Відкладені приводи любові
Між сплесками потужних емоцій завжди лежить простір охололих почуттів. Природа, піклуючись, щоб ми не згорали в полум’ї пристрастей, періодично поливає розпалені голови холодними струменями реальності. Завзятість, незважаючи на красу запалу, погано впливає на життя. А ми, українці, «завзятіші від всіх бурлаки», надто сенсуальні, довіряючи першим поривам більше, ніж досвіду. Сьогодні ми співтовариство фанів. Не тому, що плачемо від щастя на стадіонах, коли наші забивають голи, й ридаємо програючи. Це нормально. Ненормально локальні перемоги підносити до рівня стратегічних змін.
Вийшовши на Майдан 2004-го, ми відчули себе на вершині європейської демократії й, склавши руки, сповзли майже до тоталітаризму. Ми зачарувалися Віктором Ющенком і скандували йому «Так!», коли він нічого не робив. Ми спокусилися «покращенням» Віктора Януковича й теж говорили йому «Так!», коли він вів не туди. Ми сурмили у фанфари Євро-2012, але лише в трубу викинули мільярди. Щойно броунівський рух партійних мас змістився в бік Європи, ми одразу перетворили нагоду, що випала, на майже здійснену мрію. Ми ще не добули сланцевого газу й на пробірку, але вже вважаємо, що справа про нашу енергетичну незалежність — в капелюсі. Ні, нам точно не можна захоплюватися. Як жіночкам з підвищеним гормональним фоном залишатися наодинці з об’єктами бажань. Аж ніяк не через буйства природи. Просто потім настає депресія. Після всіх цих захватів і катарсисів нами править байдужість і спустошеність. Ми вже не пускаємо сльози розчулення під звуки національного гімну, не виходимо на площі, захищаючи свою честь і вибір. Ми ображені на тих, кому вірили й довірили втілювати сокровенні мрії. На збірну з футболу, на політиків і начальників, на якийсь час і обставини, Росію та Європу.
Утім, можливо, й не було ніяких пристрастей. Просто колесо преси рипіло в мейнстримі, та в соціальних мережах спостерігався стрибок напруження. А велика країна залишалася, як завжди, незворушною, байдуже приймаючи добро й зло національного значення. Адже згаслу пристрасть може розбудити лише нова. Де її візьмеш, всепоглинаючу й мобілізуючу, як військовий призов? Сучасні дефібрилятори не повертають до життя Майдан. Він втратив здоровий колір обличчя, посинів і пішов у небуття. Юлія Тимошенко птахою в клітці викликає співчуття, але не ентузіазм. Партія регіонів здатна взяти любов лише силоміць. Опоненти ж не проявляють почуттів. Велике електоральне серце схоже на мадам Грицацуєву. Воно готове до спокус і чекає свого Бендера. Ми всі обманюватися раді. Але, крім саміту у Вільнюсі, немає приводу підняти рівень адреналіну в крові українців. Зачахнув урядовий оптимізм економічних прогнозів, Президент втомився перескакувати з вектора на вектор, парламент розімлів у тиші невизначеності. Український істеблішмент більше не дарує людям гарний настрій. Він не літає з гусаками на дельтаплані, не рятує вимираючого очеретяного кота, не скаче з шашкою наголо в козацькому куражі, не збирає під своє крило дітей усіх українських класиків. Ні. Так не розбудиш народну любов!
Днями Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк і Віталій Кличко знялися в невимушеній домашній обстановці. Один зі слоїком солоних огірків, другий з яблучком зі свого саду, а третій з пляшкою віскі. Чесно кажучи, в моєму дачному кооперативі лідери рішучіше виглядають. А тут не образи борців за народну справу, а виставка досягнень пенсіонерів: яблучка, огірочки з випивкою. Та ще й не нашою, та ще й у руках людини, що пропагує здоровий спосіб життя. Йому б «груша» у формі точної копії Віктора Федоровича підійшла, а не продукт дистиляції. Але, мабуть, іміджмейкери прогледіли. А самі не здогадуються, що народ їх не за ідеями зустрічає й проводжає. Народові вчинки подобаються, навіть безглузді, як у Володимира Володимировича, головне, щоб картинка додавала того адреналіну, якого так бракує. Викопайте прикордонний стовп на польській території, щоб не роз’єднував з Європою. Займіться банджі-джампінгом на мосту Патона, як ілюстрацією долі Митного союзу, відчепіть вагони московського потяга раніше, ніж пасажирів висадять росіяни. Словом, дійте, панове, впливайте на почуття, змушуйте себе любити! Тим паче, країна, мов бариня, «лягли й чекають». Невередлива, на все згодна. Нам приводу й натяку достатньо, щоб закохатися до нестями в героя й носити його на руках.
От тільки де вони, ці герої? Немає ні приводів, ні людей, що випромінюють емоції. Точніше, люди є, але не великі й важливі, а маленькі й прості, хто оре, будує, грає на сценах, полях і роялях, словом, заробляє. Ті ж, хто гроші отримує за службу, ендорфінів не виробляють. І в цьому — загадка моменту. Раніше влада, в усьому її розмаїтті гілок, була джерелом натхнення й оптимізму. Вона рапортувала, розрізала стрічки, включала фонтани й відключала реактори, з’являлася на публіці, демонструючи можливий рівень життя, вигадувала свята й давала обіцянки. А нині немає колишнього драйву: обіцянок, проектів, усмішок і фестивалів. На останнє народне гуляння пустили лише православних, а «битву за Київ» програли, як звільнені з театру актори. Нудно! Усім нудно. У такій атмосфері виграшів годі й чекати. Ні в спорті, ні в політиці. Добре ще, що вільнюський саміт — напередодні Різдва й Нового року. Святий Миколай, Санта-Клаус або Дід Мороз, усі разом чи кожен окремо на нашу енергетику точно вплинуть.
