Не так про Петлюру, як про його біографію
Століття української революції 1917-1921 рр., яке ми почали святкувати цього року і будемо відзначати ще 4 роки, актуалізувало цілий пласт проблем, пов’язаних з історичною пам’яттю в Україні. Незавершена, та й неглибока, декомунізація промовисто демонструє, що навіть через століття ми живемо в досі окупованому просторі – назв вулиць, людиноненависницьких комуністичних символів, історичних міфів і пропагандистської брехні. Колоніальна, а відтак і постколоніальна реальність оточує нас зусібіч, і той факт, що українці не знають власної історії – красномовне тому підтвердження. У масовій свідомості живуть кліше булгаківської «Білої гвардії», російські імперські фільми й серіали про всіляких революціонерів і денікінців, а от коли з’являється ініціатива перейменувати вулицю Толстого в Києві на вулицю Євгена Чикаленка, кияни лише роздратовано розводять руками: а хто це?
Боротися з історичною амнезією можна різними способами: передусім через шкільну й університетську освіту, популяризуючи історичні події й постаті через масову культуру (йдеться насамперед про ігрове кіно, хоча й просвітницькі документальні фільми роблять свою справу). Але не можна забувати й про ґрунтовні, комплексні, науково ретельні історичні дослідження, незамінні для вимогливого ерудованого читача. Жанр історичної біографії знаходиться десь на перехресті наукової монографії й есею (художньої літератури), а корисний тим, що через призму людської долі можна значно барвистіше ілюструвати складну епоху. На жаль, такий жанр досить слабо розроблений в Україні, і переважно зводиться до сухого біографічного матеріалу й набору фотографій, стає сухим матеріалом для буклетів, які нудно читати навіть спеціалістам. Хоча, безумовно, є й певні зрушення – як тут не згадати біографію Франка (частини життя), написану Ярославом Грицаком, і новинку – біографію Сковороди авторства професора Ушкалова.
Я ж нині хочу поділитися враженнями від прочитання книжки «Симон Петлюра» одеського історика Віктора Савченка (видавництво «Нора-друк», 2016). Це дуже важлива книга, яка може допомогти українцям поглянути на «отамана» більш комплексно, простежити його життєвий шлях і політичну кар’єру. Російська пропагандистська машина уже століття трудиться над тим, щоб дискредитувати Симона Петлюру на всі можливі способи, і досягла в цьому чималих результатів. Тому праця Віктора Савченка може бути дієвою протиотрутою: у ній очільник Директорії не постає ані зрадником і бандитом, ані безгрішним героєм – книжка є спробою об’єктивного погляду на цю історичну постать.
Хоча не можу сказати, що після прочитання книга залишає лише позитивні враження. Ні, це вартісна, актуальна й потрібна розвідка, але, на жаль, досить погано написана. Українська гуманітаристика взагалі переважно нечитабельна, і хоч Віктор Савченко й намагався вирватися з тенет радянського стилю писання наукових робіт, це йому не вдалося. Бажання автора додати «цікавих фактів» і «версій» зробило книжці погану послугу – зокрема маю на увазі крен у висвітлення масонства, яке постає чи не найголовнішим аспектом діяльності Петлюри. Масонства в книзі так багато і згадується воно так часто, що починає стягувати публікацію вниз, до бульварної й жовтої літератури; ну а деякі версії автора (наприклад, що Скоропадський – був агентом Антанти) взагалі не витримують критики. Шкода, що в цієї книги, як і в абсолютної більшості інших українських праць, не було наукового редактора, який би просто видалив ці 20-30 сторінок. Що ж ситуація на нашому книжковому ринку така, що видавництва вже нарешті наймають перекладачів (цю книгу перекладено з російської) і коректорів, але потреба в редактурі (літературній і науковій) ще не для всіх очевидна…
Мабуть, найосновніший недолік книжки полягає в тому, що вона більше про добу Петлюри, ніж про самого Симона Васильовича. У ній ми не знайдемо емоційного портрету людини й політика, не почитаємо про його звички, особисте життя. Автор сухо нанизує історичні факти і тисне навалою прізвищ, замість того, щоб спробувати самому відчути свого героя. Навіть описуючи початок минулого століття, час формування Симона Петлюри, Савченко згадує, що майбутній отаман роками (!) писав літературну й театральну критику, але навіть не коментує її. Не говорить про естетичні погляди Петлюри, про його стиль, ерудицію – жодної згадки, жодної цитати! Зате цитат Винниченка, критика і опонента Петлюри, в книжці – хоч греблю гати.
Підсумовуючи, скажу, що книжка ця справді потрібна в наш час, але була б значно кращою, якби над нею трохи більше попрацювати. Не перевантажувати читача фактами й цифрами, а зацікавити його людськими якостями героя; не розказувати про тисячу дрібниць, а вибрати одну промовисту деталь – і через неї вести оповідь. Нашим історикам треба встановити правило: не сідати писати свої опуси, поки не перечитають усіх книжок Тімоті Снайдера. Адже мало знати історію, треба ще вміло її розказати.
