Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Микола ХВИЛЬОВИЙ: Iсторія гасла «Геть від Москви!»

«Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна»
10 січня, 2019 - 16:44

Суперактуальне гасло президентської кампанії 2019 року з’явилося 97 років тому, ще навесні 1926 року, в перебігу тривалої дискусії, яка у квітні 1925-го розпочиналася як суто літературна. Тоді йшлося про вибір між літературою — «масовою» та «олімпійською», між «гопаківсько-шароваристою, ультрачервоною просвітою» і «психологічною Європою». «Червону просвіту» обстоювали, зокрема, «плужани», члени організації «Плуг», яка об’єднувала у своїх лавах переважно письменників селянського походження. Серед них було чимало малоосвіченої, проте агресивно-амбіційної молоді, яка прагнула зайняти «командні висоти» в літературному середовищі. А за орієнтацію «на Європу» виступали «олімпійці», прибічники високої культури, яка тільки й може бути запорукою культурного відродження України. Найвиразніше позицію «олімпійців» представляли два Миколи — Хвильовий і Зеров.

Кульмінацією в дискусії можна вважати появу циклу памфлетів Миколи Хвильового, що друкувалися на сторінках газети «Культура і побут» під загальною назвою «Апологети писаризму» (28 лютого — 28 березня 1926 р.). У них Хвильовий намагався «розправитися» зі своїми опонентами, передусім — з лідером «Плугу» Сергієм Пилипенком. Він дедалі глибше заходив у теоретичні нетрі, шукаючи ідеальної марксистської відповіді на запитання «що таке мистецтво?» — борсався, часом впадав у казуїстику, звинувачував Пилипенка в тому, що той розгубився «під натиском міцного куркуля», «потрапив у лабети українського своєрідного формалізму». Називав його «плутаником», хоч сам не раз заплутувався у термінах і дефініціях...

Йому, Хвильовому, хотілося бути справжнім марксистом. Пилипенкові хотілося того ж. Вони мовби змагалися у своїй марксистській «праведності»...

І залишилися б, напевно, «Апологети писаризму» дилетантським теоретизуванням, якби не останній, тринадцятий (улюблене число М. Хвильового), памфлет із провокативно-різкою, зухвалою назвою «Московські задрипанки». Слово «задрипанки» у Хвильового означало «глухі закутки», «провінційна глушина».

Появу цього памфлету спровокувала брошура Костя Буревія «Європа чи Росія?», видана 1926 року в Москві. Буревій (1888—1934) до подій 1917 року активно займався політичною роботою як член партії російських есерів, був ув’язнений у царській тюрмі, відбував заслання. Із 1920 р. його більше знали як літератора — поета, сатирика, публіциста, драматурга. Мешкав Кость Буревій у Москві, проте друкувався переважно в українських виданнях. Був неабияким містифікатором, який «ховався» під різними псевдонімами (Нахтенборген, Едвард Стріха, Варвара Жукова). У брошурі «Європа чи Росія?» Буревій закликав рівнятися не на Європу, а на Росію.

Те, що памфлет Хвильового матиме антимосковську — і водночас антихохлацьку — спрямованість, було зрозуміло вже з епіграфа: авторові згадалися зверхні, зневажливі, саркастичні слова В. Бєлінського про «малоросів» та їхню поезію. Мовляв, «смешно и думають, чтоб из их поэзии могло что-нибудь развиться»; нехай «лучшая благороднейшая часть малороссийского населения забудет про французскую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака»... Саме ці слова несамовитого Віссаріона й стали для Миколи Хвильового подразником.

Буревій («москвофільствуючий «європенко» — так називає його Хвильовий) радив «вчитись у росіян». У нього виходило, що українська культура, література — щось вторинне, похідне, провінційне. Хвильовий збунтувався: усе не так, «українська поезія сходить на цілком самостійний шлях»; «українська дійсність складніша за російську, тому що перед нами стоять інші завдання, тому що ми молода кляса молодої нації...»

А вслід за цим починалася політика: «Союз все-таки залишиться Союзом, і Україна є самостійна одиниця. /.../ Малоросія вже одійшла «в область предания». /.../ Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна». І якщо вже стоїть питання, «на яку із світових літератур вона («наша література») мусить взяти курс», то для Хвильового відповідь очевидна: «У всякому разі, не на російську. Це рішуче і без всяких застережень».

Він, звісно, робить обмовку, що про «політичний союз» не йдеться, що йдеться тільки про літературу. І пояснює: «Річ у тім, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування». Тому — «наша орієнтація на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, його прийоми». І плоди такої орієнтації вже помітні: молода нація набирає сили.

«В Европу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом. /.../ Дайош культурний ренесанс!» — ці слова «комунара» Хвильового здавалися схожими на якесь чаклування...

Один із «експертів» ГПУ напише у своєму донесенні, що памфлет «Московські задрипанки» дуже нагадує давню статтю Дмитра Донцова «Модерне москвофільство» (1913). І це справді так: Донцов різко критикував попередників Буревія, так само безоглядно зачарованих на схід. Ішлося про «якусь дивну духовну залежність /»у певних колах нашої інтелігенції»/ від поглядів, що панують у поступових російських колах». «Ся залежність і досі тяжіє як над нашою літературою, так і над громадською думкою і публічним життям, — переконував Донцов. — Ся /рабська/ залежність не дає українству й досі вийти з пелюшок і стати на власні ноги, ослаблюючи його відпорну силу в боротьбі зі сторонніми впливами».

Він пропонував обернутися обличчям «до першого джерела всякої культури — до Заходу», адже «китайський мур від Европи /.../ тамує розвій самостійної національної культури»...

А хіба заклики Миколи Хвильового були іншими? Хіба його роздратувала не та ж сама «духовна залежність» від «впливу російськости»?

Цікаво, що вже в першому з памфлетів Хвильовий посилався на Дмитра Донцова, якого вважав «найрозумнішим і найпослідовнішим із фашистів» (тоді, 1926 р., слово «фашист» ще не мало тих конотацій, якими воно обросло згодом). У статті Донцова «Українсько-совітські псевдоморфози» («ЛНВ», 1925, №12) він раптом натрапив на висновок, що збігався з його, Хвильового, передчуттям «азіатського ренесансу»: «Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленнями наслідками». І хоч «найрозумніший і найпослідовніший із фашистів» належав, як і його однодумець Євген Маланюк, до політичних супротивників «комунара» Хвильового, проте якась вольтова дуга між ними таки спалахнула.

Зрештою, і не дивно: Хвильовий цікавив Донцова: кілька його новел («Заулок», «Слово», «Я (Романтика)» у 1925—1926 рр. з’явилися на сторінках «ЛНВ»; Донцов стежив за перебігом дискусії, реагував на неї. А Хвильовий, як бачимо, читав Донцова. І хоч його класові інстинкти підштовхували до рішучої боротьби й агресії («ми знайдемо місце не одному пану Донцову у «штабі Духоніна», але ми також уміємо й поважати розумних ворогів»), — все ж, національні інстинкти змушували Хвильового прислухатися до того, що говорив і писав автор теорії інтегрального націоналізму. І тоді він погоджувався зі словами Д. Донцова про те, що «література є свічадо, в якому тремтить ритм національної душі». І несподівано для себе забував про власні погрози відправити ідеологічного противника до «штабу Духоніна»...

Памфлет «Московські задрипанки» прочитав також Йосип Сталін (вочевидь, з подачі Лазаря Кагановича). У виступі комуніста Хвильового вождь побачив небезпечну тенденцію, навіть загрозу «політичному союзу» (себто — СРСР). І 26 квітня 1926 р. він написав  Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У застережливого листа, в якому закликав українських комуністів «превратить подымающуюся украинскую культуру и украинскую общественность в культуру и общественность советскую». За цим гаслом нескладно було побачити комуністичний ідеал злиття націй. Звісно ж, під «омофором» Москви і під прапором ленінізму, що є вищим досягненням російської культури.

Тоді, у квітні 1926 року, більшовицька Москва побачила в наростанні самостійницьких, «відцентрових» настроїв у середовищі українських комуністів реальну небезпеку втрати України. І сталінський перст звелів КП(б)У боротися з Хвильовим та його концепцією, нагадуючи, що марксисти не мають права відривати культуру від політики.

Дискусія, яка розпочиналася як суто літературна, після появи листа Сталіна стрімко політизувалася. Відтепер її активними учасниками стали й партійні та державні діячі УСРР. Чим усе це закінчилося — добре відомо...

А як же з гаслом «Геть від Москви»? Найдивовижніше, що в памфлетах Миколи Хвильового саме такого формулювання не знайти. Є відповідна ідея, є думка, є пристрасть і пафос, проте гасла немає. Слова «Геть від Москви!» — це «переклад» думки Хвильового мовою гасел! Хто саме автор того «перекладу» — сказати важко. Зате точно відомо, що між березнем і червнем 1926 року заклик «Геть від Москви!» набув популярності. У «Тезах пленуму ЦК та ЦКК КП(б)У про підсумки українізації» (червень 1926 р.) із цього приводу висловлювалася засторога: «Кинуті в пресі гасла орієнтації на Европу, «Геть від Москви» і т.д., великою мірою показні, хоч поки що стосуються до питань культури й літератури. Такі гасла можуть бути лише прапором для української дрібної буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона розуміє відродження нації як буржуазну реставрацію, а під орієнтацією на Европу, безперечно, розуміє орієнтацію на Европу капіталістичну — відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР — Москви».

Мечем «класового підходу» Сталін і КП(б)У намагалися роз’єднати українську націю на ворожі одна до одної частини. А хіба нинішня московська «фортеця» ставить перед собою не таку саму мету?

Володимир ПАНЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments