Прийняти минуле й рухатись далі

«Ви недооцінюєте впливу тієї отрути, яку вони запустили в людські душі. Виросло кілька поколінь радянських кріпосних! Із них ніхто не захоче жертвувати градинкою свого спокою та відром олів’є», — слова, що лунають з вуст героїв роману Степана Процюка «Травам не можна помирати». Це 1970-ті роки, коли вже немає Сталіна, але все одно українська нація знову на межі свого існування. Тож перше враження від цього роману таке, що його складно назвати оптимістичним: у книжці багато болю, страждань, зламаних людських доль. Однак все-таки він таким є. У чому ж полягає оптимізм Степана Процюка?

Роман «Травам не можна помирати» можна назвати діагнозом українського суспільства 1970-х років. Перед читачами постають долі «отруєних» радянським режимом людей. Дехто з них витрачає свій талант на написання од вождям (Крилатий та Крислатий), а дехто взагалі став вірним радянським спецагентом (Ніколай Дурбачов). Не краще становище й для української мови, її майже не чутно на вулицях Києва. Та й, загалом, українська нація «помирає в центрі Європи».

Стан справ, м’яко кажучи, невтішний. І він справді був би таким, якби не відданість Україні окремих людей, котрі якраз і стали тими, хто невпинно підтримував, на жаль, іноді ціною свого життя вогнище українського опору режимові. І саме про таких українців, лицарів духу, як стверджує сам письменник, він і писав. Такими є й Олександер Світлий, котрий і в ув’язненні влаштовував голодування, й Василь Макух, який у прямому сенсі згорів заради України, та інші.

Ця тема є особливо актуальною, тому що не раз у суспільному дискурсі можна натрапити на думку про те, що незалежність українцям 1991 року дісталася ледь не випадково. І здається, таке твердження доволі вкорінилося в українську свідомість, що доводить: радянська «отрута», складником якої було «забуття», діє й досі. Адже насправді боротьба за нашу незалежність розпочалася кілька століть тому. І якщо порахувати всіх лицарів духу, кожен з яких на своєму місці тримав оборону рідної ідентичності, то вийде величезна армія. Саме її переможний поступ і відбувається наприкінці книжки: «Поруч із ним ішов Олександер Світлий. Дорогою приєднувалися полеглі під Крутами й незламні з УПА... Василь Макух та Олекса Гірник говорили про те, як можна боротися з варварами тоді, коли майже всі склали руки».

Тож оптимізм автора можна зрозуміти, піднявшись над текстом і провівши паралелі з сучасністю. Та Україна, яку ми маємо, де вже не панують страх і постійні підозри, — це вже неймовірна перемога. Це значить, що жертва наших лицарів духу не була марною. Їм таки вдалося зламати режим і досягнути вільної України.

Насамкінець додам, що «Травам не можна помирати» — роман, який доводить також, наскільки непроговореною досі є колективна травма минулого. Тож недарма, мабуть, роман завершується дощем-потопом, під час якого над Києвом висіли «ридання і смерть». Його можна сприйняти як символ очищення від радянської «отрути», та для мене він набуває ще одної функції — повернути і проговорити нашу історію, щоб нарешті прийняти минуле й рухатись далі. Бо «ще не вмирає Україна. Трави мусять проростати навіть крізь асфальт».