Беззбройність як шлях до поразки
Не зовсім святкові нотатки до Дня захисника України
Якщо ми відмовимось від згубної звички видавати бажане за дійсне й бачити те, що хочеться бачити, а не те, що є насправді — то повинні визнати, що біблійні образи вічного миру (згідно з пророком Ісайєю, котрий пристрасно закликав «перекувати мечі на орала»), коли ягня, вовк й лев тихо лягають поруч, не завдаючи один одному жодної шкоди, на жаль, дуже далекі від реалізації в нашому жорстокому світі. Здатність давати відсіч агресивній силі була й в осяжному майбутньому залишиться основною запорукою вільного розвитку кожного народу і держави. І дії Путіна якнайкраще доводять це — за всієї безмежної поваги до пацифістських ідей. На жаль, це так.
Саме про це свідчить і вся історія України (від києворуських часів до козаччини і до наших днів, днів Вітчизняної війни за Україну, за визначенням Президента Порошенка). І в добу битв з печенізько-половецькими набігами, і за роки Визвольної революції ХVІІ ст., і в 1917—1921 роках, коли Центральна Рада та УНР боролись за незалежну та соборну Україну, і в 1939—1956 роках, за часів героїчних змагань вояків ОУН-УПА за волю — завжди, впродовж століть, героїчна готовність віддати життя за Україну рятувала наш народ. Рятувала не лише від прямого захоплення нашої землі чужинцями-ворогами, але й від духовної капітуляції, внутрішнього роззброєння перед лицем загарбників (саме в цьому сенсі, безмежно високою ціною колосальних втрат, здобула в середині ХХ століття перемогу ОУН-УПА, і в тому — її непроминальна заслуга). «Ми, грецький народ, загинули б, якби не гинули» — ці безсмертні слова Фемістокла (V ст. до н. е.) надихали Володимира Мономаха й Івана Богуна, «січових стрільців», Петра Болбочана, Всеволода Петріва, Василя Тютюнника, Романа Шухевича, Олега Ольжича. Навіть тих з них, які, може, не чули про давнього грека. Адже важлива суть цих слів. Так само ці слова надихали зараз, на наших очах, героїв сьогодення — донецьких «кіборгів», живих і загиблих, Мирослава Гая, генерала Сергія Кульчицького, Тараса Сенюка...14 жовтня, в День Покрови Пресвятої Матері Божої, і одночасно в День Українського Козацтва (що є знаковим і саме по собі засвідчує тяглість нашої військово-героїчної традиції), країна вперше офіційно відзначатиме на державному рівні свято — День захисника України. Якщо Україна як держава — назавжди (а це — так!), то з нами залишиться і це свято. В пам’ять про героїв УПА, заснованої в цей день, 14 жовтня 1942 року. В пам’ять про «Небесну Сотню» — бо Вітчизняна війна за Україну розпочалась не на Донбасі навесні минулого року (не плутати з АТО!), а на Майдані 20 лютого 2014 року. І вона, як цілком справедливо стверджують наші керівники, ще далека від свого завершення.
Звісно, будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Миром. Але є мир і мир. Є мир капітулянтський, укладений на умовах агресора, і мир переможний, здобутий не лише кров’ю героїв, а й потужними зусиллями цілого суспільства. Якого миру має прагнути Україна? Який мир буде гідний пам’яті тих, хто загинув за Вітчизну й за нас (і така постановка питання — то в жодному разі не «популізм», як стверджують системні депутати, експерти і блогери, а погляди у вічі суворої правди)? І чи такою «залізобетонною» та непорушною є та сама «Міжнародна антипутінська коаліція», про міць якої люблять розповідати наші владоможці? Чи не забуваємо ми часом, що жодна коаліція не може, не схоче й не зобов’язана робити за нас те, що є нашою власною святою справою — звільнити окуповані Крим і Донбас й відновити цілісність України в її визнаних кордонах?
Даруйте, шановні читачі, що ці побіжні роздуми виявились не дуже святковими. Такий нині час. На думку автора цих рядків, треба менше фанфар. Краще мовчки згадаємо тих, хто до останньої миті залишився вірним гаслу: «Здобудеш соборну Українську державу — або загинеш за неї!».
