Дуже доречним видається образ сестер,

13 грудня у Народних Зборах Болгарії відбулася міжпарламентська конференція «25 років дружби і партнерства між Республікою Болгарія і Україною», присвячена 25-річчю відновлення дипломатичних відносин між Україною і Болгарією. У роботі конференції взяли участь голова Комітету Верховної  Ради України у закордонних справах Ганна Гопко та голова підкомітету з питань євроатлантичного співробітництва та євроінтеграції Світлана Заліщук. Ганна Гопко запросила для участі в конференції газету «День», а газета делегувала доцента кафедри Інституту філології Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Олену Чмир — одного із авторів нової книги «Дня» «Сестра моя, Софія...», яку пані Олена і представила в столиці Болгарії. А також —  «Україна Incognita. ТОП-25» та англомовні видання газети. Розповідь Олени Чмир про поїздку читайте далі.

Писати про книгу, до створення якої ти був долучений, складно. Але коли ця книга створювалася великим колективом, колективом фахівців-однодумців, коли вона безпосередньо дотична до того, чим ти займаєшся більшу частину свого життя, написати про неї хочеться.

Отже, «Сестра моя, Софія...» з глаголичним «аз» на обкладинці. Книга про Болгарію, про  її непросту історію, багату культуру, внесок у світову цивілізацію і про тисячі зв’язків, що поєднують її з Україною — не лише відомих і відрефлектованих, а й тих, які ще належить осмислити.

Під час презентацій книги дехто з авторів говорив, що спершу його здивував вибір саме Болгарії як теми для нової книги Бібліотеки газети «День». Є сусіди ближчі, історична доля яких, начебто, тісніше пов’язана з Україною. У мене такі думки не виникали. Я багато років професійно займаюся болгарською мовою, а отже, дотична до болгарської історії і культури.

Вибір Болгарії як дзеркала для кращого розуміння себе і своєї історичної долі для мене є цілком логічним і виправданим. Дуже небагато фахівців та любителів історії у нас знають, що шлях на Балкани пасіонаріїв, які у 681 році, об’єднавшись зі слов’янами, створили Перше болгарське царство, пролягав територією сучасної України. І чисельні свідчення цього зберігаються у краєзнавчих музеях півдня нашої країни.  Чи багато людей у нас знають, що у 1912 р. поблизу с. Мала Перещепина  (зараз Новосанжарського району Полтавської обл.) випадково було знайдено один з найбільших скарбів ХХ ст. (понад 800 виробів, вага лише золотих становила 25 кг, срібних — 50 кг, зберігається в Ермітажі, Санкт-Петербург; незначна частина скарбу, що зберігалася у Полтавському краєзнавчому музеї, була вилучена,  переплавлена і використана для потреб військової промисловості у 1950-х роках). І що скарб цей супроводжував поховання  хана Великої Болгарії Кубрата? Чому Михайло Драгоманов відмовився стати першим ректором Софійського університету, а ним став уродженець Бессарабії вчений-філолог Александр Теодоров-Балан? Скільки українців віддали своє життя, звільняючи болгарський народ від 500-літнього турецького ярма? На честь кого у Болгарії хлопчиків називають Венелін, і як це ім’я пов’язане з уродженцем закарпатської Тибави Юрієм Гуцою? Питань безліч. Чи потрібно українському загалу знати відповіді на них? Переконана, що так. І не лише через звичайну людську допитливість, інтерес до іншої культури. А і для того, щоб краще пізнати і зрозуміти себе, свою історію, рідну культуру.

Ми поєднані не лише географічно Чорним морем, не лише мовною спорідненістю, нас єднають багато спільних історичних переживань, часто розчинених у історіях інших народів, які упродовж століть поневолювали українців і болгар. Тому так важливо іще раз перечитати спільну історію, правильно розставляючи акценти. І книга «Сестра моя, Софія...» саме про це — про історію взаємин українців і болгар у різні періоди. Дуже доречним тут видається образ, до якого у передмові до книги вдається її редактор Лариса Івшина, — дві сестри, розлучені у ранньому дитинстві, виховані у різних родинах, зустрічаються після років розлуки і діляться пережитим. Нариси про окремі події, особистості, з яких складається книга, справді можуть нагадати дещо хаотичне для стороннього спілкування рідних людей після довгої розлуки. Але  у таких розмовах цілісна картина виникає здебільшого з логіки почуттів, які об’єднують окремі, на перший погляд, не дуже пов’язані між собою факти. Особисто для мене у книзі дуже виразною є саме ця логіка почуттів, яка в результаті вибудувала книгу цілісну і надзвичайно цікаву.

Розповісти свої історії треба не лише для того, щоб краще зрозуміти одне одного, а і для того, щоб будувати життя далі. І тут усвідомлений історичний досвід може стати надійним опертям. Тривалі періоди бездержавного існування не завадили болгарам, як і українцям, у надзвичайно несприятливих умовах зберегти свою ідентичність. Політична воля, передусім правлячої верхівки Болгарії, дозволила країні успішно виконати «домашні завдання» і стати членом НАТО у 2004 році, а 2007-го —  Євросоюзу. Чи складно це було? Звичайно, складно. У сьогоднішньої  Болгарії багато проблем, але зміни на краще відбуваються, і з кожним роком вони помітніші. Тому євроінтеграційний досвід Болгарії дуже цінний для нас.

ПРО СТРАТЕГІЧНИЙ ІНТЕРЕС

Учасники  міжпарламентської конференції «25 років дружби і партнерства між Республікою Болгарія і Україною», що відбулася нещодавно в Софії, пригадували події 25-річної давнини — як уже 3 грудня готували документи про визнання незалежності України за результатами Всеукраїнського референдуму.  5 грудня 1991 р. Болгарія визнала незалежну Україну, а 13 грудня було відновлено дипломатичні відносини. Цього дня на конференції зібралися щирі симпатики України, представники групи дружби «Болгарія — Україна», які виявляли зацікавленість і готовність підтримувати нашу державу у складний для неї час. У стінах болгарського парламенту було розгорнуто виставку, присвячену історії дипломатичних відносин між Україною і Болгарією. У вітринах виставки можна було побачити прекрасно збережені оригінали документів 1918 р. з підписом і печаткою гетьмана Павла Скоропадського.

Презентація книги «Сестра моя, Софія...» була дуже доречною, засвідчуючи глибокий інтерес, який існує до Болгарії в української громадськості. У рамках відкриття виставки мені була надана можливість коротко представити книгу присутнім парламентарям, політикам, дипломатам, громадським діячам, вченим.   Звичайно, за кілька хвилин важко детально розповісти, але по-дружньому налаштована і фахово підготовлена аудиторія сприйняла книгу дуже добре.  Примірники, надані редакцією «Дня», зникли за мить. А після презентації болгарські учасники, зокрема відомий болгарський політик і громадський діяч Л.Тошев, до речі, один з організаторів виставки, говорили про готовність відповісти на виклик українців і представити свій  погляд на історію України та болгарсько-українських зв’язків. Хорошою нагодою для появи болгарської «відповіді» може стати відзначення 100-річчя встановлення дипломатичних відносин між Українською Народною Республікою та Царством Болгарія. Нам ще багато про що треба поговорити.

Для мене особисто важливим є і те, якою мовою ми будемо говорити  — англійською, яка стала світовою lingua franca, чи рідними слов’янськими. Багатолітня традиція університетського та академічного вивчення слов’янських мов, літератур, культур зараз загрожена і в Україні, і в Болгарії. Кризові явища в освіті та науці спричинені різними складними чинниками. Але у Болгарії реакцією стало запровадження так званих «захищених спеціальностей» в університетах — спеціальностей, які не дуже популярні зараз у абітурієнтів, але фахівці з яких потрібні державі. Зараз до «захищених» віднесені слов’янські філології.  В Україні поки що такого стратегічного розуміння не відчувається, а тому  існує реальна загроза, що різноманітні «екзотичні» філології поглине англійська.  І з цієї точки зору поява видання «Сестра моя, Софія...», на мою думку, теж дуже знакова і значуща.   Для мене особисто — як можливість розповісти широкій аудиторії про те, чим займаюся усе життя і що вважаю дуже важливим. Для молоді, що вивчає мову і історію Болгарії, — як вступ до спеціальності, здатний зацікавити, визначитися з професією. Для широкого загалу — як книга для вдумливого читання і глибоких роздумів.