Про спокуси фальшивої Європи
Чому паризька декларація провідних філософів є надзвичайно важливою саме зараз
7 жовтня 2017 року в інтернеті дев’ятьма європейськими мовами було опубліковано Паризьку декларацію під назвою «Європа, в яку ми віримо» https://thetrueeurope.eu/a-europe-we-can-believe-in/. Її підписали 12 провідних європейських інтелектуалів, серед яких такі видатні мислителі, як Ремі Браг (Remi Brague), Роджер Скратон (Roger Scruton), Роберт Шпеман (Robert Spaemann) та ін. Без перебільшення цей документ можна назвати однією з головних інтелектуальних подій року. Але європейська преса (я маю на увазі провідні газети, а не другорядні інтернет-ресурси) обійшла публікацію Паризької декларації мовчанням. Винятком була коротка та іронічна замітка Симона Штрауса в Frankfurter Allgemeine Zeitung від 14.10.2017 (у ній автори Декларації фігурують як «група консервативно мислячих інтелектуалів»). Дружне мовчання європейської преси цілком красномовне. Воно є ще одним свідченням того, що в сучасній Європі ідеї, які йдуть врозріз із загальноприйнятим інтелектуальним «трендом», намагаються ігнорувати або маргіналізувати. Які ж головні ідеї Паризької декларації? Чому її публікація є настільки важливою саме у наш час?
Текст Декларації складається із 36 невеличких параграфів. Автори (представники дев’яти європейських країн — Франції, Німеччини, Іспанії, Чехії, Угорщини, Польщі, Голландії, Великобританії та Бельгії) говорять про Європу як про свою спільну батьківщину. Але сьогодні Європа в дуже небезпечному стані, оскільки перебуває в полоні хибного розуміння самої себе і своєї історії. «Лідери фальшивої Європи (the patrons of the false Europe) одержимі марновірством неминучого прогресу. Вони переконані, що історія на їхньому боці, і ця віра сповнила їх гординею і зарозумілістю. Тому вони неспроможні усвідомити помилки того постнаціонального і посткультурного світу, який вони самі конструюють. Ба більше, вони нічого не знають про справжні джерела людської гідності, яку вони на словах так високо цінують. Вони ігнорують і навіть відхиляють християнське коріння Європи (they ignore, even repudiate the Christian roots of Europe)» (§3). Представники фальшивої Європи придушують усіляке інакомислення, звісно, заради свободи і толерантності.
Автори Декларації закликають стати на захист справжньої Європи (§3). Справжня Європа — це не імперія, не вимушена єдність, а співдружність національних держав (§7). Справжня Європа сформована християнством і класичною традицією Греції та Риму (§§ 9-11). «Універсальна духовна влада Церкви (universal spiritual empire of the Church) зробила можливою культурну єдність Європи і зробила це без політичного примусу» (§9). «Наші чесноти, поза всіляким сумнівом, становлять собою християнську спадщину: справедливість, співчуття, милосердя, прощення, добродійність» (§10). Спадщина Греції та Риму є надихаючою силою для створення витворів мистецтва і для вражаючих проривів у науці й техніці.
І ось ця справжня Європа перебуває в серйозній небезпеці. «Ми втрачаємо нашу батьківщину (we are losing our home)» (§13). «Лібертаріанський гедонізм (libertine hedonism) часто-густо стає джерелом нудьги і відчуття дезорієнтації (leads to boredom and а profound sense of purposelessness)». Європейське суспільство глибоко зав’язло в «індивідуалізмі, ізоляції та відсутності мети (aimlessness, Ziellosigkeit)». «Покоління-68 [мається на увазі покоління 68-го року народження] руйнувало, а не будувало» (§15). У сучасній Європі нав’язується технократична формула — «не існує жодної альтернативи» тій політиці, що її провидять чиновники інституцій ЄС. Це приклад м’якої, але дедалі реальнішої тиранії (this is the soft but increasingly real tyranny) (§19).
Значна частина Декларації присвячена критиці наявної освітньої системи і поведінки більшої частини європейських інтелектуалів. «На жаль, багато європейських інтелектуалів є прибічниками панівних ідеологій фальшивої Європи». «Наші університети сьогодні — це активні агенти безперестанного руйнування культури (our universities are now active agents of ongoing cultural destruction)» (§21).
Автори Декларації не залишають без уваги і проблеми міграції. Вони вказують на той факт, що в деяких регіонах Європи мусульмани мають неформальну автономію, що властиве, радше, колоністам, а не громадянам (§23). У цьому автори Декларації вбачають небезпеку руйнування європейської ідентичності.
З чого розпочинати роботу над оновленням Європи? З теологічного самопізнання. Спотворений універсалізм перетворився на своєрідну ерзац-релігію (ersatz religion). «Це сильний опіум, який паралізує Європу як політичне ціле» (§24). Новомодну ерзац-релігію треба рішуче відкинути разом із культом «експертократії» (влади експертів), що витіснив чесноти мудрості, тактовності і справжньої культури. «Ми підтримуємо політичні досягнення епохи модерну: фундаментальні права людини мають бути гарантовані. Але здорова демократія потребує соціальної та культурної ієрархій. Це спонукало прагнути до досконалості й виявляти повагу до тих, хто працює на загальне добро (common good, das Gemeinwohl)» (§29). Потрібно відродити відчуття духовної величі (а sense of spiritual greatness, Sinn fur geistige Große) і надати йому відповідної ваги, аби наша цивілізація зуміла захистити себе, з одного боку, від зростаючої влади матеріального багатства, а з другого, — від засилля вульгарних масових розваг» (§29). Ми потребуємо відродження моральної культури (§30).
В останніх параграфах автори знову повертаються до проблем сучасної університетської освіти. Вони ведуть мову про необхідність реформування навчальних програм так, щоб вони служили передачі спільної культурної спадщини. «Вчителі та викладачі у всіх областях мають обов’язок перед пам’яттю (have а duty of memory, haben Pflicht zur Erinnerung)». Адже вони — живі мости між поколіннями. «Ми повинні відновити високу культуру Європи, прагнучи відновити загальні стандарти піднесеного і прекрасного, відкидаючи деградацію мистецтв і перешкоджаючи їх перетворенню на різновид політичної пропаганди» (§32). У завершальному параграфі автори Декларації закликають європейців підтримати проект відновлення справжньої Європи і відкинути «утопічні фантазії мультикультурного світу без кордонів (we ask the all Europeans to join us in rejecting the utopian fantasy of а multicultural world without borders)». «Тож оновлюймо наш національний суверенітет і шукаймо гідність, яка постає із загальної відповідальності за майбутнє Європи» (§36).
Мені здається, що Паризька декларація провідних філософів є надзвичайно важливою саме нині. По-перше, потрібно було виявити інтелектуальну мужність, аби заявити про свою позицію, що йде врозріз із пануючими ідеологіями. По-друге, те, що про свою позицію відкрито заявили впливові європейські філософи, повертає філософії той сенс, який вона мала в недалекому минулому. На тому складному і розмаїтому світі, в якому ми живемо, у світі, в якому пропаганда і маніпуляції досягають небачених раніше масштабів, голос розуму має звучати якомога виразніше і твердо. Це прямий обов’язок філософів — бути служителями правди і сенсу. Адже філософія — це практика розуміння, просвіт лення, практика критики і виваженого аналізу. Повторюю, сьогодні представникам філософії потрібно мати мужність, адже їм доводиться дедалі частіше говорити не дуже приємні речі. Нарешті, по-третє, Паризька декларація знов актуалізує найважливіші питання про природу і цінності європейської традиції. Що таке Європа? Якою була справжня історія Європи? Які ідеї і цінності сформували сучасну Європу? Яким має бути майбутнє європейської цивілізації? Для нас, українців, ці питання мають ще один важливий аспект. Ми повинні відповісти на запитання, яку Європу ми вибираємо? Тому ідеї, викладені в Паризькій декларації, мають для нас особливу цінність.
