Про одного із «розумників» команди Зеленського
Як відомо, кандидат у президенти Володимир Зеленський показав деяких представників своєї команди. Це він зробив в ефірі програми "Право на владу" на каналі олігарха Ігоря Коломойського "1+1". Зеленський прийшов до телестудії разом із представниками своєї команди і так їх представив: «Це експерти, це моя команда, професійні люди, фахівці, молоді і світлі, розумні люди, які підуть зі мною в адміністрацію президента, а хто з них буде найкращим обійме ту, чи іншу посаду… Три місяці ми працювали, це все волонтери в політиці, це наша соціальна місія, і це правда і ми з цими людьми будемо будувати Україну, сильну, потужну, свободну Україну, яка не є молодша сестра Росії, яка не є корумпований партнер Європи, а наша незалежна Україна».
Сталося так, що понад десять років тому автор цих рядків публічно опонував одному з цих «молодих і світлих», професору Олександру Мережку, 1971 року народження (ага, вік під півстоліття, а він усе «молодий» і «молодий…). Та справа не в тому, а в поглядах Мережка. Якщо хоча б на 10% він (експерт з питань міжнародних відносин та народовладдя у «команді ЗЕ») стоїть на колишніх позиціях, то наслідки його участі у владі як для українського народовладдя, так і для міжнародних відносин України будуть фатальними.
Утім, краще я процитую відповідні фрагменти зі своєї вимушено значної за обсягом статті «Марксизм і невігласи», опублікований у журналі «Сучасність», № 11-12, 2007, не додаючи туди нічого. Висновки ж робіть самі. Публікувався тоді Мережко в Україні виключно російською мовою у тижневику «Свобода», який видавала не однойменна партія, а тоді ще не загальновідомий, але вже скандальний Олег Ляшко.
* * *
«Ну, а тепер – про тексти професора Олександра Мережка <…>. Головний аргумент тут – інтелектуальне шулерство. Скажімо, пише він про те, що „в тех странах, где сельское хозяйство считается одним из самых эффективных в мире — Израиле и Голландии, не существует частной собственности на землю сельскохозяйственного назначения с ее куплей-продажей» - і мовчить, чому ж ці країни так виокремлюються з усього світу. А тим часом у Нідерландах історично землю відвоювали у моря – і не відвоювали до кінця, бо загроза затоплення значної території країни завжди існує, тому для земля тут не Божа, а людська, спільний продукт національних зусиль. Схожа ситуація і в Ізраїлі, тільки тут землю відвоювали у пустелі і знов-таки спільними національними зусиллями утримують в родючому стані. А, крім того, якщо в Ізраїлі зробити ріллю товаром, то назавтра саудівські шейхи через підставних осіб скуплять усю територію єврейської держави, щоб позбутися її. Іншими словами, маємо винятки, що підтверджують загальне правило, але професор Мережко скромно не розкриває суть цих винятків, бо вони працюють проти його теорії про недоцільність приватної власності на землю. Більше того: реальність прямо протилежна професорському твердженню: “Земля не является продуктом рук человеческих и потому не должна быть товаром”. Якраз там, де родючі ґрунти рукотворні, там вони не є товаром.
Чи інша його теза: „Кстати говоря, попытка П. А. Столыпина разрушить общину в России и внедрить вместо нее фермерское хозяйство в целом потерпела крах”. Але ж ми живемо в Україні, і тут (на підросійській її частині) ситуація була інша: лише з 1906 по 1910 роки четверта частина господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них, було утворено (до тих, що вже існували) 440 тисяч хуторів; на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною, відтак напередодні Лютневої революції 1917 року в руках українських селян було вже 65% усієї орної землі. Якщо десь і була на українських землях звичка до общинного володіння землею, то тільки там, де вона насаджувалася штучно “згори”, російською імперською владою (власне, і в самій Росії община з відповідним землеволодінням – це немалою мірою продукт самодержавної системи, але це вже інша тема). А ще ж був козацький стан, який ішов по іншій статистичній графі, і там усі були приватниками... <…>
“Манифест” – произведение периода “молодого” Маркса, а до “Капитала” “зрелого” Маркса, воплотившего главное в его учении, оставалось еще много времени”, - пише О.Мережко. Взагалі-то світова марксологія здебільшого відносить “Маніфест” саме до “зрілого” періоду Маркса, але чому б не сказати, що головна різниця між цими двома творами у тому, що в “Капіталі” немає жодного слова про комунізм? <…>
І шедевр пересмикування – цитування однієї з програмних вимог “Маніфесту Комуністичної партії” – централізації всього транспорту в руках держави з приміткою “В целом такая централизация имеет место в Украине”. В якій тільки Україні? Навіть у сталінській ця програмна вимога “Маніфесту” була втілена тільки на початку 1930-х, коли навіть коней звели до колгоспів, а вони взяли та й передохли; потім від такої неефективної дурниці відмовилися, дозволивши мати приватні авто, мотоцикли та (не всім, але ж...) коней; зараз же, крім залізниць, частини пасажирської та транспортної авіації і частини флоту, в руках держави нічого немає.
Невже професор Мережко цього не знає?
А на додачу весь цей бурхливий потік невігластва та пересмикування супроводжується лайками на адресу своїх опонентів (точніше, на адресу всієї “буржуазної контри”): “низкий, пещерный уровень”, “замшелые доводы”, “идеологическое мракобесие”, “слаборазвитые и культурно одичавшие”, “«инвалиды» интеллектуального фронта с абсолютно извращенным представлением”, “патологические антимарксисты”, “комплекс творческой несостоятельности и потаённой зависти” і так далі. Нічого не скажеш, суто професорський, і до того ж християнський лексикон... <…>
А тепер тримайтеся міцніше за стільці. У Голодоморі винна Україна, оскільки вона була у 1930-х роках незалежною державою, відтак саме вона мусить виплатити грошові компенсації жертвам цього акту геноциду. Так стверджує Олександр Мережко, доктор юридичних наук, професор університету КРОК та Католицького Люблінського університету імені Івана Павла II.
Скажете, не може такого бути? Ні, саме це написано в його статті “Кто несет ответственность за Голодомор?” (“Свобода” №1, 2007) та повторено у значно більш агресивній формі (мовляв, той, хто цього не визнає – ворог українського народу і бовдур) у статті “Украинское государство и голодомор” (“Свобода”№6, 2007). Зупинюся саме на останньому тексті, бо в ньому у найбільш концентрованій формі оприявнені як професорова метода, так і весь його інтелектуальний багаж.
Отже, професор Мережко стверджує: “Государственный суверенитет — это не столько реальное положение вещей, сколько формально-юридическая конструкция, включающая в себя такие элементы, как независимость государства во внешнеполитической сфере (внешний аспект) и самостоятельность государства во внутренней сфере (внутренний аспект). Таким образом, Украина как государство существовала еще до 1991 года. Об этом нам говорит и тот факт, что Украина была членом ООН, согласно Уставу которой членами данной организации могут быть только государства. Так когда же возникло государство Украина? Согласно Советскому энциклопедическому словарю, “УССР образована 12 (25) декабря 1917 года”. Именно этот ответ следует принять как единственно правильный с правовой точки зрения. Для правильного понимания того, когда возникло государство Украина, большое значение имеет работа академика В.М. Корецкого “Международно-правовая субъектность Украинской ССР”, чье имя носит Институт государства и права Национальной Академии наук Украины, в которой подчеркивается, что международно-правовая субъектность Украинской ССР “возникла вместе с созданием Украинского Советского государства” в результате революции 1917 года, т.е. с момента провозглашения Украины республикой Советов I Всеукраинским съездом Советов”.
А от хто з цим не згоден – це, за професором Мережком, “правовий невіглас”. <…>
За професором Мережком, "словосочетание “суверенное государство”, строго говоря, является тавтологией, поскольку: а) любое государство по определению суверенно; б) суверенитет как таковой — это имманентный признак любого государства; в) несуверенных государств быть не может, это оксюморон". Взагалі-то можна одразу назвати приклад такого оксюморону: окупована держава. Але і з суверенітетом не так просто. Наприклад, вільно асоційована держава, яка має внутрішній суверенітет, але відмовляється на користь "керуючої держави" від зовнішнього суверенітету (Гренландія та Данія, Ніуе й Острови Кука та Нова Зеландія; при цьому, скажімо, Данія є членом ЄС, а Гренландія – ні). Або конфедерація, яка, за визначенням, складається з державних утворень, котрі мають власний суверенітет. Конфедеративні органи влади мають обмежені повноваження, делеговані їм державами-членами, і ці повноваження можуть бути відкликані чи збільшені з волі цих держав. Іншими словами, суверенітет може бути різний, і міжнародне право насправді враховує цю різницю. І дає ознаки повністю правочинної, повністю суверенної держави.
Вони зафіксовані у "Конвенції Монтевідео про права та обов‘язки держав" 1933 року (СРСР, ясна річ, її не підписав, сучасна Росія теж начебто не визнає, але що нам від цього, все одно йдеться про міжнародно-правовий документ). Отже, критерії чинності держави:
1) наявність постійного населення;
2) наявність певної території;
3) наявність власного врядування;
4) здатність входити у відносини з іншими державами.
УРСР, поза сумнівом, мала дві перші ознаки держави. Але чи мала вона власне врядування? Номінально – так. Так само, як мала і номінальну здатність входити у відносини з іншими державами. Але чи цікавили авторів Конвенції суто номінальні речі, чи вони встановлювали юридичні критерії для практичної політики? Видається, відповідь тут однозначна. А відтак, згідно з міжнародно-правовими критеріями, УРСР державою не була.
Проте що професору Мережку якісь там міжнародні конвенції! Він має свій погляд на речі, і, продовжуючи, за його власним висловом, “лікнеп” для “істеричних інтелігентів”, веде мову про поняття континуїтету, тобто тяглості суб‘єктності тієї чи іншої держави, попри зміни її назви та державного устрою. І при цьому не помічає, що потрапляє у правову пастку, стверджуючи: “Вот что пишет американский юрист-международник Фенвик: “Как только его самобытность в качестве международного лица зафиксирована и его позиция в международном сообществе установлена, государство продолжает быть тем же самым корпоративным лицом, какие бы изменения ни могли иметь место в его внутренней организации и управлении. Этот континуитет правовой личности государства может выдержать самые радикальные преобразования в его устройстве”. А тепер скажіть-но: яким чином була зафіксована “самобутність” Радянської України як “міжнародної особи” і яким чином “встановлювалася” її “позиція в міжнародному співтоваристві”? У всіх незалежних держав це досягається шляхом дипломатичного визнання, встановлення дипломатичних стосунків та укладання міждержавних угод. З ким Радянська Україна після 1922 року мала дипломатичні стосунки? Які угоди (крім угод з незаконним “урядом” Польщі, тобто кремлівськими маріонетками, про переміщення населення) вона підписувала (крім ООНівських декларацій, ясна річ)? Хто взагалі визнавав УРСР незалежною державою, суб‘єктом міжнародних відносин? Академік Корецький? Як на мене, цього замало...
Але, виявляється, так і мусить бути – факти та юридичні норми і мусять бути несумісними! Не вірите, що таке міг написати доктор юридичних наук? Даремно: “А насчет противопоставления юридического и фактического, так это как раз то, на чем основывается само право. По своей сути право является не сферой сущего, то есть мира фактов, а сферой должного, т.е. юридических норм. В этом его смысл, поскольку право представляет собой формальную модель реальности, а не саму реальность. В этом также проявляется особенность юридического мышления. Несмотря на то, что такое намеренное абстрагирование от фактов (иногда даже их игнорирование) и может показаться неискушенным людям чем-то неестественным, однако без этого право просто перестало бы существовать, погрузившись в “мир фактов”, где господствует сила и политика”.
Будь-яка теорія – це певне абстрагування. Будь-який текст (і цей в тому числі) – це абстрагування від фактів та ігнорування їхньої певної частини <…>, але ж існує різна міра абстрагування і різні способи поводження з абстракціями. До речі, саме Карл Маркс одним із перших у світовій філософії проаналізував ситуацію, коли абстракції стають на місце фактів, коли модель реальності стає для певної частини інтелектуалів реальнішою за саму дійсність – а далі вже дійсність підганяється під таку модель. Чи не цей випадок “юридичного фетишизму”, говорячи мовою Маркса, ми і маємо перед собою?
Проте дуже вже він своєрідний, цей фетишизм. Ми пам‘ятаємо, що СЭС – це для професора Мережка носій абсолютних істин. Але чомусь дуже вибіркових. От пише професор Мережко: “С точки зрения международного права, РСФСР или СССР не являлись “империей”, а союзные республики не были “колониями”. Повторяю, что здесь речь идет о юридической точке зрения, то есть точке зрения международного права, а не политики или субъективных фантазиях”.
Що ж, СЭС містить якраз такі “фантазії”. Так само, як і “Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам та народам” 1960 року (чи вона теж не має стосунку до міжнародного права?). Охочі можуть прочитати її уважно і “приміряти” на УРСР. А от що писав СЭС про імперію: це велика держава, що виникла шляхом включення до свого складу територій інших держав, колоніальних володінь й утримувала їх під жорсткою централізованою владою. Чи підходить це визначення до СРСР? Колонія ж, за СЭС, це країна чи територія, яка знаходиться під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керована на основі спеціального режиму. Знов-таки, чи не ідеально накладається на статус УРСР?
Але цього професор Мережко не помічає. Як й істотної відмінності між законом та правом (на чому, власне, ґрунтувалися так звані “малі Нюрнберзькі процеси”, які проходили у другій половині 1940-х років над суддями Третього Райху: їх судили за те, що вони ревно і точно виконували нацистські расові та інші закони, тоді як ці закони докорінно суперечили нормам писаного і неписаного права). Як і взаємодії між ними у випадку с судом присяжних (присяжні свій вердикт виносять на основі права, а далі суддя виносить вирок на основі норм конкретних законів). Як і численних історичних колізій, пов‘язаних із згаданим вище континуїтетом (він їх просто оголошує “непричетними до теми”), а тим часом ідеться, скажімо, про союзну нацистам Францію-Віші часів Петена і Лаваля, про піднацистський же “протекторат Богемію та Моравію”, про Маньчжоу-Ґо, сателіта Японії, і т.д. Як тут із континуїтетом? Чи вважають чехи свою державу історично-правовим продовженням згаданого протекторату і чи несе саме Республіка Чехія відповідальність за Лідице? Розмови про подібні речі професор Мережко уникає, одразу звинувачуючи опонентів у “істериці” чи “войовничій юридичній безграмотності”. Справді наукова позиція, чи не так?
Виникає, втім, ще одне запитання: невже на початку ХХІ століття психічно здорова людина в Україні здатна називати сталінсько-брежнєвські юридичні норми "правовими", а тих, хто їх такими не вважає, зараховувати у "невігласи"?
