«Нам потрібне піднесення»

У сучасному суспільному дискурсі слова «правда», «патріотизм», «совість» нерідко стають предметом для маніпуляцій. Коли вони згадуються нині, мимоволі задумуєшся, чи не служать ці поняття прикриттям для особистих інтересів. Але суспільство не може довго існувати без ціннісних координат, потрібне очищення від популістського нашарування цих цінностей і повернення до їхніх істинних значень.

Коли Юрій Мушкетик говорить про «совість» і «правду», відчуваєш саме таке очищення, повернення до істини. Автор багатьох історичних романів, головний редактор журналу «Дніпро», голова Національної спілки письменників України (1986—2001 рр.) Юрій Михайлович МУШКЕТИК загартовував ці цінності у час, коли набагато легше було існувати без принципів. Умови вибору правда/неправда були надзвичайно складними — тим ціннішим було прийняття сторони правди.

Про роль письменника у формуванні історичної пам’яті, роботу за часів цензури та відповідальність насамперед перед нацією відбулася наша розмова з Юрієм Михайловичем.

«ПИСЬМЕННИКИ ПОВИННІ БУТИ ЛІТОПИСЦЯМИ»

— З чого почалося ваше зацікавлення історичною тематикою?

— Коли був студентом, викладач добув для мене перепустку в наукову бібліотеку. Я там сидів і натрапив на історію Семена Палія, дізнався, що він з моїх країв. Зацікавився, почав читати й думаю: такий чоловік вартий чогось більшого. І почав писати повість, ночами, в гуртожитку на підвіконні або на студентській кухні. Звичайно, це було сміливо, тому що в мене за душею не було жодного рядка. Набрався тоді насмішок, бо хлопці дізналися, що я пишу, та й кажуть: «Немає нічого, а він пише таку велику річ». Але, як бачите, буває з посміху й люди виходять.

— Історичний роман — один із найскладніших, якщо не найскладніший для написання. Як відбувається ваш творчий процес?

— Дуже часто пишу вже на ходу, в голові. Приходжу додому — записую. Буває, щось таке прочитав в архівах і забув, а через якийсь час прийде на згадку. І помічаєш сам, що починаєш розвивати тему. Героїв обираю таких, у яких зацікавлений сам, і таких, що потрібні для нас, для історії.

— А в кого з авторів ви вчилися? Кого вам цікаво читати?

— Я був великою мірою малишківець, майже половину поезій його знав напам’ять. Максима Рильського знав багато, Володимира Сосюру, звичайно, раннього Павла Тичину. Вплинули на мене і Василь Земляк, і Григір Тютюнник (хоч і молодший, але був прикладом).

Нині з’явилася ціла плеяда письменниць, серед них і Любов Голота. Такі автори, як Іван Корсак, Віктор Терен, Василь Трубай, зараз теж високо тримають літературну планку.

— Яка роль письменника у творенні історичної пам’яті народу? І яка історична пам’ять в українців?

— Письменники повинні бути літописцями, патріотами. Вони мають підносити народ, його славетне минуле і розказувати тим, хто не все знає, те, що принаймні ти знаєш. Потрібно, щоб народ знав свою історію і міг нею пишатися. Бо щодо нашої пам’яті — у нас історія погано вивчалася в школах, тому тут роботи й роботи. Існує багато історичних постатей, періодів, які треба «піднімати», ставити за приклад своїм же землякам.

— На вашу думку, який історичний період найбільш актуальний для нас нині? Які сторінки історії потрібно було б актуалізувати?

— Можливо, Хмельниччина. Нам потрібне піднесення, щоб ми могли й далі вистояти. Я вірю, що ми вистоїмо і Україна буде серед кращих, передових держав. Вірю у свою країну та свій народ.

— Оптимістично, що ви наголосили на піднесенні, бо нерідко згадують про страждання, а багатьох людей це відштовхує. Звідси запитання: як, на вашу думку, потрібно розповідати про історію?

— Насамперед, треба її висвітлювати правдиво, щоби народ знав свою історію, міг у ній жити й діяти. Про страждання і писати важко, але потрібно. Люди мають знати, що було тяжко, проте вдалося перебороти. Щоб пишалися своєю історією.

«МИ ДРУКУВАЛИ ЇХ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ НІХТО НЕ ДРУКУВАВ»

— Хотіла б поговорити про редакторську роботу. Розкажіть, будь ласка, як працювалося за часів цензури.

— Я багато років працював редактором журналу, і це були безкінечні справи з цензурою, бо вона ж втручалася у все на світі. Наприклад, ми друкуємо повість Івана Микитенка. У ній виступає гетьман і каже перед народом: «Ми принесли вам волю, ми принесли вам щастя». Цензор каже: «Цього не можна. Напишіть щось інше згори». Я пояснюю: «Писати ж не можна, автора ж уже немає. Яке ми маємо право!» «Я тоді не підпишу журналу». А це і зарплати працівникам летять, усе. Я беру, перекреслюю і згори пишу: «Ми принесли вам канчуки, ярмо». Цензор на мене дивиться і каже: «Ви що, мене за повного ідіота вважаєте?»

А буває, телефоную цензорові: «Іване Трохимовичу, можна мені забрати верстку» (він її вичитує). Той каже: «Можна. 11». І я розумію, що він знімає 11 сторінок. Ми в редакції запас підбираємо, я приношу, він вичитує, і журнал іде. І це ще спрощений варіант. Бо за тими порядками він має передати головному цензорові, а той — УЦК. А тоді вже на твоїй спині це відбивається. І так кожен номер, і що далі, то дедалі важче. Спочатку за критику дуже бралися, прозу, а далі й за поезію.

Попри це, ми все одно в журналі друкували Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка та інших. Той же Світличний був дуже милим чоловіком у побуті. А у справах політичних — дуже твердий. Стус — і казати нічого. І Сверстюк. Микола Руденко — цікава в нього доля. Згодом на нього тиснули з усіх боків, і він був змушений виїхати за кордон.

Ми друкували їх тоді, коли вже ніхто не друкував. Під час уже повної заборони — друкували під псевдонімами. Це було досить небезпечно. Але таким був спосіб для автора висловити думки, які він прямо не міг передати. Це помалу підтримувало в суспільстві дух правди, неспокою. Та й самому автору писати й не друкуватися — це ж вбивчо. А так він все-таки бачить свою надруковану статтю і вже знає, що для чогось живе, для чогось робить.

Дуже важкі були часи. Скільки я відсидів у всіляких бюро, усіляких зборів, скільки нагінок було. Тільки й знав що догани і, зрештою, був звільнений з роботи за політичною лінією. А що це значить? Телефон у тебе замовкає, ніхто не дзвонить. Друзі не заходять, на вулиці бачать — переходять на інший бік, щоб з тобою не зустрічатися. Я й сам не знаю, як це все витримував, але ж витримав.

«ВИКРЕСЛИ — ЛЯГАЙ СПАТИ. АЛЕ ЯКИЙ ЖЕ ТИ ТОДІ ПОРЯДНИЙ? І ПОЧИНАЄШ БОРОТИСЯ САМ ІЗ СОБОЮ»

— Напевно ж, у вас і за ці псевдоніми були проблеми з цензурою?

— Так. Якось викликає мене працівник ЦК. Показує на псевдонім і запитує, хто це такий. Я побачив псевдонім і подумав, що тут можна трохи похитрувати. І відповідаю: «Не скажу». А він: «Скажете». Я нагадав, що радянські закони дозволяють псевдоніми. Він: «Ми вам покажемо радянські закони». Я довго опирався, а потім кажу, що це ось така-то. А це, виявляється, працівниця обкому комсомолу. Вона писала тоді гостро і сама хотіла писати. Кажу: «Бачите, і вам незручно, і мені».

А буває, сиджу, читаю статтю, підписану псевдонімом, але вже і я, редактор, не знаю, хто це. Запитую завідувача відділу: «Іване Яремичу, хто це?» Він подивився-подивився і каже: «Краще і я не знав би». Я пояснюю, що не можна так. А він відповідає: «А нащо тобі вже? Якщо тебе викличуть, то з чистою совістю скажеш, що не знаєш, хто це, от і все».

— Робота за часів цензури, наскільки я розумію, це й постійна потреба здійснення вибору. Адже ви, по суті, могли всі «небезпечні моменти» одразу прибрати і сказати, що це зробив цензор.

— Не написав, але колись хотів написати текст «Ніч редактора». От я сиджу й бачу, що це місце зі статті не пройде. І що? Викресли — лягай спати. Але який же ти тоді порядний? І починаєш боротися сам із собою. І так всю ніч туди-сюди хитавиця. А потім залишив, і все, як уже буде.

А бувало приємно: траплялося, що за журналом «Дніпро» у столичних кіосках стояла черга. Журнал виходить — ми бачимо це й радіємо неймовірно. Значить, людям потрібно.

Уже разом якось переборювали й підтримували одне одного. Дуже гарні працівники, та й автори ж у нас — Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський та інші. Цензура хоче все зняти, а автор якомога більше хоче провести, хоч часом доводиться «прикриватися» різними засобами. Бо ж автор знає, що не зможе пройти. Як Ліна Костенко писала, звісно, іронічно: «Шукайте цензора в собі / Він там живе, дрімучий, без гоління / Він там сидить, як чортик у трубі / і тихо вилучає вам сумління».

«ПОТРІБНО БУЛО ТРИМАТИСЯ, БО ТИ Ж ПОВИНЕН БОРОТИСЯ ЗА ПРАВДУ»

— Чи могли б ви розказати про взаємодію з авторами? Ви ж спілкувалися і з Рильським, і з Вінграновським... Чиї твори ще публікували?

— У нас же журнал був молодіжний, тому увесь Василь Земляк друкувався у нас. Він і виріс у журналі. Ще Борис Харчук друкувався, Анатолій Дімаров — то був чоловік і міцний, і жартівник. Водночас виходили вірші й Тичини, і Рильського. Тому різні були автори.

Рильському «попадало», але він сам тримався, ще й інших підтримував. Максим Тадейович був розумною, щирою людиною, прикладом для інших.

Я ж і Володимира Сосюру добре знав. Пам’ятаю його похорон на Байковому кладовищі. Така висока трибуна, червоним обкладена, за якою Політбюро ЦК стояло, а друга, менша — з якої виступали. І от на трибуні виступає Андрій Малишко. Під трибуною стоїть труна з Сосюрою. І Малишко звертається спочатку до мертвого Сосюри, а потім до великої трибуни й каже: «Це вони тобі вкоротили віку, це вони тебе звели з цього світу». Уявіть, сказати таке — а Малишко сказав. Він узагалі був дуже гострою людиною.

— Що допомагало триматися у ті часи?

— Те, що ми разом були. У редакції ми трималися одної мети, пишалися тим, що щось хороше, правдиве надрукували. Все-таки потрібно було триматися, бо ти ж повинен боротися за правду. Який же ти редактор, який же ти громадянин, якщо не борешся за неї. Треба було брати приклад з класиків та письменників стійких. Наприклад, у нас працював у редакції і багато друкувався письменник Борис Антоненко-Давидович. Могутня людина була. У житті такий поступливий, легкий, а в серйозних справах — непоступливий і твердий. 17 років відсидів. Був прикладом для нас.

— А чи траплялися якісь веселі історії?

— Наприклад, Дольд-Михайлика друкували «І один у полі воїн». Поїхали по районах, а журнал скласти докупи не можна — зачитаний такий. Ми переконали його друкувати другу книжку — «У чорних лицарів». Але певний час не було чого друкувати — він ще не написав нового розділу. А потім таки написав. Згодом до мене прибігає літредактор і каже: «Юрію Михайловичу, цей герой у нього уже вбитий у першій книжці». Я їду до нього і якось викручуємося.

Остапа Вишню ми мало друкували, але був, зокрема, такий випадок. Остап Вишня, як каже, «десятирічку» кінчав — сидів десять років. Тричі його вироком був розстріл, одного разу вже від ями вернули. І от Вишня повернувся, треба якось заробити грошей. А як? У нас, у Спілці, була така організація — Бюро пропаганди художнього слова. Це їздили на виступи, здебільшого безкоштовні, але були й платні. І от послали його на платні виступи.

З ним їде кореспондент-організатор. Приїхали вони в Одесу, в зеленому театрі повно народу. І кореспондент каже Вишні: «Ви посидьте, а я піду порозписуюсь». А у Вишні після «десятирічки» в кишені була така пласка пляшечка, непорожня. Кореспондент приходить, а Вишня уже п’яний. Запитує: «Павло Михайловичу, ви зможете стояти?» Той каже: «Зможу». Кореспондент закрив сцену, витягнув трибуну, вивів Вишню, той обома руками вхопився за трибуну. Він розкрив його книжечку, махнув рукою — пішли-поїхали. І Вишня читає, читає. А із залу: «Громче! Громче!». Тоді в другому ряду підводиться чоловік у білій сорочці й тому, хто кричить «громче», показує кулака: «Ты что, жлоб, не видишь, что папаша бухой и работает».

ЧАС, КОЛИ СПІЛКА БУЛА НІБИ ОСТАННІМ БАР’ЄРОМ

— От ви згадали про Національну спілку письменників України, головою якої були. Зараз до неї, як відомо, дещо неоднозначне ставлення. Дехто каже, що її створили в ті часи, щоб контролювати всіх авторів, і зараз потрібно пропонувати інакший формат. Є й інша позиція...

— Так, певний час у Спілці траплялися деякі негаразди, але зараз ніби все налагодилося. Потрібно розуміти, що нині Спілці існувати важче, зокрема фінансово. Наприклад, коли я був головою Спілки, то в бухгалтерію ніколи не заходив, бо було планове забезпечення Міністерством фінансів. А тепер де копійку взяти? Немає чим заплатити за приміщення. Вони б’ються в дуже складних умовах.

Тоді була преса спілчанська, кілька журналів. Автори отримували гонорари за свої публікації. А зараз уже письменник гонорару не отримує. Щоб щось видати — треба вкласти свої гроші. А які гроші, коли у письменників-пенсіонерів копійки. Збирає, збирає, щоб якось вистачило на те, щоб видати книжку.

Важливою була Спілка й з іншого боку — її побоювалися. Чимало членів Спілки були депутатами Верховної Ради. Тому якщо десь у начальстві якийсь міністр хоче її покритикувати, то й побоїться, що вийде такий письменник на трибуну, скаже своє слово — і тоді що хоч роби.

— Тож вважаєте, що нині Спілка потрібна?

— І була, і є потрібна. Тоді, в тяжкі часи, коли тиск був, правди не можна було сказати, українське слово переслідувалося, Спілка була ніби останнім бар’єром. Люди бачили, що письменники пишуть і розмовляють українською мовою (були борці за мову, знавці: Борис Антоненко-Давидович, Микита Шумило, той же Максим Рильський). Це був приклад для народу. І зараз ця боротьба не скінчилася, нині письменники теж борються за правду й за українську мову. Бо тепер з’явилися олігархи, і часом у редакціях не за правду воюють, а за тираж, друкують якісь легенькі історії. Натомість наполегливість, мета нерідко втрачаються. А ми й далі повинні бути патріотами своєї землі.

«ПОТРІБНО ВІДЧУВАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАСАМПЕРЕД ПЕРЕД НАЦІЄЮ»

— У вас є така цитата в одному з творів: «Нація, яка ніколи не знала волі, спить у рабстві. Для неї все ясно. Для людей, у яких немає запитань, — усе ясно з підручників». Як виховувати в собі це вміння завжди ставити запитання?

— Творами, які мають бути правдивими, бо тільки правдою можна виховати.

— Погоджуюсь. А як щодо відповідальності?

— Потрібно відчувати відповідальність насамперед перед нацією, перед поколінням, а вона переходить у відповідальність перед собою. Тобі ж легше на душі, коли говориш правду і закликаєш до неї інших.