Україна радянської доби: окупація чи колонізація?
Уже перші відгуки на безапеляційну заяву Володимира В’ятровича про радянський період в історії України як про період більшовицької окупації засвідчують, яку серйозну і болючу проблему він зачепив. Це не абстрактно-теоретична, а практично-прагматична проблема, адже від точної діагностики не такої вже й далекої минувшини залежить успіх руху вперед у сьогоденні та в майбутньому. Ба більше: важливість такої діагностики всі українці, усвідомлюють вони це чи ні, відчули на собі за останні десятиліття. Бо ж хіба не пов’язані з нею (точніше, з її відсутністю) численні провали у здійсненні реформ? Дуже легко списати все на суб’єктивні, особистісні чинники (не тих обрали, не ті стали до керма), але надто вже багато було того суб’єктивного, щоб воно поставало випадково, а не ґрунтувалося на об’єктивній основі.
Детальний, сказати б, по-елементний розгляд «гіпотези В’ятровича» (назвімо так – коректно з наукового погляду – його заяву) не може бути зроблений ані одним автором, ані, тим більше, в одній статті. Тому я в цьому тексті лише коротко, штрих-пунктиром окреслю власне бачення проблеми адекватної оцінки українського минулого як підґрунтя нинішнього розвитку держави.
Як на мене, немає сумніву в тому, що в 1917-21 роках більшовики окупували Україну. Власне, вони й самі небезпідставно використовували цей термін або ж слово «завоювання». Один із небагатьох більшовиків-українців Володимир Затонський так писав у листі до Леніна: «Тричі ми завойовували Україну, тричі український народ давав нам копняка під зад». І справді: досить хоча би побіжно оцінити етнічний склад більшовицьких організацій на теренах України, тим більше, їхнього керівництва та чекістського корпусу, щоб зробити такий висновок. Та й результат виборів по українських губерніях до Всеросійських Установчих зборів наприкінці 1917-го засвідчує це – на загал лише близько 10% голосів за партію більшовиків, а водночас – значно більші результати в армійських гарнізонах, якщо вони враховувалися окремо, що й не дивно, зважаючи на те, що то були гарнізони армії Російської держави. Не дивно й те, що поміж більшовиків було й певне число українців; але ж хіба те, що у 1940 році німецькому війську допомогли захопити Норвегію місцеві нацисти на чолі з Відкуном Квіслінґом, за що останній одержав посаду міністра-президента, заперечує факт окупації цієї держави Німеччиною?
Але тут постає засадниче питання: а чим була Україна на час розв’язаної російськими більшовиками проти неї війни? І тут доводиться розглянути давніші часи і зробити висновок, що після ліквідації у другій половині XVIII століття автономних Гетьманщини й Запорозької Січі та козацького устрою на Слобожанщині українські землі у складі Російської імперії набули ознак колоніальних володінь. Причому у найширшому спектрі – від культурних до економічних. Із другої половини ХІХ століття, від початку бурхливого розвитку капіталізму в імперії, українські землі стрімко перетворюються на так звану «колонію європейського типу», яка за соціально-економічним рівнем може перевищувати метрополію, яка використовується останньою для своїх цілей (як-от це тоді ж було з польськими землями у складі Німеччини та Росії). При цьому імперська влада змушена сприяти модернізації колоній у разі, якщо це є її стратегічною потребою (що описав Карл Маркс у середині ХІХ століття на прикладі британського панування в Індії). Разом із тим неминучим наслідком модернізації стає розгортання антиколоніальної, національно-визвольної боротьби – спершу у просвітницько-культурницьких, потім у соціально-економічних і політичних формах. Під час революції 1905-07 років уже викристалізувалося підґрунтя для автономії України; спроба законодавчого ствердження цього робилася українськими фракціями двох Державних Дум Російської імперії, проте імператор Микола ІІ розганяв ці думи якраз напередодні внесення відповідного законопроекту. Тож логіка подій вела національно свідомих українців до неминучості насильницького скинення самодержавної імперії, що і сталося у 1917 році.
У цьому контексті більшовицька війна проти України (хто б не був об’єктом цієї війни – Центральна Рада, гетьман Скоропадський чи отаманські «республіки») являла собою не що інше, як війну з приборкання норовливої, але стратегічно вкрай важливої для існування метрополії колонії (згадаймо, що Ленін, Сталін і Троцький говорили про українські хліб, метал і вугілля). Тобто – колоніальну війну під червоними прапорами «пролетарського інтернаціоналізму». А де така війна, там й окупація, там і «дружні» тубільці, там і – в більшості випадків – маріонеткова держава чи «самоврядна» область під повним контролем метрополії, але з декоративними тубільними ознаками.
Утім, у 1920-х роках більшовикам, які ставили на меті світову революцію та Всесвітню Республіку Рад зі столицею у Москві, довелося відступити. Режим окупації був замінений на режим існування Радянської України в статусі більш-менш автономного протекторату. Наслідком стали бурхливі процеси національної модернізації в усіх сферах. А це спонукало Кремль змінити політику – і в економіці (згортання НЕПу та колективізація), і в культурі, і в інших сферах. Отож із початку 1930-х фактом стає радянська колонізація – період, особливості й етапи якого потребують особливої дослідницької уваги. Що ж стосується окупації, то це поняття науково коректно застосовувати, як на мене, до періоду 1939-1953 років щодо Західної України. Далі й там окупаційний режим замінювався на політику колонізації – ясна річ, зі своєю специфікою. По тому була й спроба повернення від колоніального статусу колонії до статусу самоврядного протекторату – у 1960-х, внаслідок процесів «відлиги», - яку замінила нова, агресивна колонізаційна політика Москви.
Іншими словами, політика російських більшовиків щодо України в певні моменти ґрунтувалася на відвертій силовій окупації, але її основою було ставлення до українських земель як до стратегічно важливої колонії імперії, якими гаслами це ставлення б не маскувалося. А колоніальна спадщина, її наслідки в постколоніальний період – це куди більш складна, суперечлива та важча до подолання сума проблем, аніж наслідки окупації. Приклад держав Балтії, де домінували окупаційні, а не колоніальні політичні технології, це наочно засвідчує – їм об’єктивно було відчутно легше, ніж Україні, стати на шлях нормального розвитку, попри куди менші людські й природні ресурси. Проте, як сказав поет, нам своє робить, інша річ, що діагностика української ситуації має бути максимально точною, без спрощень.
