Пам’ятка для українських політиків
або Як реагувати на останні політичні сигнали з Варшави
«Антибандерівський закон» (перепрошую за неминуче спрощення, ба навіть спотворення, але це задля лаконізму) ухвалений обома палатами польського парламенту, надійшов до Президента Анджея Дуди, який вже підписав його і направив у Конституційний суд Польщі, щоб там перевірили його конституційність. Прагматичним кроком (а мабуть, це – якраз те, що нам зараз найбільше потрібно) з боку України став би такий собі «інтелектуальний збір мізків» задля вироблення вкрай потрібних висновків на майбутнє, адже стан українсько-польських відносин – то річ аж ніяк не другорядна. Саме тому наважимось запропонувати скромну пам’ятку для українських політиків на тему: як будувати відносини із нашим західним сусідом. Відзначимо лише головне з того, що слід враховувати.
Перше. Слід рішуче, раз і назавжди, відмовитись від фальшивої, принизливої та наївної формули: «Польща – наш адвокат в Європі» (це стосується не лише політиків, а й ЗМІ!). Хіба ми є підсудними? Ця запущена в оборот у недоброї пам’яті 1990-ті роки формула є, по суті, прикриттям, і то недолугим, нашої власної нездатності до державотворення (бо, якщо говорити правду, наш політичний клас не здійснив усю необхідну роботу по лінії Київ-Варшава, окрім спонтанних ривків, вражаючих заходів для телекамер та піар-заяв. «Чорнову», основну роботу було виконано ледве наполовину…). Якщо вести розмову одверто, то тут маємо залишкові явища постколоніального мислення нашої еліти (а, за Джавахарлалом Неру, така еліта, вихована колонізатором, є субстанцією, ворожою народу!). В іншому разі наші владоможці ще 20 років тому хотіли б і вміли будувати діалог з Польщею на рівних.
Далі. Згадаймо ось про що. Коли Україна (УРСР) була «під парасолькою» Москви, а Польща – членом «соціалістичної співдружності», хай «вільнодумним» і не дуже надійним – ситуація була очевидною. Після розвалу соцтабору та СРСР стан справ докорінно змінився. Оприявнились давні стереотипи польської суспільної свідомості (принаймні, чималого її сегмента), що мають глибоке історичне коріння. А саме: імперські, зверхні (і щодо України теж) стереотипи – це слід чесно визнати. Бо Польща ХVI-XVII століть була реально імперією (аж ніяк не «федерацією трьох народів», і сумна доля Гадяцького трактату Виговського – 1658 рік – відкинутого зарозумілою шляхтою, тільки підтверджує це!). Бо і звитяжні польські повстанці 1830 і 1863 років, за деякими винятками, як Лелевель, відстоювали кордони Польщі 1772 року (до Дніпра!), через що зустрілись з ворожим ставленням українських селян: пани прагнуть повернутись! Бо й Пілсудський теж марив «Польщею од моря до моря». І ця імперська історична свідомість явно відроджується сьогодні. А у нас (таке враження) натомість міцніє анархія замість державницького підходу, що завжди є доброю поживою для імперій. Матимемо це на увазі!
Особливо в контексті заяв (напівофіційних, а то вже й офіційних) про якусь «Східну Малопольщу» (мається на увазі західноукраїнські землі, а також частина Білорусі та Вільнюс). Такі висловлювання, хай поки що окремих політиків, навіть «маргінальних», мають спричинити рішучий протест нашого МЗС. Ризикну висловити думку, з якою, знаю, не всі погодяться: вкрай недолугою (якщо не гірше) є майже офіційна концепція наших істориків й політиків щодо «спільної окупації» (розділу, навіть «розшматування» ) Польщі Гітлером і Сталіним у 1939 році. Чи не час вже запитати себе: а як щодо того, що окупованими Сталіним були споконвічно українські території Галичини й Волині (не польські!), ті, що справді були окуповані ще Пілсудським у 1920-1923 роках. Так, зі страшними репресіями, з приєднанням до квазідержави УРСР – але тоді взяли не чуже, своє! Інша постановка питання відкриває шлях для територіальних претензій до України. А цього виключати вже не можна!
І останнє. Гасло «За нашу і вашу свободу», клич польських й українських повстанців ХІХ століття, жодною мірою не втратив актуальності. Треба лише пам’ятати: свобода є неподільною, отож, шановні польські друзі, тоді не відмовляйте українцям у праві боротись за свою свободу навіть тоді, коли ви цього, щонайменше, не сприймаєте.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
