У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

«Для мене Київ – Єрусалим над Дніпром»

Чеська поетка Марія Ілляшенко — про українське дитинство, іронію та пафос у сучасній літературі
24 червня, 2016 - 10:42
Фото Ондржея ТИЛЦЕРА

Цього року на літературний фестиваль «Київські лаври» вперше приїхала чеська поетка. Щоправда, ця чеська поетка з явно не чеським прізвищем — Ілляшенко. Як з’ясувалося, вона — уродженка Києва, яка емігрувала ще в дитинстві, а потім так добре вивчила чеську мову, що стала поеткою, помітною серед молодого покоління сьогоднішньої чеської літератури. Марія в Києві мала кілька виступів, спілкувалася з рідним містом і з давніми знайомими, а ще погодилася дати інтерв’ю для «Дня». Емігрантські мовно-літературні перипетії, тенденції сучасної поезії, громадянськість і естетство в літературі, роздуми про власні вірші та враження від України — про ці та інші теми було цікаво поспілкуватися з молодою чеською поеткою.

— Маріє, в коротких довідках про тебе в Інтернеті сказано, що ти народилася в Києві 1983 року в родині з чеським і польським коріннями. Гадаю, нашим читачам було б цікаво почути про це детальніше. Звідки цілком українське прізвище?

— Усе дуже просто: мій батько — українець, киянин. Звідси й прізвище, яке у чеському варіанті мало б звучати як Ілляшенкова, оскільки тут до жіночих прізвищ завжди додають таке от закінчення. Але я вирішила його не перекручувати, щоб одразу було ясно, звідки та хто я. Хоча ситуація в моїй сім’ї непроста — моя мама народилася в Україні, але походить із польської родини. А її дідусь був чех, у тридцяті роки його репресували. На початку дев’яностих тоді ще чехословацький президент Вацлав Гавел запропонував нащадкам репресованих чехів повернутися до Чехії. Мій батько про це випадково почув на якомусь вернісажі в чеської консулки. Її звали пані Піпкова. Я й зараз пам’ятаю, як мені тоді було смішно, що в когось може бути таке дивне прізвище. І я подумала: яка ж, мабуть, смішна країна, ця Чехія... Невдовзі ми винесли все з квартири, піаніно залишили, грошове дерево поставили біля під’їзду й поїхали. Батьки навіть не попереджали, що, скажімо, завтра або за тиждень ми від’їздимо назавжди. Вочевидь, вони думали, що я дуже мала, мені тоді було вісім, але я потім таки дуже сумувала. Ми переїхали в маленьке містечко на сході Чехії, там дуже красива дика природа, зі скелями та гірськими струмочками, а навколо вже Польща. 

— Вивчити нерідну мову так, щоб писати нею вірші, та ще й досягати в цьому успіхів — річ непроста і рідкісна. Розкажи, як тобі це вдалося?

— Річ у тім, що я не пишу нерідною мовою. Чеська дуже скоро стала для мене рідною. Для того щоб її швидше опанувати, мама вирішила розмовляти з нами чеською навіть удома. І дуже швидко я майже забула російську, якою ми розмовляли раніше. Мені стало складно добирати слова, складно висловити думку. Вже потім, дорослою, я наново взялася за неї. Склалася доволі цікава ситуація: зауважте, щодо синтаксису та інтонації російська для мене й справді іноземна мова. Але на рівні лексики, ритму вона залишається для мене більш природною. Можна сказати, що в мене дві рідні мови: російська — моя святкова, «інтимна» мова, а чеська — якою я володію досконало, — буденна.  У мене є про це смішний вірш.

Тому, повертаючись до запитання, для мене цілком природно писати чеською мовою. Але в моїх віршах помітно звучать відголоски іншого ритму та мелодії, оскільки в дитинстві батьки мені дуже багато читали, й це все у мені залишило сильний відбиток. А от перші чеські вірші, які почула, стали для мене великим розчаруванням, вони були без рими й здалися інфантильними. З чеською класикою в мене досі складні стосунки. 

— Мабуть, важко в двох словах сказати про тенденції в сучасній чеській поезії, але, може, спробуєш? І про своє місце в цих тенденціях.

— Щодо тенденцій, про це можна розмовляти дуже довго. Почну з того, що для чехів загалом є типовою іронія. Ця іронія має схильність придушувати й поглинати все, вона свого роду вже перевірений прийом, звичний прийом. Ми тут усі боїмося пафосу. Але, можливо, настав час його полюбити. Кілька років тому празькі поети (один із них — Адам Борзіч, шеф-редактор газети Tvar) заснували групу «Фантазія», яка проголосила прихід нового пафосу, оскільки, на їхню думку, це — саме те, чого нам так не вистачає і для чого потрібна певна мужність. І я з ним повністю згодна.

Журнал  Psi vino намагається друкувати експериментальну і формально прогресивну поезію, але мені здається, що це в них виходить сяк-так, адже одного експерименту недостатньо для хорошої поезії.

Сюрреалісти, котрі збираються щочетверга в кафе «Монмартр», у переважній більшості належать до старшого покоління, причому це всуціль чоловіче товариство — мені навіть здається, що вони сидять за столом у тому ж порядку, що й двадцять років тому, тільки бороди в них вже сиві.  Шкода, адже мені близькі й експерименти, й сюрреалізм. А кафе «Фра» прийнято сприймати у контексті формально витонченої поезії.

Де моє місце, гадаю, можна буде сказати вже після наступної книжки, поки що, здається, я зацікавила читачів і критиків відголосками інших поетичних традицій, своєрідною незнайомою мелодією.

— Нині є дуже поширеними дискусії про «заангажовану» та «незаангажовану», «чисту», поезію (власне, великою мірою вони повертають нас у контекст ХІХ і ХХ століть). Зрозуміло, в Україні вони мають особливе, болючіше звучання. А як ти дивишся на ці речі?

— По-перше, на мою думку, чеська ангажована поезія та поезія українська — це дві різні речі, два різні контексти. В Україні наразі писати ангажовану поезію — цілком природно, адже країна переживає складні та динамічні часи, йде війна. Але хоч про яку б країну ми говорили, саме явище ангажованої поезії часто страждає надмірним пафосом, сентиментальністю та штампами. Мовляв, оскільки це така серйозна тема, чого тут морочитися з формою. Подібна поезія найчастіше або закликає, або оплакує, або нарікає. Якщо з першою функцією поезії я ще можу якось змиритися, то друга та третя для мене цілком чужі, принаймні нині. Не люблю поетів і поезію, які скаржаться чи ниють, але я люблю поезію, яка прагне змінити світ.

— Як випускниця русистики та компаративістики, ти перекладаєш із російської, польської та української. Над чим працюєш зараз, хто твої «літературні пасії»?

— Нещодавно закінчила переклад книжки Олега Криштопи «Україна в масштабі 1:1» й вирішила відпочити від перекладів. А якщо чимось і займуся, то найімовірніше це будуть вірші.

— На одному з твоїх героїв можна було б зупинитися детальніше — Осип Мандельштам. Одна з твоїх книжок — «Осип рухається на південь» (Osip miri na jih) має пряму відповідну алюзію. Хто для тебе цей поет? Чому він? Які (мета)фізичні ниті вас пов’язують?

— Пушкін, Мандельштам і Бродський — це моя поетична свята трійця, мабуть, саме в такій послідовності. Мандельштам мені здається найбільш досконалим поетом, у мене схоже сприйняття життя, схожі теми, мені дуже подобається ритм його віршів. Він може безкінечно писати про Вірменію, знаючи, що не може туди потрапити, й, до того ж, у нього Вірменія стояла на місці Палестини, куди вже для нього точно двері було зачинено. Але герой моєї поеми — не сам поет, а пташка на ім’я Осип, котра живе в клітці в празькій квартирі й «любить слова більше за овес». Імовірно, у минулому житті Осип був поетом, оскільки він бачить дивні сни, багато теревенить, філософствує про рух і нерухомість і мріє про те, що одного разу зірветься з місця та полетить. А скажіть мені, куди летіти восени, якщо не на південь?

— Що знає пересічний чеський інтелігентний читач про українську літературу, зокрема сучасну? І чи змінюється, покращується з часом це знання?

— Мені здається, чехам в цьому плані пощастило, українська література тут перекладається, відбуваються презентації, приїздять поети та письменники. Вийшло кілька антологій української літератури. Торік цілий фестиваль «Місяць авторських читань» (Mesic autorskeho cteni)  був присвячений українській літературі. Є багато хороших перекладачів і організаторів культурних заходів, і загалом ентузіастів-українофілів. Можливо, колись про наші дні напишуть що-небудь як про золоті часи української літератури в Чехії.

— Гаразд, от зовсім нещодавно ти відвідала Київ, у рамках подій фестивалю «Київські лаври» прозвучали переклади твоїх віршів українською. Як тобі було в одному з твоїх рідних міст? Що сучасний Київ тобі дав, а над чим змусив замислитися?

— Я дуже багато ходила містом, і у мене в голові склалася непогана карта місцевості. Точніше, відновилася. Бачилася з давніми друзями, котрі встигли посивіти й обрости новими дітьми та внуками, й зустріла нових друзів. Це був чудовий тиждень, але я не збираюся про нього писати вірші, нічого доброго з цього точно не вийде, було б занадто сентиментально.

А нещодавно написала оповідання про Київ, у якому описала кафе, де сидять київські хіпстери у вишиванках і п’ють каву в горнятках із портретом Шевченка, я була здивована, скільки в Києві відкрилося подібних закладів.

До Києва в мене дуже трепетне ставлення. Я маю декілька друзів зі схожою історією, котрі також у ранньому дитинстві виїхали з Києва до Чехії. Але, наскільки розумію, в мене єдиної залишився міцний зв’язок із містом, це, безумовно, пов’язано з історією мого життя. Київ для мене — магічне місто, де все почалося, куди я періодично повертаюся, де відбулося найважливіше, найбільш добре та романтичне у моєму житті, свого роду Єрусалим над Дніпром.

— І які враження від українських літературних заходів?

— Мені було дуже приємно виступати разом із українськими поетами. Але як глядач, я була лише на декількох заходах. Маю визнати, що мені ближчі камерні події, на яких виступають один-два поети. Величезне задоволення отримала від виступу Григорія Семенчука та Ulrike Almut Sandig. Дуже б хотілося почути їх і в нас у Празі.

— Що б ти порадила українським читачам (і перекладачам, звісна річ!) із сучасної чеської поезії?

— Я вже назвала кількох улюблених чеських сучасних поетів, це Радек Фрідріх, Адам Борзіч, Якуб Ржегак, також мені подобаються вірші Марії Щастної, шкода, що її остання книжка вийшла багато років тому. Івана Верніша для себе відкрила завдяки українському перекладові (йдеться про книжку «Прогулянка довкола пивоварні», яка нещодавно з’явилася в перекладах Ірини Забіяки та Олега Коцарева. — Ю.С.). Тепер і він став моїм улюбленим поетом. Також усім раджу почитати словацького поета Івана Штрбку, представника групи з романтичною назвою «Одинокі бігуни».  А ще в мене багато просто улюблених «одиноких» віршів, до яких я повертаюся. Кожен поет, навіть дуже посередній, може написати геніальний вірш.

Олег КОЦАРЕВ і Юлія СТАХІВСЬКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments