Жодна держава не зможе зробити Україну українською. Лише самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я впевнений, що це станеться!
Джеймс Мейс, американський історик, дослідник Голодомору в Україні, журналіст, редактор англомовного видання газети "День"

Мартін РАЙНЕР: «Ми втрачаємо вміння розуміти текст...»

Письменник — про чеський літературний процес та свої враження від України 1980-х
2 червня, 2017 - 10:07
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Завершився Книжковий Арсенал. Київ відвідало чимало закордонних письменників. Один із них — чех Мартін Райнер, на батьківщині відомий найперше як поет, але в Україні першою цьогоріч вийшла книжка його малої прози «Один із мільйона». Українською її переклала Катерина Уділова (хочеться також щиро подякувати їй за переклад нашої розмови з письменником), а надруковано у видавництві «Чеська бібліотека» за сприяння Чеського Центру в Києві у рамках Міжнародної вишеградської видавничої програми «К4». Проза Райнера водночас іронічна і сповнена співпереживання, тендітної сентиментальності, формально вона доволі розмаїта. А в центрі його творів незмінно опиняється та сама «маленька людина», що її досліджували вже безліч літераторів, аж до Гоголя, Джойса і Кафки включно. Також Мартін Райнер — один із помітних чеських видавців. Його видавництво називається «Druhe mesto», також він має досвід створення численних літературних часописів, організації фестивалів та інших заходів. Словом, він явно належить до «гуру» чеського літературного процесу. Наша розмова відбувалася в гамірному приміщенні «Мистецького Арсеналу», яке, втім, для Мартіна Райнера виявилося цілком навіть затишним.

«ПРОЗОВИЙ ТВІР НАРОДЖУЄТЬСЯ З СИТУАЦІЇ»

— Пане Мартіне, українською мовою вийшла ваша прозова книжка «Один із мільйона». Чи могли б ви описати її кількома словами?

— Це доволі строкатий набір історій, по-різному написаних: від щоденникових нотаток до драматичного діалогу. Їхні герої — звичайні люди з буденного життя, які, щоправда, потрапили у переламні, визначні обставини. І ще одна важлива річ: книжка «Один із мільйона» є для мене такою собі картою мого рідного міста Брно, його знакових місць, закладів, куточків, але картою не намальованою, а виписаною літературно.

— Хочу звернути увагу на жанр книжки. Це — переважно оповідання. У світі сьогоднішніх швидких комунікацій і стислих повідомлень оповідання нібито дуже навіть на часі, але, з другого боку, багато хто з видавців його ігнорує, прагне видавати лише романи. Принаймні, так воно є в Україні. А що для вас цей жанр?

— У нас теж видавці часто віддають перевагу роману. Але я зовсім не прихильник того, щоб легковажити малою прозою. Оповідання дозволяє висловитися концентрованіше, щільніше, ефектно зобразити людську психологію, «підсвітити» певну ситуацію, колізію. А для мене будь-який прозовий твір народжується саме з ситуації — і вже до неї потім додаються характери, обставини тощо.

— Сподіваюсь, в Україні також невдовзі прочитають ваші вірші. Як, до речі, почувається римування в сучасній чеській поезії? Скажімо, у польській римованих віршів зараз зовсім мало, в українській — більше, в російській і білоруській ще більше...

— Вона в нас вважається трохи архаїчною, бо багато молодих поетів гадають, що римувати — це надто просто. Часто нехтують ним. Більше того, сучасна поезія, яка передає багато емоцій, нерідко вважає, що рима її стримує. А справжні майстри й у верлібрі передадуть і внутрішню риму, і внутрішній ритм. Але багато молодих авторів цього не можуть, вони просто накидають слова — і вважають, що цього досить, що це чогось варте.

— Запитання, яке ви не можете не почути в Україні, оскільки в нас уже три роки йде війна. Отже, війна і література — як, на вашу думку, вони поєднуються і взаємодіють?

— Я переконаний, що такий потужний і страшний досвід, як війна, потребує часу, щоб бути літературно переосмисленим. Тож і найкращі, найцікавіші твори про війну мають з’явитися пізніше. Все попереду. І хочеться сподіватися, що попереду мир. Адже сьогодні все це виглядає дуже дивно — з одного боку Київ, де ми перебуваємо, взагалі, основна частина країни, в якій бачимо активне жваве життя, певні зміни, рух, а з другого — той шматок України, в якому йдуть бої, щодня гинуть молоді люди, гинуть за те, щоб тут тривало життя...

«РОЗПОВСЮДЖЕННЯ СТАНОВИТЬ БЛИЗЬКО 50% ЦІНИ КНИЖКИ»

— Ви багато займаєтесь і займалися виданням книжок, часописів. Якими є сьогоднішні видавничі реалії в Чехії? Що змінилося від дев’яностих років?

— Із дев’яностих років відбулося велике зростання. Практично з нуля, з нерегульованого ринку ми вийшли до нормального ринку. Поступово створили систему, яку можна порівняти, припустімо, з німецькою, з’явилися правила. Зусилля цих років не минули даремно. У дев’яностих було мало видавництв, але більшість із них — масштабні, великі. Розповсюдження було державним. А тому друк виходив дорогим, а дистрибуція дешевою. Тепер усе навпаки. Багато невеликих видавництв, видати книжку стало дешево, а розповсюдити — дорого. Розповсюдження становить близько 50% ціни книжки. Нас це не заскочило, ми на таке очікували, бо так уже було на Заході. У комуністичні часи друкували не так багато цікавих книжок, а тепер з’явилася більша конкуренція. Тиражі зараз менші, але якщо видавець бачить, що книжка викликала інтерес, перевидає.

— А як справи з виданням поезії?

— Я — один із основних видавців поезії в Чехії. Власне, з нею працює лише кілька видавництв. Уявіть, я друкую 3—4 книжки за рік, і продається в середньому 50—80 відсотків накладу. Дуже часто автори видають поезію власним коштом: це їм обходиться орієнтовно у 15—20 тисяч крон (вартість чеської крони нині приблизно дорівнює вартості української гривні. — О.К.), що є менше від середньої зарплатні.

— Із чим пов’язуєте такий скромний попит на поетичні книжки?

— Зараз домінують нові медіа. Молоді важко сприймати друкований текст, їм потрібна картинка. А поезія не просто друкована, це ще й дуже специфічний жанр. Плюс — освіта, рівень грамотності, інтелектуальний рівень. Раніше система освіти приділяла увагу читанню і, що важливо, розумінню тексту, його змісту та контексту. Зараз більшість просто читає, втрачається вміння розуміти текст, занурюватись у нього. Моя 9-річна дочка купу часу проводить за комп’ютером, на YouTube, дивиться дуже багато відео, а ось читання для неї — складний процес. Коли ми кажемо їй: «Почитай книжку», вона сприймає це як покарання. Вона навіть музику розуміє лише у вигляді кліпу — й дуже здивувалася розповідям про часи, коли її слухали з дисків, платівок, касет чи ще в якийсь спосіб без відео-супроводу... Здається, інтерес до поезії найвиразніше зберігся у підлітковому, студентському віці, коли й формується сприйняття тексту, мови, літератури. Я кілька років займаюсь організацією поетичного фестивалю «Поезія без меж» у місті Оломоуц — і бачу, що на нього приходить справді чимало людей, особливо того віку, про який я сказав. Далеко не всі з них купують книжки, але інтерес є.

«У ЧЕХІЇ — МОДА НА БЕЛЕТРИЗОВАНІ БІОГРАФІЇ»

— Ви згадували про літературний фестиваль «Поезія без меж». Розкажіть, будь ласка, про масштаби й значення таких фестивалів у Чехії.

— Найбільший і наймасштабніший літературний фестиваль — це, звісно, міжнародний «Місяць авторських читань». До речі, кілька років тому там країною-гостем була Україна, чехи познайомилися з багатьма вашими цікавими сучасними письменниками (мені найбільше запам’ятався Юрій Андрухович). Про мій фестиваль «Поезія без меж» я вже казав. Він триває 5 днів в Оломоуці, приходить досить багато людей, щораз більше. Також є менші фестивалі, й вони теж мають свою аудиторію. Я б сказав, що, порівняно з 1990-ми, коли багато людей засіли за телевізор, тепер людям більше хочеться живого культурного видовища — і вони активно ходять хай і на дрібні, локальні, але цікаві заходи.

— Можете означити хоч кілька помітних тенденцій у сучасній чеській літературі?

— Чеська література дуже різноманітна, про виразні тенденції важко говорити. Але певно, що тенденцією є мода на белетризовані біографії. В газеті Lidove Noviny є опитування про найкращу книжку року, і за останні чотири роки тричі в такому рейтингу перемагали саме біографічні книжки. Там була й біографія Вацлава Гавела, й, зокрема, мій роман про яскраву і трагічну постать чеського поета ХХ століття Івана Блатного. Трохи смішно, що, приміром, у британській літературі все це відгриміло у вісімдесяті роки, а ось у нас — саме зараз. Ще можна згадати: на початку дев’яностих років у Чехії були популярні щоденники, бо раніше, за цензури, люди не могли дозволити собі публічно висловлюватися відверто з усіх питань.

— Часто нашу добу в культурі, в літературі називають цинічною. Як у ній почуваєтеся ви — автор досить сентиментальний і співчутливий?

— Чеська література взагалі не аж така цинічна. У нас дуже багато чуттєвих, відвертих творів. Тому я почуваюся цілком добре. Якщо взяти, наприклад, американський контекст — Пола Остера чи Чака Паланіка — ці автори справді доволі цинічні, але той же Паланік своїм цинізмом лише прикриває штучні конструкції та спекуляції. Мені такі речі не близькі.

«МОЄ МІСТО ДАЄ МЕНІ МЕНТАЛЬНУ СИЛУ»

— Чим для вас є рідне місто Брно?

— Брно — дуже важливий для мене часовий континуум. Розумієте, у 52 роки я гуляю тим самим містом, тими самими вулицями, котрими ходив у 4 роки. Тож я по-особливому дивлюся на себе і на все довкола, бачу, відчуваю, що і як змінилось, а що лишилося таким, як було. Це особливо добре для письменника — маєш перспективу. Крім того, моє місто дає мені певну ментальну силу, я відчуваю зв’язок із Брном, і він для мене надзвичайно важливий. І в літературі Брно має потужну традицію. Тут народилося багато письменників, багато хто писав про це місто, робив його героєм своїх творів. Наприклад, такі класики, як Кундера чи Незвал. Або мій найближчий попередник у сенсі текстів про Брно — Їржі Кратохвіл. Ну й, звичайно, згадуваний Іван Блатний. Ця традиція не може не тішити.

— А як ви ставитеся до жартівливого протиставлення Брна та Праги? Одна знайома казала мені: «Можна любити або Брно, або Прагу, але в жодному разі не обидва міста водночас».

— Для мене це смішно, ясна річ, я не поділяю таких поглядів. Якщо людина ганить одне з цих двох міст, то радше її проблема, її комплекс меншовартості. Стверджувати, що в тебе не склалося життя через Брно чи Прагу — абсурд. Взяти для прикладу моє видавництво Druhe mesto. Воно розташоване у Брні, але в ньому чудово співіснують автори з усієї Чехії, зокрема близько 80% пражан.

— Ваші враження від України? Це не перший візит?

— Тридцять років тому я вже бував у Києві. Бачу, що відтоді багато змінилося (сміється. — Ред.) Місто має енергію — і це чудово, це означає, що є перспективи. Тоді ж, тридцять років тому, я ще був у Харкові. Досі пам’ятаю, як купив там платівку гурту Jethro Tull — і був дуже вражений, що його назва на обкладинці була транслітерована кирилицею: Джетро Талл. Цього літа я збираюся їхати до Львова в рамках «Місяця авторських читань». Тож 2017 рік у мене буде трохи українським.

— Як ви стали письменником?

— Була одна історійка-жарт. До 18 років я не надто цікавився поезією, літературою взагалі. Але в старшій школі якось мій однокласник написав на уроці коротенького віршика, і він мав неабиякий успіх у класі. Вже на наступному уроці (пригадую, то була російська мова) я теж написав вірша — вульгарну пародію на історію Білосніжки і семи гномів. Мій вірш теж усім сподобався, тож я зрозумів: у поезії щось є!

Підготував Олег КОЦАРЕВ
Газета: