Человек «в тени» большой истории

Новая книжка поэзии Екатерины Калитко, которая вышла в издательстве «Меридиан Черновиц», имеет длинное и «программное» название: «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого». Эта формула анонсирует ощущение отчужденности, переселенности, экзистенционального одиночества, присущего многим сюжетам и обстоятельствам стихотворений из книжки.

Екатерина Калитко известна разнообразием своего подхода к изложению, и все-таки, кажется, чаще она выступала как автор рифмованной силабо-тоники. А вот в «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» поэтесса отдает дань верлибру. При этом стихотворения книжки складываются в определенную смысловую целостность и единство. В аннотации это представлено как «сплошная история», я бы сказал, что читается это подобно большому циклу или даже не очень сильно «гравитированной» поэме.

Человек, его психология, ощущения, ассоциации и мысли в тот момент, когда он оказывается «в тени» событий Большой Истории, — где-то так можно описать главный сквозной тематический мотив книжки. Война, изгнание, гонение, пустота и боль травмы в самых разнообразных формах.

«Загубивши ключі від світу, де всіх по двоє

або більше, сидить на порозі, чекає,

поки хтось повернеться:

із роботи, з ближнього бою, з короткої

 пам’яті,

з теплого вирію, та нема нікого.» (...)

Герои и героини поэзии Екатерины Калитко передвигаются то в универсальных измерениях, то погружаются в более-менее конкретные, узнаваемые историко-географические координаты.

«Як його виводили зі шкільного подвір’я,

волокли попід руки, четверо, —

 всі жінки голосили,

плакали діти, завивали собаки  в околиці.

І коли, натиснувши на потилицю,

пробували запхати

у міліцейський фургон, він видирався

і казав дивовижно погідно:

не плачте, діти, світ і світло —

дивні слова-відлуння,

а в шкільній котельні, де чорно й пахне

вугіллям,

ніби теж частинка світу, але краще отак.

Я хотів говорити при світі й світлі своєю

 мовою,

я хотів читати при світлі Священну Книгу,

і якщо у світі, чиї кордони — тільки сіль

і залізо,

успадковані від батьків, для цього

не знайдеться місця,

то й ховатись немає сенсу» (...)

«Від’їздила машина, стояла висока курява.

Мінарет, зачепивши тонкою верхівкою

 сонце,

не пускав його закотитися і довго, довго

обпливав, як свічка.»

Этическая и эпическая линия книжки «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» не перечеркивает и традиционно насыщенный образный мир поэзии Калитко.

(...) «Тільки дівчинка їхня, якої ніхто

навмисне

не навчав цього, у жерстянці з-під чаю,

між запилюжених сувенірів, з яких давно

вивітрилися леткі ефіри емоцій,

відшукала гірського кварцу кристал

білосніжний,

що заломлював гранями промені,

перетворював

на фонтани сяйва, і сказала:

Бог тут.

І ніхто не спромігся хоч би щось

їй заперечити» (...)

Но каждый раз философичное настроение, прислушивание к мельчайшим подробностям чужой боли, поиск чувственности и сконденсированности словесных формул — вот те признаки, которые наиболее выразительно характеризуют новую книжку Екатерины Калитко, кажется, наиболее однородную из всего, доныне созданного этой писательницей.