Чи можна навчити любити читати?

Одним із найцікавіших сучасних українських поетів є Ростислав Мельників. Нещодавно наші читачі вже мали нагоду трохи познайомитись із його новою книжкою. Після цього вона вийшла в короткі списки літературної премії «ЛітАкцент року». А тепер до вашої уваги — розмова з самим поетом про літературні тенденції, про стратегію і сьогоднішні пертурбації філологічної освіти (Ростислав Мельників — завідувач кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди), про літературний Харків і, звісно, про цікаві книжки.

— Про твою нову книжку «Апокрифи степу» газета «День» уже писала. Цікаво, як ти сам її сприймаєш, зокрема після появи друком?

— Після першої презентації «Апокрифів степу», яка виявилася напрочуд велелюдною, один із відомих блогерів слушно зауважив, що це «нова книжка старих віршів». Десь саме так я до неї й ставлюся. Це своєрідна данина моїй поетичній молодості та, мабуть, певний підсумок, перегортання чергової сторінки творчої біографії. Цікаво, що її довгий «не-вихід» спричинив до певного «випадіння» з усіляких кон’юнктурних контекстів. Зрештою, і в час, коли писалися ці вірші, вони помітно вирізнялися на загальному тлі: не кращі, не гірші, просто геть інші. Вочевидь, коли «Видавництво Старого Лева» вирішило їх надрукувати, то пішло на ризик. Утім, величезна кількість рецензій і відгуків засвідчили — книжка на часі.

«ФІЛОЛОГІЧНА ОСВІТА ШКОДИТЬ ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ»

— Що головне в її концепції? І чому саме степ став центральним, заголовковим образом?

— Як і попередні мої поетичні книжки  «Полювання на оленя» і «Подорож рівноденням», «Апокрифи степу» — це не просто збірка віршів чи, скажімо, «зібране-вибране», а саме — книжка, зі своїми сюжетними лініями, колізіями, головними та другорядними персонажами, образами тощо. Саме так і слід її сприймати. Спершу я думав дати назву «Руни», з огляду на один із ключових мотивів ворожіння, та дослухався поради Олега Солов’я винести на перший план назву знакового вірша, адже всі сюжети розгортаються на степових ландшафтах, і навіть місто — їхня невід’ємна складова, як там писав класик: «Наче воно не зима і не Харків, / А степ полинами пливе і лоскоче».

— Як тобі вдається поєднати у віршах такі радикально різні речі, наприклад, барокові ігри, любовну лірику та постіндустріальну романтику?

— Вірші писалися в різний час під різний настрій, але, мабуть, це й певні маркери моїх поетичних зацікавлень і вподобань: пригадую, як я зачитувався поезією другої половини XVII століття чи, скажімо, відкривав для себе в студентські роки Семенка і Йогансена — їхній доробок тоді повертався до українського читача. Не менше важить і певна настанова: шукати оптимальну форму для втілення того чи іншого образу. Та й загалом тут, напевне, слід зізнатися, що філологічна освіта шкодить поетичній творчості.

— Чому шкодить?

— Вона створює численні фільтри, на кшталт: це вже було, так писали, банально тощо, — а вони перешкоджають безпосередньому процесу творення.

— Чи не доводиться стикатись із закидами, що, мовляв, естетська поезія в тих обставинах, у яких зараз перебуває наша країна, річ зайва?

— Та ні. Навпаки, тут радше йдеться про дуже тонку грань, за якою громадянське звучання поезії може втратити естетичну складову, що одразу виносить вірші поза межі художньої літератури. І тому тут повинен діяти принцип: якщо можеш не писати, то краще не пиши. Дуже важко це все й боляче. І тим по-особливому радієш появі нових віршів Ірини Цілик, Олесі Мамчич, Бориса Гуменюка, чия творчість дозволяє говорити про якісно іншу хвилю в українській поезії.

— Ростиславе, ти фаховий літературознавець. Чи можеш із цієї перспективи коротко схарактеризувати тенденції сучасної української поезії станом на початок 2017 року?

— Мені простіше сказати, чий доробок я міг би ще сьогодні виокремити, окрім згаданих, адже традиційно в нас багато хороших і сильних поетів, і настільки ж традиційних у своїй поетиці, що ніби за вікном ще й досі ХІХ століття. Як на мене, одна з кращих поетичних книжок 2016 року — «Супергерої» Олени Гусейнової. У віршах цієї авторки є все, що має бути у справжньої поезії.

«ВИКЛАДАЧ ТІЛЬКИ ТЕ Й РОБИТЬ, ЩО ЗАПОВНЮЄ РІЗНУ ДОКУМЕНТАЦІЮ»

— Твоя творчість і дослідницькі інтереси міцно вписані в регіональний ландшафт. Тож логічно запитати, як почувається нині знаменита Харківська школа поезії?

— Ніяк. Її, як на мене, просто не існує. Звісно, є певні традиції, адже, так чи інакше, практично вся історія української літератури за останні двісті з гаком років тісно пов’язана з Харковом. А це свідчить, що наше місто — просто одна з літературних столиць (до того ж саме Слобожанщину довгий час називали Україною), і те, що з’являється тут, органічно вписується в загальноукраїнський контекст без жодних регіональних застережень: чи то Грицько Основ’яненко, чи харківські романтики, а чи представники «червоного ренесансу / Розстріляного Відродження». Харків насправді доволі плідний ґрунт для нашого письменства.

— Ростислав Мельників — не лише поет і літературознавець, а ще й завідувач кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Це чудова нагода почути з перших вуст, що в нас зараз відбувається у вищій освіті. Постійно з’являється дуже суперечлива інформація про реформи...

— Майже сто років тому Генрі Форд зауважував: «Біда в тому, що і реформатори, і реакціонери однаково далекі від реальності», та наша біда множиться ще й на «бажання» «реформаторів» вищої школи «зекономити бюджет» і залишити механізми «контролю» (і, відповідно, можливість корупційних схем), і замість того, щоб узяти на озброєння західний досвід і впровадити дієву, скажімо, північноамериканську модель, вони мавпують росіян, а ще такі провідні країни в галузі наукових досліджень, як Нігерія, Малайзія та Іран, формуючи нежиттєздатний покруч. До того ж забюрократизований до неможливості — тільки те й робиш, що заповнюєш різну документацію (на кафедрі її має бути аж 25 видів, а ще по кожній окремій дисципліні — включно з аналізом перевірки контрольних робіт, який теж зберігається). Задеклароване зменшення навантаження викладача до 600 годин на практиці виявилося його збільшенням, тобто я зараз значно більше часу проводжу безпосередньо в аудиторії, ніж коли в мене було навантаження 940 годин. А ще при тому повинен обов’язково розписати — що я робив поза аудиторією, адже робочий день має бути вісім годин, і їх треба провести, вочевидь, на робочому місці (фіксуючи, відповідно до сітки витрат робочого часу, навчально-методичну, організаційну та наукову діяльність). От тільки кому від того користь? Ще гірше з підготовкою та атестацією кадрів для вищої школи. Я розумію, що міністерство дбає про те, щоб зменшити лавину кандидатів і докторів, доцентів і професорів, підозрюю, їх забагато в Україні, але обраний спосіб — зокрема вимоги до апробації, яких і близько нема в тих же США чи Канаді, — робить здобуття наукових ступенів доступним тільки для багатих людей, і зрозуміло, що наявність грошей не завжди означає наявність інтелекту в здобувача. Одним словом, на цьому етапі все сумно. Звісно, треба віддати належне новому міністрові освіти і науки, яка намагається виправити ситуацію й утримати від «банкрутства» вищу школу, але ж сам підхід залишається, і втрати можуть бути просто незворотними (як то вже сталося в 1990-ті з фундаментальною наукою, високотехнологічним виробництвом і взагалі з промисловістю).

— А що відбувається з викладанням літератури в школі? Як ти ставишся, наприклад, до проекту об’єднання її з іншими гуманітарними предметами? Які там ще є новації чи пропозиції?

— Тут проблема з іншими взірцями. «Реформатори» середньої школи вирішили використати польський досвід, абсолютно не переймаючись тим, що за наших умов об’єднання української мови, української літератури та зарубіжної літератури в одну дисципліну — «словесність» — загрожує вивченню і української мови, й української літератури, а в східних областях — та й центральних теж — також подальшою русифікацією.

«УЧНЯМ ДОСТАТНЬО ЧИТАТИ КІЛЬКА ТВОРІВ НА РІК»

— Взагалі, концептуально як має виглядати викладання літератури в університеті й у школі?

— Як на мене, це абсолютно різні підходи. Коли у вищій школі цілком виправдане викладання історії літератури, то в середній на першому плані мусить бути заохочення до читання: власне, учні мають навчитися читати й розуміти художню літературу та — теж неабияк важить — насолоджуватися цим процесом. І тут достатньо кількох творів на рік — звісно, цікавих для певного віку і, певно, читабельних.

— А як популяризувати в масштабах суспільства поезію? Зокрема, естетську, герметичну? Хоч сучасних авторів, хоч класиків. От, наприклад, останнім часом завдяки пам’ятному жаскуватому скандалу дехто відкрив для себе творчість Олександра Олеся...

— Високі зразки поезії — це для гурманів, не думаю, що є особлива потреба в їхній популяризації, а от що важливо — так це ведення загальної політики, скерованої на популяризацію й поширення української літератури, включно з відновленням роботи книгарень у райцентрах. Здається, саме це завдання номер один для новоствореного Українського інституту книги.

— Ти зараз працюєш над зібранням творів Миколи Хвильового для видавництва «Смолоскип». Будь ласка, розкажи, що це буде за видання?

— Це буде знову п’ятитомник, але, на відміну від проекту Григорія Костюка та Юрія Шевельова, це видання матиме дещо інші акценти та геть іншу структуру. Приміром, уже немає потреби присвячувати цілий том рецепції його творчості й творенню відповідного контексту. Натомість читачеві буде запропоновано переосмислити Хвильового як поета (а він належним чином невідчитаний), відкрити його як літературного критика (досі це було лише для посвячених), ще раз поглянути на нього як полеміста (і тут річ не так в актуальності, як потребі засвоїти цей досвід), та передусім — утвердитися в думці, що Микола Григорович чудовий прозаїк, яких не так уже й рясно в нашій літературі.

— А що нового сьогодні тобі пишеться з поезії?

— Вихід «Апокрифів степу» якраз гарна нагода знову почати писати, і то по-новому. Але вісті з фронту й стійке — з грудня 2013 року — відчуття, що ти в Харкові сидиш на пороховій бочці, — не надто сприятливі для цього. Тому наразі моя творча енергія гаситься редагуванням різних текстів, включно з перекладами для озвучки документальних і художніх фільмів.

— Наостанок традиційне запитання, яке я люблю ставити всім, із ким роблю інтерв’ю. Порекомендуй, будь ласка, аудиторії «Дня» якусь нещодавно прочитану тобою книжку.

— Щодо поезії, то я вже називав книжку Олени Гусейнової, а от із прози — роман Юрія Винничука «Цензор снів», оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха (зокрема в антології «Невимушені»), а ще працю Леоніда Ушкалова «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди», яка оце щойно вийшла.