Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Караюсь, мучусь, але не каюсь»

Поет та дисидент Ігор Калинець — про історичний «ланцюжок» української боротьби та неповинність духу
15 січня, 2016 - 14:54
ФОТО З САЙТА PRESS-CENTR.COM

У 1965-му, 50 років тому, влада СРСР розпочала першу хвилю масових арештів українських шістдесятників. Поет та дисидент Ігор Калинець — один із чільних представників цієї генерації. На початку 1970-х за участь у дисидентському русі Калинця було засуджено на шість років ув’язнення суворого режиму й три роки заслання. Останніми днями 2015 року ми зустрілися з паном Ігорем, щоб згадати ті часи й зрозуміти, як після випробувань радянським режимом залишитися вірним своїм ідеалам.

«НЕ БАЧУ ІДЕОЛОГІЧНИХ ПАРТІЙ, ЯКІ БУЛИ Б ВИРАЗНИКАМИ ПОГЛЯДІВ СУСПІЛЬСТВА»

— Пане Ігорю, нещодавно минуло два роки від початку Революції Гідності. Які, на вашу думку, відбулися зміни у суспільній свідомості країни за цей час?

— Революція Гідності дала нам надію на зміни. Хоча вони зараз, на жаль, відбуваються дуже повільно і з невеликою волею на це. Якщо суспільство бачитиме, що ідеали революції не справджуються, очевидно, залишиться місце для чогось невідомого. Я боюся це назвати Майданом чи ще чимось. У більшої частини суспільства, зрештою, сформувався один беззаперечний спільний політико-ціннісний вектор руху. Практично кожний громадянин, з яким я спілкувався, розуміє політичну ситуацію й намагається тверезо мислити. Це нам дала не тільки Революція Гідності, а й принесла сама незалежність. Але цього, очевидно, мало, оскільки в нашому політикумі я не бачу справді ідеологічних партій, які б могли згуртувати народ навколо реальної ідеї. А якщо немає ідеологічних партій, то ті, які маємо, не можуть бути виразниками поглядів тої чи іншої частини населення. Зараз вони є виразниками самих себе.

— Який вплив мав дисидентський рух 1960-х років на революційні події 2013—2014 років в Україні та який між ними історичний «ланцюжок»?

— В історії всі події є пов’язаними, оскільки там завжди є причинно-наслідковий зв’язок. Якби не було національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни, очевидно, в певній мірі шістдесятники не з’явились би так органічно і — хоч боюся цього слова — масово. Кілька сотень людей внесли в життя українського суспільства нову якість та нові ідеали. І це стало помітним для цілого світу. Частина енергії цього руху разом з іншими рухами цього століття синергічно привели до розвалу Радянського Союзу, що, своєю чергою, прискорило відновлення незалежності країни. Тому це така ланцюгова реакція. Можна сказати, Революція Гідності — надія, що за таким самим принципом розвалиться й ця, побудована на корупції система.

— Півстоліття тому радянська влада розпочала масові репресії проти інтелектуальної опозиції. Який урок ви для себе засвоїли з табірного життя?

— Їх було багато. Один із найосновніших — ми не є жертвою, яка потрапила під КГБістські руки, ми жертовні — і таким чином свідомо входили в це життя. Ми усвідомлювали, що без цієї жертовності національна ідея могла б перерватися. Ми вважали себе послідовниками ідей Шевченка, тому його фраза «Караюсь, мучусь, але не каюсь» була одною з найважливіших наших заповідей табірного життя. Це був клич зберегти і відстояти ідею, не дати їй згаснути.

«ПЕРЕВИХОВАННЯ СУСПІЛЬСТВА НЕ ВІДБУЛОСЯ ОСТАТОЧНО»

— Що за таких умов допомагало не зламатися, не впасти у відчай?

— Більшість шістдесятників — це люди, які не рахувалися зі своїм життям у намаганні утвердити певні ідеї. На жаль, в нас не було тоді якоїсь політсили, яка б нас дещо навчала жити в таких умовах. Тому це робило саме життя. Ми солідаризувалися не тільки між собою, українцями, а й з іншими представниками «совєтських» республік. Тому всі йшли одним фронтом у намаганні вистояти. Це нас гартувало, згодом тримало на волі й не давало ламатися, а все-таки дочекатися кінця, після якого можна було б встати на ноги і відновлювати країну.

— Торкнувшись теми табору, на вашу думку, чи можна вважати, що Україна ментально вирвалася з «табору» радянськості?

— Якби вирвалася, то, напевно, ситуація в країні не була б такою драматичною. Як це відбувається? Спочатку вириваються окремі люди, далі навколо них інші люди. Процес поширюється, але наразі перевиховання суспільства не відбулося остаточно.

— Свої вірші ви завжди писали циклами, а не як окремі одиниці. Фактично ви структурували таким чином бачену дійсність. На ваш погляд, який цикл зараз проходить у вашому житті й житті сучасної України загалом?

— У мистецькому плані вже жодний цикл не проходить. Те, що мені Бог дав, я виклав і повторюватися не хочу. Якщо говорити про власне життєвий цикл, то складно відповісти. Думаю, це тепер підсумковий. Для цього потрібно видати ще дві книжки, які зараз впорядковую, разом із двома томами поезії та двома томами творів для дітей, тому перекладів буде досить для того, щоб згрубша окреслити мій доробок. Щодо циклу країни, то в загальній атмосфері відчувається болісний момент, під час якого треба прийняти певне дуже важке й важливе рішення. Ми напередодні чогось, хоча важко сказати, чого саме. Це ширяє в повітрі, бо далі існувати країна так не може. Зрештою, якщо Господь дав нам можливість стати незалежною країною, ми не маємо права його змарнувати.

— 1987 року ви увійшли до редакції позацензурного альманаху «Євшан-зілля». Ця культурологічна група альманаху одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Як ці процеси проявляються сьогодні?

— Думаю, певну форму цих явищ уже подолали. Страху перед чимось, наприклад, як перед КГБ, вже немає, хоча, звичайно, ми сьогодні ще не маємо незалежних судів, прокуратури тощо. А інерції є різні. В багатьох людей «совєтизм» залишився у крові й у думках. Але є інерція відродженого духу, яка поступово набирає все більшої сили і діє на користь України та української національної ідеї.

«ДИЯВОЛ НЕ СПИТЬ»

— Ваша дружина, Ірина Калинець, сповідувала принцип: «Ніщо не минає безслідно, аби тільки себе не спотворити, не втратити». Як би ви порівняли випробування спокусою в радянський час і сьогодні? Коли було важче встояти — сьогодні чи тоді? Як не спотворити себе після цих випробовувань?

— Спокуса завжди є, бо диявол активний в усіх ділах і ніколи не спить. Тому зберегти себе непокаляним, чистим не завжди легко дається. Мамона, бажання влади та інше — речі, які збивають людину з пуття. Заповідь Ірини не втрачає актуальності й сьогодні. Але скажу, що тоді було чіткіше все це видно. Ми виразно бачили свого ворога, ми знали себе, ми були молодими романтиками. Ми горіли тими ідеями, молодечими поривами перебудувати той світ. Але зараз не все так легко та ясно йде. Ворог добре маскується, намагається входити в довіру. Але Україна здобувається, і це певний процес. Здобувалась на проголошення незалежності, далі на прийнятті Конституції. Тепер здобувається завдяки масовій жертовності у таких явищах, як Майдан, волонтерство, воїнство. Це свідчить про те, що в народу є життя, й не все втрачено. Я за натурою оптиміст, хоча деколи й кажу доволі песимістичні речі. Але все-таки ми потрохи встаємо на ноги, хоч би якою була політична ситуація в країні.

— В автобіографії ви писали, що найбільшою нагородою для вас могла бути така Україна, «що намріялась вам, шістдесятникам-митусам, у роки поневірянь та ув’язнень». Якою ви тоді бачили Україну та яка вона зараз? Коли розцвіте ця омріяна Україна?

— Звичайно, ми ідеалізовано на неї дивилися, завдячуючи книжкам з історії України та іншій романтичній літературі, яку ми нелегально діставали. В усякому разі, крізь цю призму ми бачили країну, де права людини — найвища цінність. Вона мусила бути суцільно обізнаною в історичних процесах та одностайною в плані національних питань. Спостерігаючи, як гинули люди зі словами українського Гімну на вустах, нам здавалося, що ця Україна колись такою й буде. Але все пішло не так гладко, бо було багато помилок, які наробили наші патріоти на початку 1990-х. Ще в «подарунок» отримали п’яту колону, а крім неї є багато людей із радянським типом мислення. Але ті мрії, власне, для того, щоб позбуватися всього того злоякісного, що зараз маємо в суспільстві. Тоді, порятувавши Україну від цих небезпек, ми зможемо утвердити її справжнє обличчя.

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львів
Газета: