Осознание народом своего бытия является, возможно, самой большой силой, что движет жизнь
Владимир Вернадский, философ, естествовед, один из основателей Украинской Академии наук

Человек «в тени» большой истории

Эпос, этос, боль верлибров Екатерины КАЛИТКО
26 сентября, 2019 - 15:51

Новая книжка поэзии Екатерины Калитко, которая вышла в издательстве «Меридиан Черновиц», имеет длинное и «программное» название: «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого». Эта формула анонсирует ощущение отчужденности, переселенности, экзистенционального одиночества, присущего многим сюжетам и обстоятельствам стихотворений из книжки.

Екатерина Калитко известна разнообразием своего подхода к изложению, и все-таки, кажется, чаще она выступала как автор рифмованной силабо-тоники. А вот в «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» поэтесса отдает дань верлибру. При этом стихотворения книжки складываются в определенную смысловую целостность и единство. В аннотации это представлено как «сплошная история», я бы сказал, что читается это подобно большому циклу или даже не очень сильно «гравитированной» поэме.

Человек, его психология, ощущения, ассоциации и мысли в тот момент, когда он оказывается «в тени» событий Большой Истории, — где-то так можно описать главный сквозной тематический мотив книжки. Война, изгнание, гонение, пустота и боль травмы в самых разнообразных формах.

«Загубивши ключі від світу, де всіх по двоє

або більше, сидить на порозі, чекає,

поки хтось повернеться:

із роботи, з ближнього бою, з короткої

 пам’яті,

з теплого вирію, та нема нікого.» (...)

Герои и героини поэзии Екатерины Калитко передвигаются то в универсальных измерениях, то погружаются в более-менее конкретные, узнаваемые историко-географические координаты.

«Як його виводили зі шкільного подвір’я,

волокли попід руки, четверо, —

 всі жінки голосили,

плакали діти, завивали собаки  в околиці.

І коли, натиснувши на потилицю,

пробували запхати

у міліцейський фургон, він видирався

і казав дивовижно погідно:

не плачте, діти, світ і світло —

дивні слова-відлуння,

а в шкільній котельні, де чорно й пахне

вугіллям,

ніби теж частинка світу, але краще отак.

Я хотів говорити при світі й світлі своєю

 мовою,

я хотів читати при світлі Священну Книгу,

і якщо у світі, чиї кордони — тільки сіль

і залізо,

успадковані від батьків, для цього

не знайдеться місця,

то й ховатись немає сенсу» (...)

«Від’їздила машина, стояла висока курява.

Мінарет, зачепивши тонкою верхівкою

 сонце,

не пускав його закотитися і довго, довго

обпливав, як свічка.»

Этическая и эпическая линия книжки «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» не перечеркивает и традиционно насыщенный образный мир поэзии Калитко.

(...) «Тільки дівчинка їхня, якої ніхто

навмисне

не навчав цього, у жерстянці з-під чаю,

між запилюжених сувенірів, з яких давно

вивітрилися леткі ефіри емоцій,

відшукала гірського кварцу кристал

білосніжний,

що заломлював гранями промені,

перетворював

на фонтани сяйва, і сказала:

Бог тут.

І ніхто не спромігся хоч би щось

їй заперечити» (...)

Но каждый раз философичное настроение, прислушивание к мельчайшим подробностям чужой боли, поиск чувственности и сконденсированности словесных формул — вот те признаки, которые наиболее выразительно характеризуют новую книжку Екатерины Калитко, кажется, наиболее однородную из всего, доныне созданного этой писательницей.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ