Польща й Україна: погляд 2003 року
Коментувати «антибандерівський закон», ухвалений Сеймом Польщі, поки що не хочеться. Бо можна зірватися на суцільні емоції. Варто буде спокійно проаналізувати його текст, проконсультуватися з колегами… Сьогодні ж я хочу наголосити на тому, що цей закон є не випадковістю, а закономірністю в польсько-українських відносинах, водночас не чимось фатально неминучим (соціальні закономірності варіативні, гнучкі, ймовірнісні), проте глибоко закоріненим у специфіці польської політичної і суспільної реальності. Відтак хочу запропонувати читачам «Дня» фрагменти своєї статті, написаної у 2003 році. Перший її варіант, датований липнем того року, можна знайти на сайті журналу «Ї», http://www.ji-magazine.lviv.ua/dyskusija/volyn/hrabovsk.htm). Її другий варіант (майже вдвічі більший за обсягом) був написаний у листопаді 2003 року й опублікований у журналі «Сучасність» №2, 2004. (Грабовський, С. Яка Україна потрібна Польщі? [Текст] / С. Грабовський // Сучасність. - 2004. - № 2. - С. 59-62). За цю статтю автор був названий правозахисниками «ксенофобом», а польські структури припинили запрошувати його до співпраці. Під оглядом сьогодення читачі «Дня» самі можуть оцінити, чи є у статті ксенофобія, чи йдеться про намагання назвати речі своїми іменами, не заплющуючи очі ні на що. Отже, засадничі фрагменти статті 2003 року.
***
Власне, може запитати читач, а в чому проблема? Що демократичній європейській Польщі потрібна така сама демократична, європейська незалежна Україна – про це за останні п‘ятнадцять років сказано так багато і на рівні офіційному, і на рівні журналістському, і на рівні інтелектуальних “тусовок”, що питання видається вичерпаним. Але чи все насправді так просто? Що криється за приязними словами дипломатів і черговими “маніфестами дружби” інтелектуалів? Чому так люблять у сусідній країні одну категорію українських науковців та письменників і не люблять іншу? За допомогою якого поняттєво-категоріального апарату осмислюють політичні аналітики Варшави українську дійсність і які сценарії майбутнього розвитку стосунків між державами будують? Зрозуміла річ, в одній статті неможливо окреслити ґрунтовні відповіді на всі ці запитання. Ба більше: моя спроба відповіді на них неминуче буде суб‘єктивною; але все ж таки, вважаю, варто – і саме на шпальтах “Сучасності” – повести мову про ті проблеми, які українська і польська демократична (без лапок) спільноти, на жаль, воліють здебільшого залишати “за кадром” своїх взаємостосунків. Списуючи у разі потреби будь-які загострення у цих стосунках на “підступи радикалів”, “політичну провінційність” чи “нерозуміння певними суспільними колами” глибинної сутності українсько-польських взаємин. Але... На основі численних розвідок й інформацій польської преси 2003 року щодо України (а цих публікацій було значно більше, ніж звичайно, і були вони значно ґрунтовнішими і гострішими, ніж звичайно, - спонукали роковини Волинських подій) можна зробити висновки, які істотно розіходитимуться з рожево-безхмарним краєвидом стосунків між двома народами, країнами, державами і політичними елітами, ніж традиційно змальовує цей краєвид вітчизняна інтелектуальна преса.
…Фактом є те, що польська інтелектуальна і мистецька еліта охоче встановлює стосунки зі своїми українськими колегами – але чомусь майже виключно тими, хто працює чи то у відверто полонофільскому, чи то у властиво постмодерному ключі… Постмодерн, котрий розглядає національні проблеми як щось міфологічне і навіть небезпечне для сучасного людства, легко надається до сприйняття у польських інтелектуальних колах, коли йдеться про територіально, а нерідко і мовленнєво український постмодернізм, щиро байдужий до українських же соціально-політичних проблем (до прикладу: один із київських теоретиків цього напряму навіть назвав своє власне ставлення до всього національного “пофіґізмом”; інший зауважив, що він лише “часом згадує про свою україномовність”). Межі таких дискурсів легко надаються до порозуміння груп польських та українських інтелектуалів; виходу за ці межі у спілкуванні двох культурницько-інтелектуальних спільнот практично немає.
… Але йдеться про ті засадничі речі, які входять (чи мусять входити) до історичної пам‘яті обох народів, а відтак вони об‘єктивно є найбільш проблемними для польської сторони. Волинь, ОУН-УПА, дивізія “Галичина”, український націоналізм, орієнтири розвитку Української держави.
Як же дивляться політично активні поляки та польські інтелектуали на ці речі? (зазначу у дужках, що, на відміну від України, у Польщі процес формування державної політики починається “знизу” – як це і належить, - і думка “високочолої” публіки аж ніяк не може бути проігнорована владою). Спершу – про громадську думку. Широкі кола польських громадян щиро переконані: Українська повстанська армія – це різуни, палії, ґвалтівники, негідники, нацистські попихачі тощо; українські націоналісти – це люди, котрим місце на смітнику історії; дивізія “Галичина” – недобиті фашисти; у Волинських подіях провина на 99% (ну, може, на 98%) лежить на українській стороні. Відтак закономірний висновок (артикульований чи лишений “за кадром”, на рівні підсвідомості) – Польщі конче потрібна Україна, яка буде ненаціоналістична, незлобива, готова визнати істотний польський вплив на її історичний розвиток (чи, принаймні, при нагоді промовчати у відповідь на слова про цей уплив). Польщі потрібна Україна, якій не болітимуть старі рани, для якої стануть несуттєвими трагічні події минулого, здатні вплинути на майбутнє стратегічне партнерство, і, звичайно, Польщі потрібна Україна, у столиці якої не стоятимуть пам‘ятники Бандері, Шухевичу, Коновальцю, але в якій шануватимуть Пілсудського.
І ось тут починаються справді істотні проблеми. Звернімо увагу на критику, об‘єктом якої у польській пресі цього літа став Віктор Ющенко: мовляв, він ледь не зруйнував усю програму розбудови стосунків злагоди між двома народами, не зумівши змобілізувати свою фракцію на підтримку спільної заяви парламентів обох країн щодо роковин Волинської трагедії; мовляв, Ющенко тримає у своїй фракції різноманітних “зоологічних націоналістів”. Водночас у Польщі вельми схвально зауважили поведінку у цій ситуації президента Леоніда Кучми і глави президентської адміністрації Віктора Медведчука, котрі, на думку поляків, проявили себе демократичними політиками. Щодо Медведчука, то, схоже, у Варшаві вважають, що він щиро розуміє потребу у польсько-українському порозумінні і докладає до цього чималих зусиль. Звертають, зокрема, увагу на його “правильні” статті та заяви з приводу Волинської трагедії. Досить сприятливою є громадська думка і щодо “донецького клану”, котрий має намір вкласти серйозні гроші в польську економіку, зокрема, у металургійну промисловість.
Отож робимо підсумок: наразі польському суспільству потрібна ринкова, демократична, правова, стабільна і абсолютно національно не визначена, сказати б, індиферентна Україна. Іншими словами, така собі геополітична квадратура кола.
У цьому сенсі інтелектуальна Польща практично не відрізняється від Польщі пересічних громадян. Хіба що певною витонченістю формулювань, яка, втім, пропадає, коли йдеться про “терористичну” та “шовіністичну” ОУН…
Ось тут і постає чільна проблема українсько-польських стосунків. Вона полягає в небезпечній ілюзії польської сторони, наче неукраїнське за суттю і зовнішніми проявами таке собі “государство Украина”… здатне стати надійним партнером третьої Речі Посполитої. Українському читачеві, видається, не треба особливо роз‘яснювати, що таке “государство”, будоване якраз тими “прагматиками”, котрі останнім часом подобаються багатьом представникам польської еліти, взагалі не може бути НІЧИЇМ надійним партнером. Навіть партнером якоїсь кримінальної зграї. До партнерства надається (і то – не завжди) тільки розвинена НАЦІОНАЛЬНА держава, для якої певні визначені та сталі інтереси (і гонор, якщо хочете) важливіші за скороминущі вигоди. А національна держава властиво неможлива без поважного ґрунту, без опертя на традиції, без усвідомленого як цінність спільного історичного минулого. Отже, у випадку України надійним партнером Польщі може стати тільки країна, де саме вояки УПА будуть визнані національними героями, де не чверть, як зараз, а переважна більшість населення буде справедливо вважати український націоналізм синонімом українського ж патріотизму… Так, дійти порозуміння й узгодження позицій із ТАКОЮ Україною Польщі буде дещо складніше – але це порозуміння стане стабільною реальністю міждержавних і міжнаціональних стосунків – на відміну від декларацій лідерів й ідеологів “государства Украина”, вихованих на підсвідомих настановах російського більшовизму, де, за словами Ульянова-Леніна, “немає ані грану етики”.
Зрозуміла річ, якби в сьогоднішній Україні всі ті елементарні речі, що мають бути притаманні європейській національній державі, вже існували, польські політики, інтелектуали, та й посполита громада просто мусили б сприйняти і прийняти реальність. Наразі у тих поляків, котрі справді прагнуть в ім‘я піднесення світової ролі Польщі до стратегічного союзу з Україною (що вигідно й українцям) немає іншого виходу, аніж переглянути свої ідеологічні настанови та спрямувати свої контакти на інтелектуально-політичне середовище, яке у самій Україні (парадокс!) нерідко зі злістю звуть “украинскими националистами”. Звісно, йдеться не про нечисленних вітчизняних шовіністів, котрі маскуються під націоналістів; ідеться про тих, хто сповідує проголошений ще Імануїлом Кантом принцип: майбутнє Європи – це спільнота національних (звісно ж, демократичних) держав. Отже, й України та Польщі як рівноправних партнерів. Української України (якої поки що немає) і польської Польщі (за яку варшавські чи краківські “постмодерністи” принагідно можуть у разі потреби і горлянку перегризти різній ґебістсько-імперській наволочі, стаючи “раптом” питомими націоналістами – цей, як на мене, цілком нормальний для нормального європейця процес доводилося не раз спостерігати особисто).
Власне, хіба важко для деяких чільних політиків України ще раз публічно затаврувати український націоналізм? Вони робили це за СССР, вони цілком щиро роблять це і зараз. Під оплески польської та російської сторони, інтереси яких у цій проблемі дивним чином збігаються. Вже цей факт мусив би спонукати глибоко замислитися польських інтелектуалів: чи прагматичним є наразі їхній прагматизм і чи не підіграють вони тим силам, від співпраці з якими Польща у ХХ столітті вже немало потерпіла? І чи не апріорі приречений на провал план співпраці з квадратурою кола, якою неминуче має бути Україна – демократична, європейська і водночас безнаціональна, неукраїнська?
А для тих, хто в Польщі збирається до кінця стояти на старих позиціях щодо ОУН-УПА та українського націоналізму, запитання: чому вони так радо користуються щодо українського руху (і тільки його) термінами з лексикону НКВД-МҐБ-КҐБ та “свідченнями” й “документами” ґебістської автури, але відкидають такий підхід, коли йдеться про Армію Крайову, польське некомуністичне підпілля, польську політичну еміграцію, зрештою, польський націоналізм?
…Власне, тут існує й відверта небезпека для польської демократії – у разі експорту до Польщі кланово-олігархічного капіталу з України туди врешті-решт будуть завезені і відповідні методи політичної діяльності… Чи, може, у Варшаві, Ґданську та Кракові думають, що у разі скупівлі польської промисловості відповідними кланами такі методи у Польщі не приживуться? Що ідея панування “від моря до моря” не може замакітрити голови певним особам в Україні та їхнім давнім партнерам у Москві? Тим більше, що тридцять років ХХ століття Польща вже прожила за панування дуже схожих політичних технологій, то ж чому (за вмілого використання ностальгійних настроїв частини польських громадян за часами ПНР) ці технології не можуть бути знову використані дуже грошовитими хлопцями?
Отож наразі вибір за польською стороною. Остання має розуміти, що у разі свідомого чи підсвідомого вибору еліти Речі Посполитої на користь “государства Украина”, все справді українське і справді демократичне в тій державі зрештою почне внаслідок об‘єктивної логіки обставин ставитися до Варшави не краще, ніж зараз ставиться до олігархічно-каґебістської Москви. А сама Польща може стати ареною діяльності кримінально-політичних сил, які у цій державі з якогось дива наразі одержали репутацію “українських прагматиків”. Відтак зрозуміло, що програш у разі реалізації такого сценарію буде взаємним і воістину величезним.
