Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

Монологи масових розстрілів

Видавництво «Дух і Літера» представило цикл поезій Маріанни Кіяновської про Бабин Яр
18 серпня, 2017 - 13:59

Кожен із віршів збірки «Бабин Яр. Голосами» постає таким собі монологом однієї з жертв трагедії в Бабиному Яру. Або її свідка, що, коли вірити поезії, не набагато краще:

«щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні

вціліти це інше ніж вижити голосу ради

бо вижити в цій перепроклятій богом війні

подібно до зради і вдруге до смертної зради (...)»

Такий підхід, звичайно ж, дає книжці і згаданий масштаб, і ефектність, але чи вводить її до кола «великих наративів»? А можливо, є передчуттям цих останніх?

Отже, голоси жертв, голоси болю.

«євреї з валізами клунками дехто з дітьми

малими і більшими декотрі зовсім біляві

мала шуламіта виходить з одної пітьми

й заходить у другу вся чорна в дорожній кіптяві

і три соломони край ями нагі у яру

і все посортовано відчаї речі і тіні

і каже естерка до мами: я зараз помру?

і юра говорить до сари у сьомім коліні:

дай руку опертися щось дуже серце пече

у мене прострелені шия і ліве плече»

Відчай і жах тут перемішується з парадоксами буденного мислення, в якому людині не хочеться вірити в найгірше вже навіть тоді, коли все ясно. Психологізм — одна з головних рис цих віршів Маріанни Кіяновської. Він робить книжку «Бабин Яр. Голосами» очікувано важкою. До її сприйняття, читання потрібно бути готовими. По-перше, звісно, емоційно. По-друге, інформаційно — в історії масових розстрілів у Бабиному Яру варто орієнтуватися. Хоча можливий також обернений варіант: прочитати книжку й зацікавитись історичними подробицями трагедії.

«вікно відкрите шиб давно немає

тому що важко дихати війна

і довго довго довго облітає

із пристінку пелюстка кам’яна

і дзеркало із тріщиною в оці

й сервант в якому куля або дві

і дід іван який лежить на боці

із діркою у сивій голові...»

БАГАТОГОЛОССЯ ЖЕРТВ

Історичні подробиці свідчать про неабияке багатоголосся та строкатість жертв Яру. Хоча серед героїв книжки Кіяновської домінують персонажі, про яких можна сказати лише те, що вони прості кияни єврейського походження, поезія не дає забути й інші «категорії» загиблих. А в Бабиному Яру, як знати з досліджень, полягли також військовополонені, пацієнти сусідньої психіатричної клініки, вчорашні колаборанти, які чимось не догодили нацистам, комуністи та націоналісти (зрештою, можливо, найзнанішою сьогодні жертвою Бабиного Яру є Олена Теліга, талановита поетка з мельниківської ОУН, організації з дуже суперечливою роллю в часи окупації). Є дані, що ховали тут і жертв Голодомору. В одному з віршів розмаїття загиблих бачимо в доволі хрестоматійній формі:

«тут могли б бути сотні вулиць

але вулиць немає

іван каже наві: дивися це місце немов вавилон

але тут у нас перемішано не мови

а мовчання і кості

хоча деякі не перемішано я зі своїми

із тридцять третього

ти зі своїми із сорок першого ви тут були

новенькі

а ота баба вже вся потрухла та молодуха

прибилась пізніше

вони тут скраю обидві собі самі ну по правді

 то таки не самі

а десь так як колись булося людям на присілку

коли не дуже-то й дивляться де свої де чужі

 усе пам’ятають

а коли облітає лід ота молода ширяє

над підприталим

на крилах власної пам’яті не такої

як твоя і моя

у білій незапненій вишиванці як ті

що миготіли над ешелонами і гуготіли

і клекотали (...)»

В іншому Маріанна Кіяновська обіграла вибагливіші парадокси особистісного виміру історії:

«я думала що гірше вже не буде

ледь тридцять третій рік пережила

а потім ледве тридцять сьомий в груди

ненависть чорна влипла як смола

тому сама втяглася у доноси

бо краще я аніж щоб хтось доніс

до смерті полюбила папіроси

курила так що кашляла до сліз

тепер бички збираю бо не вмію

без курива а завтра кажуть збір

сиджу здається навіть що радію

бо є чутки нас повезуть в сибір

усіх євреїв ми для німців jude

розбите просто клеїться як скло

я думаю що гірше вже не буде

усе найгірше в мене вже було»

МЕДІУМ

Головною тканиною «Бабиного Яру. Голосами» є особисті та побутові подробиці. Одяг. Обставини. Випадкові клопоти. Риси зовнішності. Все це робить виразними, переконливими портрети героїв (а ось мова текстів не справляє настільки індивідуалізованого, строкатого, «місцевого» враження). І портрет доби — з її речами, духом, із її географічними назвами (часом не нормативними — як-от «Хоривої» вулиці — що тим не менш посилюють ефект присутності). Певно, саме через таке особистісне й докладне занурення автор післямови до книжки, поет Олексій Зарахович, називає Маріанну Кіяновську «медіумом». Принагідно кажучи, в тій-таки післямові він ставить книжку в контекст класичних творів про Голокост Євтушенка й Еренбурга.

«Медіумним» настроєм просякнуто також присвяту від самої поетки на початку збірки — «Найдорожчим Ярославові, Болеславові, Іванові та Мелетію, що ходили зі мною до цих голосів — і які показали шлях і спосіб повернення».

ВІД ТАНЦЮ ДО ВЕРЛІБРУ

Не дуже дивно, що до такого експерименту, яким є концепція книжки «Бабин Яр. Голосами», вдалася саме Маріанна Кіяновська. Вона-бо нерідко звертається саме до ефектних «формальних» підходів: можна згадати й акровірші, й віртуозні римовані цикли, і, зрештою, епістолярну поезію, яка опинилась у центрі попередньої книжки, спільної з Мар’яною Савкою.

Більшість віршів «Бабиного Яру. Голосами» доволі традиційні — це римовані монологи з вузьким «ритмічним коридором». Причому ритм де-не-де надає «сповідям» через взаємозаміни слів та інші технічні моменти розгубленого настрою. Є тексти, що нагадують жаскуватий танець:

«у кімнаті була висіла

у кімнаті була висіла

у кімнаті була висіла

біла сукня весільна

я у шафу її сховала

я у шафу її сховала

я у шафу її сховала

бо давида убили

айнзацгрупа зондеркоманда

айнзацгрупа зондеркоманда

айнзацгрупа зондеркоманда

поліцаї есес розстрільна»

Але найцікавішими, найвільнішими, зрештою, найуніверсальнішими суто з поетичної точки зору видаються верлібри:

«тільки зараз можу про це сказати

ніколи не думав що крематорій це світло

зараз коли минула вічність і трохи часу

у великому і малому ковшах

я вернувся в дитинство і знову вперше

погладив кота

якого тато приніс від сусідів...»

У кожному разі, незалежно від технічних особливостей окремих творів, українська література збагатилася на одну надзвичайно гуманістичну книжку, на книжку тієї болючої тематики, якій наші письменники дотепер приділили не так і багато уваги. А питання пам’яті в літературі стає, як бачимо, щораз важливішим і важливішим.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: