«Де взяти свідомого виборця?»
У країнах західної демократії відбуваються процеси зміни влади. Останнім часом деякі країни демонструють досить непередбачувані результати. Перемоги Трампа у США, Дуди в Польщі, Плевнелієва в Болгарії, Павлопулоса у Греції, Додона в Молдові, а також Брекзіту у Великій Британії та референдуму проти асоціації з Україною у Нідерландах, і зовсім свіже – перемога Руху 5-ти зірок та партії Берлусконі в Італії… всі ці події – яскраве свідчення «параду популізму».
Зовсім недавно вже здавалось, ніби європейцям вдалось переломити цю ситуацію. Макрон переміг Ле Пен у Франції і зміг отримати свою більшість у парламенті. ХДС-ХСС на чолі з Ангелою Меркель перемогли у Німеччині і зі значними зусиллями, але таки створюють правлячу коаліцію... проте тенденція видається досить тривожною.
Що відбувається з країною у разі перемоги популізму, ми знаємо дуже добре, адже обираємо популістів усі роки своєї незалежності.
ЧОМУ ПЕРЕМАГАЮТЬ ПОПУЛІСТИ?
По-перше, зріс відсоток малоосвічених громадян, які почали брати участь у політичних процесах. Якщо раніше вони взагалі не цікавились політикою, то сьогодні вони активно голосують. А через брак освіти та нерозуміння політичних процесів ними легко маніпулювати, тому голосують вони не розумом, а серцем, підтримуючи порожні популістичні обіцянки.
По-друге, західні еліти, хоч і в меншій мірі, ніж наші, але також вражені корупцією. Корупційні скандали знищують професійних політиків і кидають тінь на увесь істеблішмент. Цим користуються нові політичні проекти, пропонуючи замінити всіх набридлих «старих» собою.
По-третє, передвиборчі програми там, так само, як і у нас – це лише гарні слова та гасла, зовсім не обов’язкові до виконання. Хоча електоральна пам'ять на Заході значно глибша, і принаймні основні тези кампанії доводиться виконувати.
Перемога однієї з політичних сил у парламентській системі влади взагалі не дозволяє реалізувати власну передвиборчу програму, адже у більшості випадків їм доводиться створювати коаліції з іншими партіям, переважно з тими, кого не сприйматиме частина власних виборців, і у підсумку їх спільна політика може суттєво відрізнятись від тих тез, з якими вони перемогли на виборах. Та і процес створення правлячих коаліцій може суттєво затягнутись. Якщо партії-переможці не можуть дійти згоди – виникають затяжні політичні кризи, які паралізують держави на тривалий час.
По-четверте, популістичні альтернативи вміло підтримуються з боку Москви, яка вважає своїм головним ворогом увесь цивілізований світ. Ця підтримка має різні форми: фінансова, інформаційна, організаційна…
Цих та інших проблем можна уникнути. Однак консервативні західні суспільства не готові до кардинальних змін. Ба більше – вони не готові визнавати наявність проблеми. Найлегше застосувати нові підходи тим державам, які вже перебувають у стані реформації. Україна – одна з таких країн.
ПИТАННЯ ВИБОРЧОГО ЦЕНЗУ
Власне, європейці давно звикли до низької явки на виборах. Зазвичай активно голосували громадяни, що мали вищу освіту та активну громадянську позицію. Таких громадян ніколи не буває багато, тому європейська система розвивалась стабільно і прогнозовано. Решті політика не цікава, адже їм і так непогано жилось.
Проблеми стали особливо помітними тоді, коли за допомогою новітніх інформаційних технологій, пропаганди, маніпуляцій, дезінформацій політичні проекти, переважно фінансовані Кремлем, залучили до активного політичного життя неосвічену частину електорату, яка більше піддається зовнішнім впливам. Хоча питання навіть не в освіченості виборця, а у відсутності у нього критичного мислення. Саме такі найлегше піддаються впливу пропаганди та маніпуляцій.
Право голосу мають всі – і ті, хто вміє критично мислити, і ті, ким можна маніпулювати, і ті, хто знає, чим мають займатись обрані ним політики, і ті, хто навіть не замислювався над цим питанням, і ті, хто розуміє причинно-наслідковий зв’язок між обраним політиком та власним добробутом, і ті, хто навіть не знає про існування такого словосполучення… Чи справедливо це?
Хтось вважає, що право голосу має бути у всіх громадян, адже саме це нібито і є демократією. Проте чому не всі громадяни мають право на водіння автомобіля? Чому не всі мають право обіймати посади в органах влади? Тому, що для отримання таких прав необхідно пройти певну процедуру.
Право голосу не є безумовним. Володіння ним передбачає, що виборець спроможний мати власну думку з політичних питань і озвучувати її. В Україні, як і в більшості країн, право голосу обмежене віковим виборчим цензом. Вважається, що з набуттям повноліття людина досягає і політичної дієздатності.
У світі до 1960-70-х рр. віковий ценз становив переважно 21 рік, причому в більшості європейських країн – в межах 21-25 років. Такий підхід об'єктивно обмежував політичну активність молоді. Проте з другої половині ХХ ст. динаміка суспільно-політичного життя призвела до зниження вікового цензу для активного виборчого права.
У Сполученому Королівстві право брати участь у виборах з 18 років було встановлено у 1969 р., у США — в 1971 р., у Франції — в 1981 р., у Греції — в 1982 р. У чотирьох країнах — Бразилії, Кубі, Ірані та Нікарагуа встановлена ще нижча вікова межа для активного виборчого права.
ЩО ВАРТО ЗМІНИТИ?
На практиці ми бачимо, що вік далеко не завжди є ознакою наявності критичного мислення та достатнього рівня знань законодавства. Більше того, критичне мислення може з часом зникати, а знання – втрачати актуальність. Деякі люди можуть прожити довге життя, так і не досягнувши політичної дієздатності. Тому ми й маємо ситуацію, коли маніпульована більшість обирає політиків-популістів, які, отримавши владу, можуть призвести свої країни до занепаду…
В той же час, наприклад, право на керування автомобілем громадяни не отримують автоматично, досягнувши повноліття, адже далеко не завжди громадянин має бажання або здатність водити автомобіль. Далеко не завжди громадянин закінчує водійські курси і успішно здає тести. Якби будь-хто, досягнувши повноліття, мав право сісти за кермо чи за штурвал, кількість аварій та смертей зросла би в рази!
Те саме і з управлінням державою. Кожен виборець бере у ньому участь, віддаючи свій голос за того чи іншого політика. І якщо виборець не знає правил «дорожнього руху», тобто основ державного управління, економіки, історії – він навряд чи зможе зробити правильний і свідомий вибір. А неправильне управлінське рішення може призвести до аварії або цілої катастрофи…
Щоб вирішити цю проблему, достатньо змінити виборчий ценз, із вікового – на інтелектуальний. Кожен громадянин, що матиме бажання впливати на політику своєї країни, матиме рівну можливість отримати таке право, але для цього він матиме довести свою політичну зрілість. Яким чином? Здати іспит на знання основ державного управління, економіки, мови, історії та на наявність критичного мислення.
Як це зробити в масштабах усієї країни? Такі іспити можна організувати за принципом зовнішнього незалежного оцінювання.
Виборцем, що має критичне мислення, що має базові знання з управління державою, що має лояльність до власної країни, не можливо маніпулювати. Виборець, який отримав своє право не просто так, не продаватиме свого голосу і зважено поставиться до свого вибору.
Тільки отримавши нову якість виборця, ми отримаємо нову якість політиків.
Дмитро СІНЧЕНКО, ГО «Асоціація Політичних Наук»
