Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Аристократка і багачка

17 січня, 2018 - 18:27

Пропоную подивитися на розмову Собчак з Волковим у студії «Эха Москвы» поза її контекстом і тими смислами, про які ми знаємо. Тобто без передвиборчого напруження, яке зрозуміле, якщо згадати, що одного кандидата не допустили на вибори за надуманим приводом, а іншого підозрюють, що він грає за третього гравця, що тримає банк і всі нитки в руках. Поза політикою і навіть поза змістом цієї розмови.

Припустимо, ми вимкнули звук або несподівано забули російську і ні слова не розуміємо з того, що говорить жінка в червоному чоловікові в чорному.

Що ми бачимо: жінка в червоному стоїть і з легкою недоброю посмішкою щось говорить трохи пухкому товстуватому суб'єкту, який при розмові то піднімається, то сідає, то переходить на шепіт, але говорить, здається, схвильовано і трохи тривожно.

Жінка тримається впевнено, чоловік не знаходить собі місця. Жінка наче не бачить і не чує не тільки відповідей чоловіка, а й того, що їй говорять інші, про щось просять або на чомусь наполягають.

Звичайно, найлегше припустити, що чоловік бреше і викручується, а жінка йому у чомусь глузливо дорікає, чоловік намагається виправдатися, намагається встати, не знаходить собі від незручності місця, жінка невблаганна і з холодною насмішкуватістю виводить його на чисту воду.

Так, здається, йдеться про зраду: вона, швидше за все,  висуває йому докази його невірності, а він викручується, витріщає очі, намагається виправдатися, але струнка жінка в червоному йому не вірить. І повторює йому одне: ти зрадив, тепер ти повинен застрелитися, Лео. Ні, підвищує голос чоловік, ти помиляєшся, я просто пішов за сигаретами і запитав у неї, де тут поблизу тютюновий магазин, а вона сказала. Не свисти, каже жінка, у тебе на сорочці морквяна помада, ти повинен застрелитися або я застрелю тебе просто зараз, Лео. Ні, Хана, ти цього не зробиш, мені потрібен ще шанс, я люблю тебе як першу затяжку натщесерце; не свисти.

Проте, можливо, все й не так: жінка в червоному – хазяйка будинку, чоловік - недбайливий і брехливий слуга, жінка з прямою спиною вичитуєте його за пил на дзеркалі в кутовій спальні, за невчасно подані для прання сорочки, за дивні сліди на килимі: Леонардо, це вже втретє за місяць, коли ти не виконуєш свої обов'язки, я тебе попереджала, що якщо ти й надалі будеш пиячити на роботі, я тебе звільню. Ні, пані, він благально схоплюється зі свого місця, повірте, я більше не п'ю, я витирав пил, а сліди - це ваш чоловік приїхав після полювання і не зняв чоботи зі шпорами, а впав, як був, на ліжко в спальні, і я допомагав йому роздягнутися і не відніс його сорочки в пральню.

Леннар, мені набридло говорити тобі одне і теж саме, мені нічого не залишається, як звільнити тебе, ти органічно не можеш говорити правду, ти просто занепала людина, якій не місце в пристойному будинку. Ні, пані, я прошу вас, прошу: не говоріть так голосно, адже моя наречена Лізетта чує нас зараз, благаю вас, пані.

Так, цей варіант, швидше за все, ближче до теми: жінка в червоному поводиться так, як поводиться господиня аристократичного салону серед слуг у якійсь варварській країні на кшталт Нігерії в снігах. Вона не соромиться прислуги, а всі люди, що складають масовку, яка то пригнічено німа, то про щось боязко просить, - звичайно, прислуга. Можливо, це сцена з лицарського роману: жінка в червоній туніці розпікає недбайливого раба, в той час як інші раби її роздягають, одягають, овівають величезним віялом її втомлене, але все одно аристократично пряме тіло.

Аристократу не пристало соромитися слуг, особливо в Нігерії в снігах, аристократ, як ми пам'ятаємо, не вважає слугу за перешкоду: лицар під час любовних утіх міг попросити слугу потримати його за ноги, він і його дама не бачили слугу і слуг, вони були мов би прозорі, соціально невидимі. А наша дама, звичайно, аристократка: вона говорить спокійно, незворушно, вона говорить зі слугами, які менші, ніж тінь від розфарбованих глиняних фігурок на полиці, а він страждає і хвилюється, бо сам слуга і слуги навколо них - такі ж люди, як він.

Ось він знову підхоплюється і каже про щось, але душа його не на місці, йому ніяково від докорів пані, він неначе дволикий: одним обличчям він намагається вимолити прощення у пані, просить пощади і вже не вірить у неї, а іншим намагається зберегти гідність в очах слуг, які вдають, що не помічають незручності ситуації, а насправді все бачать і чують, навіть те, що не чуємо і не бачимо ми.

А може, це частина чеховської п'єси: і перед нами поміщиця Раневська, що виказує конторнику Єпіходову за недостачу в трудоднях. Трудоднях? Яких трудоднях, ні, нічого такого, йдеться про кількість посаджених вишень у саду у дяді Вані. Семене, і скільки вишень посадив на тому березі пан Лопахін минулого квітня? Так, ні, що ви, Любове Андріївно, Роман Олексійович нічого мені не платили-с, ні, ні, нічого подібного, дозвольте я поясню, вишні, швидше за все, попер-с пан студент, Петро Сергійович, я недавно бачив його на тому березі з панянкою, а те, що у мене рот чорний, так я це просто активованого вугілля наївся від проносу-с.

Або це міледі розмовляє з Планше: піди, дурню, принеси своєму панові одягнутися і таз із водою - ноги йому помити, а то смердить, наче в казармі Преображенського полку Нігерії в снігах, зрозумів?

Я не зрозумів нічого, бо звук був вимкнений або говорили вони якоюсь дивною мовою, суахілі чи йоруба, якою говорять іноді в Нігерії.

Одне очевидно, соціальний стан жінки в червоному і чоловіка в чорному нерівний: вона має якісь незрозумілі права, яких чоловік, безперечно, позбавлений, тому вона може говорити з ним зверхньо, через губу, а йому можна лише виправдовуватися, згораючи від збентеження, як сухе листя, що хрумтить під ногами, немов порох.

Новини партнерів