти роботизації, й ця боротьба матиме відверто дивний фінал...

Чудово, що в нас є такий «літературний дивак», як Олег Шинкаренко. Без подібних постатей українська проза була б неповноформатною, а отже, нудною, як безалкогольне весілля в колишньому піонерському таборі. Адже Шинкаренкові притаманна своя, глибоко індивідуальна й незбагненно послідовна літературна траєкторія. Незвична й химерна. І, що особливо дивно, — що більше зауважуєш алюзій, перегуків або й безпосередніх запозичень, то індивідуальніше й неповторніше сприймається текст. Шинкаренка ні з ким не сплутаєш.

Наприклад, варто відзначити й специфічне авторове почуття гумору, і його, скажімо так, соціальну іронію.

Взяти хоч б геополітику. З її тенденцій Олег Шинкаренко знущається з кожелянківською ядучою сміливістю, але при цьому він іще менш залежний від «гравітації» — традицій, «здорового глузду» (категорія, що її вкрай наївно часом намагаються вживити в літературний дискурс декотрі критики й оглядачі), інших умовностей. Тому виходить у якомусь сенсі безпардонно, зате весело, ефектно, зрештою, й із соціально-критичним присмаком. Адже якщо жарти з приводу, наприклад, абсурдних елементів нинішньої, загалом безумовно серйозної, трагічної й патетичної російсько-української війни напрошуються самі собою, то хтось таки має їх промовити, дати їм реалізуватися. Чого варта лише російська ядерна боєголовка, наділена штучним інтелектом, яка сама вирішила рушити в атаку на Америку, мотивуючи це засиллям геїв, а тим часом російські військові намагаються переконати її повернутися назад, бо, мовляв, засилля геїв — то лише пропаганда, а насправді їх в Америці не більше, ніж у Росії.

Або різноманітні форми та вияви масової свідомості. Важко бути до кінця впевненим, де Шинкаренко жартує, а де пише всерйоз, але зображена ним індустрія побутових поліфункціональних роботів і роботів -«домашніх тваринок» — є дуже влучною і хвацькою пародією на айтішну гонку споживання сьогоднішнього суспільства. Те саме — зі змальованими в «Перших українських роботах» медіями. Не менш забавно виглядають у книжці й «борці проти системи».

Що ж до згаданого абсурду цього письменника, від багатьох інших він відрізняється неабиякою життєствердністю. Як на мене, один із секретів цієї індивідуальної форми абсурду — в зіткненні елементів підкреслено побутового, спрощеного, елементарного, «фреймового» мислення з елементами мислення надміру логічного, послідовного, докладного, наполегливого, аналітичного. На перетині цих крайнощів утворюються загадкові та веселі ситуації. Втім, я б не сказав, що вони зовсім уже неможливі в нашому, так званому реальному житті. І я  навряд чи страшенно здивувався б, побачивши на Хрещатику брудного балакучого клоуна, який плентається за розлюченим чоловіком. Якби він цього чоловіка ніс над головою — може б, здивувався більше, а втім, яких тільки чудасій ми не бачили в центрі Києва?

«Перші українські роботи» — річ багатошарова в стилістичному й ідейному сенсах. На одному «поверсі» цього дистопійного хай-текового вертепу розгортається драма пародійного абсурду з кумедними подробицями кохання жінки і робота, скаженим вождем антикібернитичного опору та консумеристськими дикостями. На другому повільно розпливаються нечисленні, але цілісні естетські картинки — вулиці, паркани, транспорт, різноманітні уламки та інші щедрі врожаї постіндустріального розпаду. Є й такий «поверх», де, відсміявшись і віддивувавшись веселій розмагніченості авторської фантазії, читач знаходить матеріал для роздумів на доволі серйозні теми. Скажімо, питання штучного інтелекту. Чи не є згадане вже переплетення надміру фрагментованих і надміру послідовних форм мислення, свідомості таким собі символом можливого симбіозу природного і штучного інтелекту, і які тут можуть бути варіації? Де перебувають межі етики в техногенному суспільстві? Де психологічна основа виживання в часи постійної турбулентності (зокрема й суспільно-політичної)? Якими є межі реальності?

А ще на одному «поверсі» відбувається такий собі діалог автора «Перших українських роботів» із «колегами», чи то пак, «попередниками». Серед них можна, припустімо, назвати знаменитий цикл «Кіберіада» Станіслава Лема. При всіх перегуках, твір Шинкаренка, хоч і менш масштабний, зате відчутно менш стилізаційний, більш самодостатній.

Більше спільних моментів тут із культовим романом Філіпа Діка «Чи сняться андроїдам електровівці?». На відміну від Шинкаренка, в Діка люди жорстко панують над роботами, перебувають у постійній боротьбі проти їхньої самості, людинорівності, сили та інтелекту. А суто емоційно і настроєво я б навіть радше провів паралель із екранізацією Діка — не менш культовим фільмом «Бігун по лезу». Напружено-замислена мряка, затишні, хоч і не вельми безпечні закутки коло фастфудів, короткі неоднозначні діалоги, смачна естетика руйновища, радикальна відкритість фіналу.

Головним недоліком «Перших українських роботів» варто назвати мову. Тобто абсурдна естетика ніби й вибачає багато чого, але все-таки тут пасувала би строкатіша лексика, гнучкіші звороти, розмаїтіші та розкутіші формулювання. Що у свою чергу додає одноманітності психологічним портретам персонажів, час від часу робить їх надміру вже «картонними». Ці проблеми я спостерігав і в «Кагарлику», відчутні вони й у нинішньому тексті. Подолання їх могло б стати добрячим амбітним завданням для наступного етапу творчості Шинкаренка.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments