У російській зовнішній політиці без змін
Сергій Лавров, який поки що залишається міністром закордонних справ Росії, провів прес-конференцію за підсумками 2020 року. Хтозна, чи не стане вона останньою, хоча, швидше за все, Сергій Вікторович буде перепризначений на свій пост попри те, що якраз до прес-конференції і до відставки уряду The Insider виявив у нього елітну нерухомість у Москві та на Рубльовці вартістю в 600 млн рублів (щоб її купити, на посту глави російського зовнішньополітичного відомства довелося б трудитися аж 150 років).
На прес-конференції Лавров стверджував, що «вдалося домогтися зрушень у справі врегулювання внутрішньоукраїнськоъ кризи. Після трирічної перерви відбувся саміт у «нормандському форматі» після того, як нове керівництво у Києві все-таки змогло зробити кроки щодо виконання рішень двох попередніх самітів «четвірки». Розраховуємо, що ухвалены рішення в Парижі в грудні дозволять просуватися по шляху виконання мінського «комплексу заходів». Але, звичайно, ці рішення не повинні залишатися на папері, як було при режимі Порошенка». Зауважу, що оптимізм міністра стосовно російсько-українських відносин, по-перше, не ґрунтується на жодній конкретиці і, по-друге, вимоги висуваються тільки до української сторони, а російсько-український конфлікт традиційно для російської дипломатії підноситься як внутрішньоукраїнський. Очевидно, якщо Україна не капітулює, то до врегулювання конфлікту нам іще далеко.
А як тепер укладати будь-які угоди з Росією, якщо Володимир Путін щойно вніс пропозицію прописати в російській конституції, що конституційні норми повинні мати пріоритет над міжнародними зобов'язаннями Росії. Відповідаючи на відповідне запитання Лавров, пославшись на Путіна, заявив: «Конституція, як роз'яснив Конституційний суд у відповідь на відповідний запит, містить базові, ключові норми, які визначають усі наші дії. Жодні міжнародні домовленості не повинні суперечити нашій Конституції ». А перед цим, виступаючи в філії МДІМВ у Ташкенті, він, посилаючись на те ж саме роз'яснення Конституційного суду, стверджував: «Подібні правові норми діють у західних країнах, зокрема в Німеччині та Великій Британії. У США просто записано, що міжнародне право – це справа десята, і вони так до нього на практиці й ставляться».
Насправді у зазначених країнах все зовсім не так. У Німеччині ст.25 Основного закону говорить: «Загальновизнані норми міжнародного права є складовою частиною федерального права. Вони мають пріоритет перед законами і безпосередньо породжують права і обов'язки для проживаючих на території Федерації осіб». А ось у Сполученому Королівстві сфери міжнародного та внутрішнього права розділені. Тут міжнародний договір створює права й зобов'язання тільки для уряду й тільки у галузі міжнародного права. Для того, щоб договір діяв й у внутрішньому (національному) британському праві, потрібно ухвалення відповідного закону. Однак подібний дуалізм все одно не означає пріоритету внутрішніх конституційних норм над міжнародними.
У США ж ст. 6 Конституції стверджує: «Справжня Конституція і закони Сполучених Штатів, які будуть встановлені на виконання її, так само як всі договори, укладені Сполученими Штатами, повинні бути верховним законом країни, і судді кожного штату повинні підкорятися їм, навіть якщо в конституції і в законах якогось штату зустрінуться протиріччя їм». Нерідко як таке, що суперечить Конституції, цитують рішення Верховного суду 1957 року у справі «Рід проти Коверт», де сказано: «Жодна угода з іноземною державою не може передати Конгресу або будь-якій іншій гілці владу, вільну від обмежень, передбачених Конституцією». Але в цьому конкретному випадку малося на увазі, що американська громадянка Клеріс Коверт, будучи цивільною особою, була засуджена військовим трибуналом за вбивство свого чоловіка військовослужбовця, який служив на американській базі в Сполученому Королівстві, до довічного ув'язнення. У той час діяла американсько-британська угода, яка дозволяла американському уряду, щоб справи за обвинуваченням американських військових і членів їхніх сімей перебували в юрисдикції американських військових трибуналів. Але Верховний Суд визнав, що було порушено її гарантоване Конституцією право на суд присяжних, яке мають усі цивільні особи, які є громадянами США, і Коверт було звільнено. Таким чином, право уряду, надане йому міжнародною угодою, було обмежено на користь захисту індивідуальних прав цивільних осіб і без шкоди для Англії як другої сторони угоди. Путінські ж реформи явно не передбачають пріоритет прав людини.
Але повернемося до підсумкової прес-конференції Лаврова. Торкаючись конфлікту в Лівії, Сергій Вікторович повторив, що в 2011 році в результаті інтервенції НАТО «було зруйновано лівійську державність, яку до сих пір не вдається відновити». Правда, він не став уточнювати, що за державність була при Каддафі. А ще Лавров поскаржився на непередбачуваність американських колег, натякаючи, що російська зовнішня політика - передбачувана, далі нікуди. Ще Лавров взяв під захист свого союзника - Іран: «Все, що робиться в Ірані в ядерній сфері, доступно і здійснюється у присутності інспекторів МАГАТЕ. Зараз Іран – країна, що найбільше перевіряється з усіх країн – членів ДНЯЗ». Але в умовах, коли Іран повністю зняв із себе обмеження, накладені на нього ядерною угодою, ці перевірки втрачають сенс.
Що ж до вбивства в Центральноафриканській Республіці трьох російських журналістів, які необережно вирішили поспілкуватися з вагнерівцями, і того, що «місцеві правоохоронні органи спалили одяг усіх трьох журналістів, що є речовим доказом», Лавров уникнув оцінки висновку слідчого комітету Росії, що це було вбивство з метою пограбування (при тому, що дорогу фото- і відеоапаратуру злочинці забирати не стали). Тільки поскаржився, що журналісти після прибуття в країну не сповіщають російські посольства, куди прямують - звідси й усі біди. А торкаючись звинувачень Москви в фальсифікації історії Другої світової війни, повторив, що Москва соромить Європу за те, що там розцвітає неонацизм. Очевидно, за цією логікою, треба говорити, що в Росії пишно розцвітає неокомунізм або неосталінізм. Що ж, недарма деякі публіцисти називають Лаврова Серж фон Ріббентроп.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
