Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Вірші під знаком самодостатності

«Смолоскип» представив збірку Василя Лісового
4 серпня, 2016 - 18:04
ВАСИЛЬ ЛІСОВИЙ. ПІД ЗНАКОМ ОМЕГИ. — КИЇВ: «СМОЛОСКИП», 2016

У видавництві «Смолоскип» з’явилася книжка, яка розширить ваше уявлення про літературу українських шістдесятників-дисидентів. Це збірка поезій і есеїв Василя Лісового «Під знаком Омеги».

Василь Лісовий (1937—2012) був дисидентом і політв’язнем, поетом, філософом і громадським діячем. Але сьогодні не належить до найбільш згадуваних персон цього кола. Виправити таку ситуацію, представити творчість Лісового ширшому читацькому середовищу і покликане нове «смолоскипівське» видання, впорядковане дослідницею Наталією Вельбовець і Вірою Лісовою, дружиною Василя Лісового.

«Під знаком Омеги» знайомить саме з творчим напрямком активності автора, а не з його громадянським чином. І в цьому є свій концептуальний резон. Адже за винятком буквально кількох постатей, здебільшого в сьогоднішній Україні дисидентський, правозахисний, антитоталітарний опір шістдесятників відомий значно ліпше, ніж їхній внесок у літературу та взагалі в культуру. Але все ж письменницьку спадщину Лісового варто було б супроводити й детальнішими біографічними матеріалами. Передмовні статті Вадима Скуратівського і Наталії Вельбовець дають їх у дещо побічний спосіб.

Що ж до, власне, поетичної — головної — частини книжки, вона показує в особі Василя Лісового поета цікавого, самобутнього і розмаїтого. Зануреного у відчуття часу, відтак, у пам’ять, історію, природу, рід, але не в «популярному» сенсі серійних штампованих переспівів фольклору чи не менш усталених у рамках кліше історико-епічних віршів, а в сенсі пошуку універсальних і синтетичних, але водночас особистісних і сучасних форм сприйняття та переосмислення.

(...) Людині тут,

любительці тепла,

незатишно, і жаско, і бридотно.

Та є в боліт своя стареча сила,

свій смак і сік, своє сире здоров’я,

напари зіль і корінців настої,

і безупинне замісів бродіння,

в яких вони життя

праформи творять!

(«Гімн болоту»)

Не забуваючи не тільки про насичене, великою мірою модерністичне образотворення, а й про суто мовні цікавинки:

(...) В нім простору жадання,

поглинання

площин і ліній,

річок могутній плин,

фантазії і думки гордий злет,

весела жвавість карнавалів,

вибух гніву,

народних рухів іскрометні хвилі.

Стрибок, струмок, тривога,

страх і гра (...)

(«Стрибог»)

При цьому серед поезії Василя Лісового знайдемо й такі тексти, що абсолютно відповідають найпоширенішій в українському літературному шістдесятництві урочисто-афористичній манері — вона настільки стала «знаком доби», що її впливу зазнали навіть декотрі діаспорні поети, які розвивались і творили в зовсім інших умовах і механізмах. Взяти хоч би такий уривок із вірша «У день перемоги»:

(...) Нехай істина і совість

живить слово,

не патетика бездумна

й тупіт ніг.

Бо ж тоді той диктатури голос

перемогу вашу переміг.

А ось у чому Лісовий особливо вирізнявся в сенсі філософсько-геопоетичному, то це в дуже характерному постулюванні світу села і природи. Василь Лісовий не лише не трактує їх як «молодших» чи «меншовартісних», порівняно з простором урбаністичним, він навіть не має наміру їх захищати від урбаністичного тиску чи урбаністичної зневаги. Настільки самодостатня в цього поета природа і сільське життя з його циклами, що вони абсолютно не потребують жодних «виправдань» та «пояснень», а просто існують, рухаються і визначають безліч доль, незалежно від конкретних історико-цивілізаційних обставин. Цей підхід Лісового, ґрунтований на матеріалі центральноукраїнського села (звідки й походив поет, уродженець села Старі Безрадичі на правобережній Київщині), безумовно, є одним із прикладів плідних інтелектуальних концепцій конструктивного співіснування різних типів людського суспільства.

Інша частина книжки «Під знаком Омеги» — есеї, присвячені головно дуже раціональній систематизації мотивів різних літературних творів, від «Божественної комедії» Данте аж до віршів Івана Драча. Варто відзначити переклади з російської мови — твори Івана Буніна, Марини Цвєтаєвої, Олександра Пушкіна, епізоди зі спогадів Василя Лісового, його листів і віршів Пабло Неруди, які він сам для себе виписував. І нарешті, колоритний фотоблок видання. До нього ввійшли як давні знімки з родинного архіву Лісових, так і сьогоднішні краєвиди рідних місць автора, що розкинулися на берегах річки Стугна незадовго до її впадіння у Дніпро.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: