Як голосує Донбас. Ч.1. Нога Леніна
Вибори на Донбасі довгий час були під питанням, зокрема в Северодонецку, куди поїхав я. Нещодавно, за декілька кілометрів від міста, з градів обстріляли блок-пост українських військових. До тимчасового обласного центру їхав через Харків, який останнім часом коливається між «колорадськістю» та «укропськістю».
Нога Леніна
Два роки тому Харків зустрічав такою ж прохолодою . Тоді місто було новим для мене, це була найсхідніша точка, яку відвідав. Повсюди біл-борди Кернеса, Добкіна та символи Перемоги. Виділявся з цієї картини рекламний щит «Збережемо Харків чистим». На площі Свободи стояв вождь пролетаріату.
Все змінилось.
Раніше потяг до Харкова не вирізнявся особливими деталями. Провідники, які прагнуть зігрітись, вугілля та постійна черга в туалет – типовий потяг типової України.
Зараз особливі деталі б’ють по писку.
- Вибачте, а в яку сторону 10 вагон?
- Вам туда (показує направо), он ваш проводник-сепар стоит.
Всередині вагону новизни не менше. Люди у Військовій Формі постійно курсують з пачкою сигарет та пивом до місця вічного паломництва - тамбор. Маленький згорблений дідусь перетягує у холодний тамбор декілька «кравчучок» з…ковбасою.
В тамборі зустрічаю пана Василя з Франківщини, який читає мені свої вірші про Бога. Він каже, що хотів видати збірку, але якийсь «наглий редактор не захотів мене слухати», тому пан Василь збірку не видав ,але каже, що на все свій час і буде так, як Бог дасть.
Весь цей час до «мекки вагону» ходить бригада юнаків в спортивному. То з цигарками, то з пустими пляшками з-під алкоголю. З двома з них вдається зав’язати розмову. Один з них, високий, суржикомовний і говіркий вихованець Рівного, а інший – невисокий ростом закарпатець, який дивно посміхається і постійно дивиться не в очі, а в землю.
- Ви звідки, хлопці?
- Рівне, - каже високий
- А з Закарпаття…, - зніяковівши відповідає його товариш
- А чого вас до Харкова?
- Служити, - відповідає високий, а інший далі мовчить, тримаючи на лиці дивну посмішку
- В які війська?
- Нацгвардія
- Чому?
- Бо треба… - нарешті викидує з себе товариш високого, дивна посмішка з його лиця не зникає, а погляд з землі нарешті піднявся на нас.
Хлопці посмурніли, але тему не змінюють.
- Знаєте, як вони нас, Нацгвардію, називають?
- Як?
- Нацики. Це нам не подобається, але то вони придумали.
Хто ці «вони», так і залишилось таємницею. Виходжу з тамбора, щиро прощаючись з хлопцями. Вони ще не раз запрошували випити з ними. І пили вони не просто, щоб вбити час у потязі чи зігрітись. Пили наперед, щоб легше потім забувалось… мабуть.
Все змінилось.
Центр Харкова вітає палатками «Правого сектора» та жіночками, які роздають «праві» газетки і просять «одну гривну на поддержку». Харків демонструє профіль Кернеса на біг-мордах, який тисне руку кандидату, якого він «одобрив» на окрузі. На площі Свободи далі стоїть Ленін, щоправда, лише одною ногою, над якою майоріє синьо-жовтий.
Місто змінилось. Здається, що на краще, здається, що Харків стає повним укропом. Проте нога вождя на постаменті …від неї дме тривогою. Нога Вождя страшніша за самого Леніна.
Блок-пост
З Харкова до Северодонецка добиратись непросто. Автовокзал лякає деталями на кшталт «Автобуси не ходять в Антрацит, Торез, Алчевск, Луганск…». Декілька автобусів їдуть до Северодонецка з автовокзалу вранці та обід. Вечірні, як вдалось пересвідчитись, можуть не вийти на рейс. О 20.00 закриваються блок-пости, тому або ти встигаєш доїхати до часу «Х», або ночуєш на вулиці.
Перед автобусом, зав’язую розмову із жінкою років 40, якає помічником водія, про блок-пости на шляху.
- Бывает по-разному – знизуючи плечима відповідає жінка
- Часто останавливают?
- Ну такого что бы не останавили не бьвает.
- По полной програмне проверают или только паспорта?
- И так, и так. Понимаете, щас время такое…они могут все – махнувши рукою, вона незадоволено заходить у автобус.
До першого опорного пункту Нацгвардії їхати кілька годин. Окрім жахливої дороги, безкраїх полів та соснових лісів – нічого особливого. Перед блок-постом в автобусі зростає тривога. Нас зупиняють декілька автоматників.
- Чоловіки з паспортами – на вихід!
Нас близько двадцяти. Ми вивалюємось з автобуса, нас ставлять в один ряд. Хлопець років 25 збирає паспорти і кудись іде. Чорненька дворняга Атошка обнюхує нових людей. Гладити себе не дає. Скориставшись перервою, підходжу до одного з військових. Він без автомата, курить і роздає цукерки малечі, яка вийшла з автобуса розім’яти ноги. Йому близько 50.
- Давно ви тут?
- Та полгода – затягнувшись відповідає чоловік
- І як воно?
- Та по-всякому бывает…
- Трапляються сепари?
- Часто
- Ви так всіх перевіряєте?
- Если б я был на проверке,то еще бы і багаж проверял. Могу поспорить, что я б много интересного нашел – викинувши цигарку випалює військовий
- Ви самі звідки?
- Я с Киева
- А я зі Львова
- О, у нас половина ребят из Киева, а половина со Львова.
Багаж так і не перевіряють. Поки я з ним розмовляв принесли паспорти. Мій паспорт мені не віддають, поки інші чоловіки повертають до автобуса, я відходжу з тим хлопцем, який паспорти збирав на розмову.
- Ярослав Ярославович, куди їдете?
- До Северодонецка
- Навіщо?
- Працювати, я журналіст
- Покажіть посвідчення.
При собі його у мене не було, тому повернувся в автобус, щоб взяти. На виході мене перестріває водій.
- Ну что, забирают? – з усмішкою запитує водій
- Надеюсь, не с концами
- А как еще, без концов? - вже серйозним тоном випалює водій
Повертаюсь до військового. Даю йому посвідчення.
- Журналіст кажете. Працювати. Що ж ви там забули, вибори зірвати хочете?
- Це була б сенсація – «Львів’янин зірвав вибори на Донбасі»
- Ну та – сміючись видає хлопець
- А є загроза зриву виборів?
- Ну є така інформація. Добре. Їдьте. Щасливо і будьте обережні.
Обмінявшись люб’язностями та потиснувши солдату руку, сідаю у автобус. Попереду ще блок-пости, Северодонецк та вибори.
Далі буде…
Львів - Харків – Северодонецьк. Ярослав Назар
