Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Записки про божевільних

5 вересня, 2014 - 12:26

У нас під Одесою в селищі Олексанрівка є диспансер для лікування психічно хворих.  Лікарі, які там працюють, завжди розмовляють із пацієнтами: інколи в наказовому тоні, інколи в м’якому, але ніколи не мовчать. Одного дня я запитав  мого знайомого лікаря, навіщо ці розмови з людьми, які не здатні зрозуміти елементарних речей? Виявилось, із медичного погляду вербальний контакт — важлива частина лікування. Не можна відпускати людину в темний світ її хворої душі. Треба тримати поряд із собою і знаходити теми, які живлять її мозок. Слово лікує навіть таких.

Ось  і з нашими колегами з Росії, які змішують палітру новин  для країни з однієї фарби, бажано вести діалог. Не втомлюватимемося, пояснюючи їм, мовляв, палітри не буває без кольорів, дурість, залишається дурістю, навіть якщо її виголошує важлива людина — шила і брехні в медійному  мішку  не сховаєш. І таке інше.  Тому давайте виколупувати з хліба російських новин  «родзинки» і наполегливо пояснювати, що насправді це не сушений виноград, а таргани в голові. Правда, з обмовкою. Що в світі — новина, те в Росії — таємниця, а значить, не торкатимемося загиблих російських солдатів і засекречених, як розвідувальні рейди, похоронів на псковських кладовищах. Коли вони не бачать, то не будемо їх засмучувати цим. Говоритимемо про одну смерть кореспондента А.Стеніна. Його загибель, судячи із публікацій, цікавить МЗС Росії найбільше.   Але із текстів, що поширює РІА «Новості», витікає зовсім інше. Цитую: «3 вересня гендиректор МІА «Россия сегодня» Дмитро Кисельов, зниклий на початку серпня в Україні фотокореспондент Андрій Стенін загинув у районі Донецька близько місяця тому. Автомобіль, у якому їхав на редакційне завдання Андрій і ще дві людини, був розстріляний і спалений на шосе». За стилістику цитати  я не відповідаю, але  суть у змісті.  Не висловлює він, разом із Кисельовим, сильну заклопотаність. Людини, посланої в гарячу точку, вже місяць немає на робочому місці, а його безпосередній начальник ні гу-гу.  І чому вимога МЗС РФ  до українських властей розслідувати факт загибелі супроводиться готовим рішенням, мовляв, це зробили українські військові. Ретельніше треба з фактами поводитися, колеги!

Читаємо заголовки далі. Ось один, знайомий мені з підручників історії, коли моє покоління вивчало підсумки пошуків ворогів народу троцькістів-зіновьєвців та інших «підлих собак імперіалізму» в СРСР.  Цей народжений позавчора: «Іноземних агентів залишать без зарплат», радісно повідомляє газета «Известия» про рішення Державної думи заборонити громадянам РФ  використовувати  гранти від зарубіжних фондів  на зарплату. Заголовок свіжий, але хід думок із 1937-го. Не можна проїдати те, що можна конфіскувати на благо батьківщини, абсолютно справедливо вважають депутати, виконуючи заповіти Лаврентія Павловича. Якби до покійного  Берії відправили на той світ примірники російських газет, одіозний член політбюро, в перервах між купаннями в гарячій смолі, відчув би себе знову потрібним людям. Прапор Сталіна-Путіна, піднятий над Москвою і, як «утро красит нежным светом», звучать знайомі до болю слова «вороги вітчизни», «агенти заходу», «конфіскація», «експропріація», «націоналізація». Країна на марші. Із цим не посперечаєшся, тому переходимо до розділу, де слова можуть бути почуті.

«За прикладом і в протидію НАТО», — це я знову цитую газети, які росіяни читають на ніч, — Росія з Абхазією і Південною Осетією створюють «грозный» (мається на увазі не столиця Чечні)  військово-політичний союз. З приводу могутності альянсу сперечатися не буду, коли колеги посилаються на перших осіб країн-учасниць. Але навіщо прекрасну північнокавказьку ініціативу називати за прикладом північноатлантичною? Якось неприродньо виходить. Я б назвав блок СКАЗом (Северо-Кавказским Альянсом Защитников). Звучить по-слов’янськи і братам аж до Вісли буде зрозуміло: сказ є сказ. І ніхто не здивується, якщо  замовлення на «містралі», яке не змогли виконати французи, передадуть до Абхазії.

Правда, в країні, складеній із газетних текстів і телепередач, панує мир і спокій. Ті, що порушили  благодать, притягуються до відповідальності, як Михайло Ходорковський, який став притчею «во языцех». Преса вимагає покарати випущеного на волю олігарха за його брехливі розповіді про війну, якої немає. Дивлячись  у бік України, патріоти не помічають військ  російської армії у Донбасі,  літаків і реактивних снарядів у  нашому небі. Там, вгорі, лише  дивовижні завихрення, що нагадують полярне сяйво, які освітлюють темряву  інтелектуального ландшафту.  Цитую А.Проханова,  якого, кілька років тому, жодне пристойне видання не ризикнуло б надрукувати дрібним курсивом на останній шпальті.  Сьогодні перед ним розкриті перші шпальти видань на будь-який смак.   «Над козаками в кудлатих папахах, над ополченцем в поношеному камуфляжі, над дівчиною, що стискує в руках автомат, над літніми бороданями, що піднімають на плече гранатомет, — над ними мчать невидимі вихори російської історії і російської перемоги».

Що робити, коли їхні невидимі вихори фіксуються супутниками НАТО і нашими постами візуального спостереження? Як про завихрення без ризику викликати істерику?

Не може бути, щоб усі ЗМІ у Росії дивилися на життя, немов глядачі кіносеансу у форматі 3D, через окуляри, видані в Кремлі, заперечують мені в соціальних мережах освічені люди. Так, є. Але їх «мочать в сортирі», як телеканал «Дождь». А в дозволеній пресі пишуть і на не політичні теми.  Наприклад, про продаж української мережі ритейлу «Фуршет» в Криму, про   експропріацію там же АЗС Ігоря Коломойського. Про боротьбу проти санкцій Заходу і про те, що  скоро (до 2018 р.) лавки та прилавки будуть завалені вітчизняною їжею. Про театр «Табакерка» пишуть, мовляв,  скоро він  налякає глядачів новою постановкою «Вія». Буде страшно, попереджають постановники. А ще на вулицях міст  ходитимуть добровольці з пов’язками «антимайданівців», що теж є новиною. У російських ЗМІ Україна є або головною інформаційною темою, або служить фоном для викладу інших. Все присвячується нашій країні, але ніхто з України не допущений «слово мовити государеві». Пишуть, коментують, спростовують і підтверджують лише свої, спеціально відібрані. Це нормально?

Утім, не варто існуючий парадокс свідомості зараховувати до унікальних випадків. Півстоліття тому американський філософ німецького походження Герберт Маркузе передбачав подібні явища в керованих суспільствах, де населення перетворене в об’єкт тотального адміністрування і де людина не може вибрати  політика,  спосіб життя, врешті-решт, навіть продукти харчування. Духовна і матеріальна їжа рекомендується і нав’язується зверху. Звільнення від такої системи, створеної не за одне покоління, є можливим лише у тому випадку, коли суспільство здатне усвідомити своє рабське становище, вважав філософ. Проти такого усвідомлення і працює пропагандистська машина російської влади. Під її тиск потрапляють не лише широкі верстви населення, але і  вельми зрілі люди і навіть деякі  інтелектуали. Недавно один із них написав мені, мовляв, Путін змінив світовий порядок, і тепер нам теж треба міняти орієнтири. Напевно, натякав, що чорне віднині вважатиметься білим, як у них.  Сумно все це, хоча зрозуміти можна. Визнання громадянської неповноцінності — важкий психологічний бар’єр, і подолати його людина не  поспішає, як похід до стоматолога.

Титульному радникові Аксентію Івановичу Попріщину в гоголівських «Записках божевільного» теж було простіше називати себе спадкоємцем іспанського престолу, ніж ходити на немилу службу до департаменту. А там, між іншим, хворим його ніхто не вважав.  Тому говоритимемо на цю тему  з надією на покращання.

Газета: 
Новини партнерів