Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Моральність як куля

15 травня, 2018 - 11:19

Мене давно не дивує націоналізм. Він, поряд із релігією і патріотизмом, - одна з найбільш затребуваних властивостей людини, яка потребує того, щоб знайти опору в світі, який не видається йому стійким. Націоналізм якоюсь мірою - є символічне розширення тіла, причому не тільки в просторі, але і в часі. Твоє тіло закінчується, символічне тіло продовжує існувати (якщо не у віках, але ж).

Кожне з цих слів - є три крапки, якими сором'язливі видання замінюють міцні російські матюки. Все, що я сказав, може бути замінено довгою гіллястою лайкою, якою я хотів би супроводити слово «націоналізм», але, як бачите, цього не роблю. Але спробую пояснити - чому. Це, звичайно, безглуздо. Хоча безглуздо не тільки лаяти націоналізм, безглуздо намагатися піддавати його раціональній критиці, виявляючи неточності і натяжки у позиції націоналіста. Бо національна самосвідомість (як, втім, і політичні переконання) - не раціональна, а емоційна. Її не проймеш доказами, тим більше що на ваші докази у ваших опонентів завжди знайдуться свої. І ніяк не менш переконливі, принаймні для націоналіста і його прихильників.

Найбільш важливим аргументом на користь націоналізму я вважаю одне зауваження Ю. Сєнокосова щодо ніжно шанованого і мною Мераба Мамардашвілі. Здається, в якомусь інтерв'ю, а можливо, і в статті, не пам'ятаю. Розповідаючи про ті чи інші дотепні та парадоксальні реакції Мамардашвілі на ті чи інші теми їхніх спільних розмов, Сєнокосов з деяким здивуванням і, як мені здалося, розчаруванням констатував, що виразне і нещадно виразне осмислення викликало у Мамардашвілі все. Все, за винятком відносин Грузії з Абхазією та іншими грузинськими меншинами. І тут - достеменно не пам'ятаю слів коментатора, але сенс приблизно такий: тут Мамардашвілі міркував як звичайний упертий грузинський націоналіст. Йому навіть на думку не могло спасти, що правда у стосунках грузинів і тих же абхазів не може бути іншою, ніж відносини культури і варварства, світла і тіні. Неточність перекладу цитати мовою пам'яті на моїй совісті.

Тобто націоналізм (хочу я сказати) - не є функція розуму, найрозумніший може бути обмеженим націоналістом. Хоча може ним і не бути. Я можу тут навести всі сто двадцять вісім своїх аргументів, які я наводив для безуспішної дискредитації націоналізму як такого раніше. Повторювати не хочеться, але не згадати про те, що сама нація - це фікція, уявна спільнота, принаймні на думку Бенедикта Андерсона, не можу. Але прекрасно розумію, що і це ні на йоту не похитне переконання жодного націоналіста, адже він упевнений у природності своїх переконань. Він може погодитися з тим, що не в змозі навести найпереконливіші докази (людина слабка), але це аж ніяк не знижує цінності самої ідеї, самого почуття національної приналежності, яке настільки важливо для нього. Та інших.

Я міг би ще десятки сторінок списати візерунками і реверансами на користь непохитності націоналізму, але ж я це кажу тільки з приводу. Привід же простий: у відповідь на протести палестинців проти відкриття американського посольства в Єрусалимі, який палестинці вважають і своєю столицею теж, ізраїльські солдати - за наказом свого начальства - вбили понад п'ятдесят і поранили понад дві тисячі протестантів.

Не перший раз, не останній. Але скажу так: я звернув увагу на коментарі інтелігентних людей, як тих, хто живе в Ізраїлі, так і тих, хто мешкає в Росії, які, звичайно, побачили тут те ж саме, що і Мамардашвілі - зіткнення світла і тіні, культури і варварства. Один коментар здався мені найбільш сфокусованим. Дослівно: «41 загиблий - це занадто. Мені шкода не тільки ошуканих жителів сектора, але і наших хлопчиків, вимушених стріляти у цей божевільний натовп».

Я поверхово знаю людину, яка це написала, але не наводжу її імені, бо у цієї думки імені немає, вона всеосяжна. Вона - загальне місце. Якби не Мамардашвілі, я б, напевно, сказав, що радянські люди - титульне для расизму співтовариство. Мовляв, совка - немає, а совєтська ущербність - навіки. Але випадок з Мамардашвілі не дозволяє обійтися настільки очевидним спрощенням. Це не означає, що совєтська і постсовєтська людина - не расист, незалежно від того, де вона живе: в Росії, Ізраїлі, Америці або Європі. Майже напевно - так, за незначним винятком.

Чи треба говорити, що цей расизм легко знаходить місце у будь-якій душі: і з антипутінською, і з дисидентською кісточкою. Я працював у багатьох (якщо не в усіх) опозиційних виданнях, майже всі вони сьогодні заборонені Кремлем, але жодне з них не було вільне від єврейського націоналізму, що розуміється як просто закон тяжіння. Розумні, симпатичні, часом відважні люди, але щойно справа доходила до Ізраїлю, як вони перетворювалися на Мамардашвілі. Ви відчуваєте у моїй згадці про це метал, жорстокість, ненависть? Легкий жаль втоми, короткий скорботний кивок головою.

Причому тут справа не тільки в національній солідарності. Ізраїль, практично в будь-яких проявах його політики, зокрема при правому уряді Нетаньяху, мовчазно підтримується більшістю ліберальної інтелігенції в Росії. Це поведінка за принципом хорошого тону, як би за замовчуванням: як інакше? Ніякої змови, це здається природним, особливо на тлі зовсім недавньої історії совєтського антисемітизму, на тлі культурної близькості з єврейською державою і культурної дистанції від проблем абсолютно чужих палестинців-мусульман.

До речі, не знаю жодної заяви (може, я пропустив), жодної відомої російської правозахисної організації не те, що з осудом, з обережною критикою політики правого Ізраїлю. У той час як американські та європейські правозахисні організації, причому найвідоміші, рівною мірою засуджують імперську політику Путіна і праву політику Нетаньяху.

Є про що подумати. Можливо, це прояв латентного європейського антисемітизму? Але переважна більшість американських євреїв (з прихильників демократів - майже всі) - не прихильники правого уряду Нетаньяху, критикують його за жорстоке придушення палестинських протестів, за відмову від ідеї «двох держав для двох народів», ну а щодо того, що обертається кров'ю, годі й говорити. А так як останню криваву виставу було дано з приводу (як часто буває) необдуманого рішення Трампа, то можна тільки уявити, який скандал вибухне буквально найближчими днями.

Для совєтських-російських євреїв - це біном Ньютона. Як можна вставати на бік варварів-фанатиків, які, як божевільні, лізуть на ізраїльські автомати, щоб кинути тінь на миролюбну ізраїльську політику? Невже незрозуміло, що цей несамовитий натовп збитий з пантелику досвідченими агітаторами, які тільки і хочуть, щоб знайти привід для чергового залпу проклять щодо Єврейської держави? А якщо нашим колишнім (та й не колишнім) співвітчизникам запропонувати знайти відповідь, чому американські євреї і ширше - ліберали - так самогубно сліпі, дадуть відповідь трьома словами: антисеміти, ліваки. І - головне - корисні ідіоти.

Хороші аргументи, перевірені часом. Тільки не треба їх повторювати, якщо доля закине вас в Америку в пошуках роботи в тому чи іншому університеті. Одного разу скажете про варварів і форпост європейської цивілізації на Близькому Сході і можна не витрачати гроші на папір для резюме. Практично вся університетська та інша інтелектуальна американська еліта стоїть на ліберальних переконаннях і досить ригористична у їх відстоюванні. Посилання на совєтську відрижку не спрацюють.

Я ж не про мораль, правильно? І не про різні тлумачення історії, про те, хто має більше прав на землю батьків? Тільки про звички, традиції, які здаються природними в різних культурах (з точністю до навпаки).

На полях суто факультативно можу припустити, що, на мою думку, є протиотрутою (звичайно, відносною) проти націоналізму, зокрема в одній із його версій - ізраїльського расизму. Мій неправильний досвід підказує мені, що існує три варіанти, за яких та чи інша людина здатна принаймні рефлексувати щодо свого національного запалу, а то й сумніватися у його променистості. Всі три не є стовідсотковим антидотом, але позитивні результати застосування є. Християнство (особливо корисне для богообраного народу), вибір між правим (консервативним) і лівим (соціальним) комплексом переконань на користь останнього. Ну і політичні погляди: серед демократів націоналістів чомусь на кілька порядків менше, ніж серед республіканців (якщо говорити про Америку). Праві всіх країн - близнюки-брати.

Є ще одне мнемонічне правило: націоналізму протистоїть і щирий інтерес до актуального мистецтва. Останнє звучить, звичайно, особливо смішно, але, як не дивно, працює. Твердолобих націоналістів серед шанувальників актуального мистецтва менше, ніж у будь-якій іншій групі. (Але Езра Паунд? Але Гамсун? Але чорт у ступі? - заперечить мені просунутий опонент).

Я майже задоволений. Я обійшовся без мови ненависті (а ця мова мені рідна, як мова осик). Що ще сказати? Що «бідних наших хлопчиків», які були змушені стріляти у божевільний натовп фанатиків - з великою ймовірністю не пустять у ЄС, як путінських кримнашистів. Тобто, може, і пустять, але з можливістю арешту і суду за пролиту кров. Якщо, звичайно, ідентифікують. Уявляєте, у цьому безбожному ЄС немає різниці - пролита кров жертви ісламського терору або ізраїльської вояччини. Вояччини? Це про найбільш мирну і культурну армію світу? Про неї. Немає для закону ні елліна, ні іудея, саме лише зоряне небо над головою і моральний закон, сліпий, як куля.

Новини партнерів