Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

Три кольори революції

20 грудня, 2013 - 11:23

У революційних потоках усе перемішано. І будь-який експрес-аналіз їхніх складових є, за великим рахунком, справою невдячною. Проте час минає, випадкове відсіюється, стають помітнішими домінуючі складові й тенденції. Такі собі умовні «стрижневі кольори» революційного коктейлю (які, до речі, необов’язково точно відповідають реальному забарвленню партійних прапорів). Як виглядає тепер? На майданах у спільному пориві переплелися  синій, червоний і чорний. Кольори постмодерну, модерну та суспільно-політичної архаїки.

♦ СИНІЙ

Євромайдан почався як маніфестація тих, хто не хотів повернення до минулого, віджитого, сірого. Цей виступ добре вписався у світові тенденції. Його з розумінням сприйняли інтелектуали і закордонні медіа. Він був світоглядно спорідненим з літньою хвилею протестів у Туреччині  і з липневими мітингами, що повалили режим Мурсі в Єгипті. Український креативний клас спирався на мережеві технології протесту, свідомо чи підсвідомо уникав «стрижневої» структуризації, висунув гасло «Без політиків!»

У цій гнучкій «ризомній» мобільності була його сила. Але там ховалась і його слабкість. Українське суспільство консервативне. Воно не встигало за динамікою Євромайдану, воно прагнуло звичної символічної визначеності: вождів, революційних наказів, «векторних» стимулюючих закликів («Банду геть!»). Ресурсна база українського постмодерну виявилася не надто широкою. Відповідно, логіка революції, що потребує безупинного розширення революційного базису, сприяла зміні рушійної сили.

♦ ЧЕРВОНИЙ

Колір політичного модерну не дарма веде свій знаковий родовід з кольору крові. Саме після 30 листопада партійні політики відтіснили постмодерних активістів «першої хвилі» на другий план, означивши їх як жертв режиму — «побитих дітей». У цьому сенсі було не лише співчуття, а й прозорий натяк на — начебто — безпомічність молодої «протестної ризоми» в суворих та диких умовах української реал-політики.

Модерна Україна представлена переліком політичних брендів та «ікон», що склався за останнє десятиліття — від Яценюка і Тягнибока до Луценка і Ляшка. «Свіжий» тут лише Кличко, але в його оточенні «знакомые все лица». Модерний політикум прагне «стрижня» — єдиного харизматичного вождя, єдиного штабу, єдиного плану. Якщо такий не означиться (не відкалібрується) в перебігу революційних подій, то в найближчому резерві перебуває джокер — Тимошенко. Цей джокер проблемний і непрогнозований, проте добре вписується у «червону» парадигму революції. База опозиційного модерного політикуму ширша за «синю»: орієнтований на політичні бренди електорат, партійні структури та дружній опозиційним політикам бізнес. Модерний політикум використовує застарілі, але перевірені технології «відвойованих територій», ініціює безугавний пошук ворогів (провокаторів, зрадників), закликає до блокувань і страйків.

Західні політики, як виглядає, з більшим задоволенням підтримали би «постмодерністів», а не «збитих льотчиків» епохи Кучми та Ющенка. Але в українського креативного класу поки що немає ані розвинутих громадських структур, ані впливових речників, спроможних ефективно презентувати його позицію на міжнародній арені. Окремі місії інтелектуалів з «1 грудня» до Страсбурга та Брюсселя — це лише початок. Можливо, якщо революція затягнеться до 2015 року і далі, Євромайдан (реальний або ж віртуальний) створить для свого міжнародного позиціонування необхідну «надбудову».

♦ ЧОРНИЙ

Колір землі символізує основу. Суспільна основа в Україні, на жаль, далека від модерну й ще дальша від постмодерну. А ті, кого звично називати «народними масами», ще не сказали свого слова в цій революції. Вони розділені кордонами міліції, ментальними пріоритетами і релігійними конфесіями. «Чорна» (переважно занурена у сільську та совкову архаїку) Україна на майданах та антимайданах не така яскрава, як «синя» і «червона», проте численніша. Значно численніша. Ця Україна, як і в часи розпаду СРСР, бореться з монументами, ненавидить людей у формі, скоробогатьків і злодіїв та очікує на Месію.

Без Месії наші «народні маси» поки що відчувають своє сирітство. Подейкують, що українська революція здобуде повноту своєї форми, як тільки Він нарече себе (або його наречуть). А «чорний» масив піде за ним. Зносячи на своєму шляху і модерну, і постмодерну складові революції. Ці радикальні прогнози мають під собою певний ґрунт.

Революційні «маси» прагнуть не просто зміни правлячої групи олігархів. Вони очікують повалення всієї владної надбудови — від президента до районного відділку міліції. Вони бажають поразки багатим та успішним. Вони прагнуть «повернення народу» (насправді — радикального перерозподілу) всього вкраденого та приватизованого. Вони по-своєму розуміють люстрацію, адже для них ознакою приналежності до «злочинної влади» є не партквиток регіонала, а дорога автівка, заміський котедж і просто «сита буржуйська морда». Вони за своїми прагненнями ближчі до епохи шкірянок і реквізицій. Рано чи пізно вивільнені сили соціального реваншу вдарять і по опозиційній частині олігархату.

Революція, як бачиться, буде багатоетапною. «Синій» етап ми вже пройшли. «Червоний» поки що відбувається без відкритої боротьби за «драконячий трон» Месії. Якщо опозиція колись прийде до влади (рік, місяць та обставини не грають ролі), саме ця боротьба стане прелюдією наступного витка революції. Й ось після того своє вирішальне слово можуть сказати ті, хто у всі епохи був соціальною базою «чорного» етапу.

І тоді вже всім буде непереливки.

Газета: 
Новини партнерів