Людина «в тіні» великої історії

Нова книжка поезій Катерини Калитко, що побачила світ у видавництві Meridian Czernowitz, має довгу і «програмову» назву: «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого». Ця формула анонсує відчуття відчуженості, переселеності, екзистенційної самотності, притаманної багатьом сюжетам і обставинам віршів із книжки.

Катерина Калитко знана різноманітністю свого підходу до письма, та все-таки, здається, частіше вона виступала як авторка римованої силабо-тоніки. А ось у «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» поетка віддає данину верлібру. При цьому вірші книжки складаються в певну смислову цілість і єдність. В анотації це представлено як «суцільна історія», я б сказав, що читається воно подібно до великого циклу чи навіть не дуже сильно «гравітованої» поеми.

Людина, її психологія, відчуття, асоціації та думки в той момент, коли вона опиняється «в тіні» подій Великої Історії, — десь так можна описати головний наскрізний тематичний мотив книжки. Війна, вигнання, гоніння, порожнеча і біль травми в найрізноманітніших формах.

Загубивши ключі від світу, де всіх по двоє

або більше, сидить на порозі, чекає,

поки хтось повернеться:

із роботи, з ближнього бою, з короткої

 пам’яті,

з теплого вирію, та нема нікого. (...)

Герої та героїні поезії Катерини Калитко пересуваються то універсальними вимірами, то занурюючись у більш-менш конкретні, впізнавані історико-географічні координати.

Як його виводили зі шкільного подвір’я,

волокли попід руки, четверо, —

 всі жінки голосили,

плакали діти, завивали собаки  в околиці.

І коли, натиснувши на потилицю,

пробували запхати

у міліцейський фургон, він видирався

і казав дивовижно погідно:

не плачте, діти, світ і світло —

дивні слова-відлуння,

а в шкільній котельні, де чорно й пахне

вугіллям,

ніби теж частинка світу, але краще отак.

Я хотів говорити при світі й світлі своєю

 мовою,

я хотів читати при світлі Священну Книгу,

і якщо у світі, чиї кордони — тільки сіль

і залізо,

успадковані від батьків, для цього

не знайдеться місця,

то й ховатись немає сенсу (...)

Від’їздила машина, стояла висока курява.

Мінарет, зачепивши тонкою верхівкою

 сонце,

не пускав його закотитися і довго, довго

обпливав, як свічка.

Етична й епічна лінія книжки «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» не перекреслює і традиційно насиченого образного світу поезії Калитко.

(...) Тільки дівчинка їхня, якої ніхто

навмисне

не навчав цього, у жерстянці з-під чаю,

між запилюжених сувенірів, з яких давно

вивітрилися леткі ефіри емоцій,

відшукала гірського кварцу кристал

білосніжний,

що заломлював гранями промені,

перетворював

на фонтани сяйва, і сказала:

Бог тут.

І ніхто не спромігся хоч би щось

їй заперечити (...)

Але в кожному разі філософічний настрій, дослухання до найдрібніших подробиць чужого болю, пошук чуттєвості та сконденсованості словесних формул — ось ті ознаки, які найвиразніше характеризують нову книжку Катерини Калитко, здається, найбільш однорідну з усього дотепер створеного цією письменницею.