У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

Невипадкові випадковості

Віктор МОРОЗОВ про «українізатора» Гаррі Поттера, творчі виклики та музику, яка допомагає перекладати
26 листопада, 2020 - 17:43

Цей уже сивий, але молодий серцем і душею чоловік, як мені здається, міг би написати чудові мемуари. Для молоді були б важливі спогади фактично про те, як йому вдалося вберегти душу від «совка» й зрештою досягти успіху. А успіхи в знаного перекладача, співака й композитора, напевне ж, очевидні. І річ не лише в перекладеному «Гаррі Поттері»...

— Вікторе, як вважаєш, чого більше — закономірностей чи випадковостей — зважаючи на твоє екзотичне поєднання перекладацької та артистично-музичної творчості?

— Та в мене все моє життя складається з «невипадкових випадковостей», починаючи з того, що в дитинстві я зненавидів музику (після кількох жахливих років-тортур, проведених у музичній школі, коли мені безуспішно намагалися прищепити любов до занудних гам і арпеджіо), а тоді «випадково» почув, як старший двоюрідний брат наспівує круті англомовні шлягери, «випадково» знайшов на горищі стару напіврозбиту гітару і почав на ній «трумкати», навіть не знаючи, який має бути гітарний стрій. Тоді «випадково» вступив на факультет іноземних мов Львівського університету (бо перед цим усе життя мріяв стати льотчиком) лише тому, що мені було цікаво знати, про що ж співається в тих англомовних шлягерах.

Коли я вже писав дипломну роботу, бо до завершення навчання на останньому курсі залишалося якихось кілька місяців, і мені «світила» ду-у-уже цікава перспектива отримати скерування до якоїсь сільської школи, люб’язні достойники з Комітету Глибокого Буріння (КДБ. — Л.Т.) «випадково» вирішили врятувати мене від подібної перспективи. Вони запропонували ректору університету достроково припинити моє навчання (себто виключити мене з альма-матер), мотивуючи це моєю участю в самвидавному альманасі «Скриня», який було вилучено під час арештів дисидентів 1972 року. Завдяки їхній прозорливості замість учительської кар’єри я присвятив себе музичній...

Аж поки одного разу моя приятелька Адріяна Стех «випадково» запропонувала мені почитати «Алхіміка» Пауло Коельйо, що спонукало мене почати перекладати цей твір просто так, для власного задоволення. А невдовзі я «випадково» згадав про це в інтерв’ю журналістці газети «Поступ» Мар’яні Савці (яка згодом заснувала «Видавництво Старого Лева»). І це інтерв’ю «випадково» прочитав директор видавництва «Класика» Володимир Дмитерко, і таким чином вийшла перша моя перекладна книжка.

А тоді ще сталася ціла низка «випадковостей» із перекладом «Гаррі Поттера», після чого мені нічого не залишалося, як прийти до висновку: всі ці «випадковості» сталися цілком закономірно, а отже, тепер я ніколи і нічого в житті не планую заздалегідь (хоч і раніше, чесно кажучи, цього ніколи не робив), покладаючись на мудрість і закономірність невипадкових випадків.

«ВДАЛИЙ ПЕРЕКЛАД — ТОЙ, ЯКИЙ ХОЧЕТЬСЯ СПІВАТИ, ЯК ПІСНЮ» 

— У твоєму перекладацькому доробку різножанрові речі: художні твори, наукова публіцистика (зокрема «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона), історичні нариси («ПЛАСТ. Унікальна Історія Українського Скаутського Руху» Ореста Субтельного) тощо. Що дається найважче?

— Найважче перекладати «серйозні» твори для дорослих, як художні, так і малохудожні, насамперед тому, що я сам за своїм характером і світосприйняттям не надто серйозна людина. Можливо, саме тому я записав уже три альбоми батярських пісень, бо мені імпонує іронічне ставлення представників батярської субкультури до світу, включно з його найдраматичнішими проявами. Я не надто доросла дитина — питання лише в тому, чи моя внутрішня дитина ще не встигла «подорослішати», чи, може, навпаки, на старості років я починаю дитиніти й маразміти. Хай там як, але мушу зізнатися: найбільше задоволення отримую, перекладаючи твори Роальда Дала, який також усе життя залишався велемудрою дитиною і постійно кпив, глузував і знущався з самовпевнених дорослих.

— Такі різні художні тексти: «Гаррі Поттер» Джоан Ровлінґ, романи Ернеста Гемінґвея, Пауло Коельйо. Як налаштовуєшся на різну стилістику, атмосферу?

— А чого це я маю на неї налаштовуватися — нехай сама налаштовується на мене! (усміхається. — Л.Т.) Жарти жартами, але часом трапляються курйозні ситуації, як-от із Гемінґвеєм. Починаючи перекладати його «Фієсту», налаштовувався на легку й невимушену працю, переконаний у тому, що чудово розумію стилістику автора. Я з задоволенням читав його романи ще в студентські роки, і пам’ять послужливо підказувала мені: «Там усе чітко й ясно, прості короткі речення, нічого складного, все зрозуміло, все на поверхні». Але не врахував чи забув про знамениту Гемінґвеївську «методику айсберга», коли читач (і перекладач) бачить лише поверхню айсберга-тексту, а вся його сокровенна суть, асоціації, символіка, багатозначність залишаються в глибині. Тому мій перекладацький «Титанік» зазнав серйозної кораблетрощі, зіштовкнувшися з цим підступним айсбергом, коли нерідко простенькі на позір речення і фрази виявлялися далеко не такими простими для перекладу, і доводилося ламати голову над прихованим змістом цих фраз.

— Чи виконавська й композиторська творчість підживлює перекладацьке натхнення? Яким чином?

— Насамперед тим, що допомагає відчути і відтворити внутрішній темпоритм тексту, його тональність, мелодику, поліфонічність. Я завжди люблю наголошувати на тому, що вдалим перекладом можна вважати той текст, який хочеться співати, як пісню.

ГАРРІ ПОТТЕР І «УКРАЇНІЗАЦІЯ»

— Ти тішився, що переклад «Гаррі Поттера» українською спричинився до «маленької українізації» дітей. Буваючи на батьківщині, чи помітив реальні зміни щодо цього?

— Інколи мені стає сумно, що чарівникові Гаррі Поттеру не вдалося (поки що!) здійснити «великої й суцільної українізації» (бо саме таким був мій задум і моя ідея-фікс, що спонукала взятися за переклад Поттеріани). Тим паче що на перешкоді, як завжди, став хижий лорд Волдеморт у своїй північній мініверсії, себто Волдеморт-ліліпутін, але якось так стається, що цей мій сум і печаль завжди розвіюють чудові листи від дітей (або їхніх батьків), деякі уривки з яких я просто не можу тут не зацитувати:

«Я хочу Вам вклонитися до самої землі і подякувати. Я, як і раніше, спілкуюсь російською мовою, на роботі — українською, а от літературу читаю виключно українською. І це все завдяки Вам, Вашим перекладам, таким легким, неймовірним і багатограннім. Ще раз впевнюєшся, мова твоєї Батьківщини не може бути сухою, вона багата, яскрава, колоритна, мелодійна».

«Благодаря вашим переводам детской литературы (люблю читать ребенку вслух, уже почти все Ваше прочитала) я полюбила читать на родном языке. Ваши переводы просто расчудесны и несравнимы. Спасибо Вам за это. Я — русскоговорящая украинка, и надеюсь, что спустя короткое время я буду думать на этом чудесном языке».

«Я з Донецької області, тої її частини, що зараз окупована. ДЯКУЮ! Завдяки цим перекладам я відкрила для себе багатства української мови і всім серцем полюбила її. У моєму випадку (та випадку моєї старшої сестри) план українізації точно спрацював, тож хай пан Віктор не засмучується, що видати перші томи раніше росіян не вийшло. Ми почали читати в році 2005 — 2006, і російський переклад уже був, але ми все одно свідомо віддавали перевагу українськомовному «Гаррі Поттеру».

— Кого з редакторів міг би назвати як найвимогливіших, найприскіпливіших? Як часто вдавалося наполягти на своєму варіанті?

— Це, звісно, Іван Малкович! Стільки суворої критики, як від пана Йвана, я ще, мабуть, не чув ні від кого в житті! Особливо на початках, коли Малкович ніяк не міг повірити, що я, музикант, здатний не тільки грати на гітарі та співати, а й робити більш-менш пристойні літературні переклади, можливо, ще й досі не вірить (усміхається. — Л.Т.). Скільки в нас було сутичок і суперечок — не перелічити, але я також буваю інколи впертий несогірше за пана Йвана і наполягаю на своєму варіанті, якщо впевнений, що він найкращий. Проте мушу, звичайно, зізнатися по секрету (щоб Малкович не почув і не загордився), що завдяки йому я постійно вчуся, вдосконалююся й набираюся досвіду, за що я дуже-дуже вдячний своєму пречудовому другові і вчителю Іванкові Малковичу!

Людмила ТАРАН
Газета: