Управління імітацією
Аналіз та управління великими системами передбачає кілька підходів до їхнього вивчення. Зокрема, існує підхід, якій оперує наборами рішень, що зумовлюють впливи на досліджувану систему, з метою досягнення нею бажаного стану. Цей підхід широко застосовується в аналізі операцій та системній інженерії. Але при аналізі складних багатокомпонентних соціальних систем цей підхід працює з істотними обмеженнями. Впливи на великі відкриті системи, які складаються з багатьох взаємопов’язаних змінюваних компонент, в багатьох випадках призводять не до зміни стану системи на бажаний, а до створення нової системи – з погано прогнозованою динамікою та непередбачуваною еволюцією. Щоб керувати складними системами з урахуванням непередбачуваних системних наслідків управляючих впливів, потрібно мати не лише коректні спостереження станів досліджуваної системи, але і адекватні моделі цієї системи. Задача стає ще складнішою у випадку, коли управляючий агент знаходиться всередині, тобто є компонентою системи. Такого роду підходи розробляє сучасний системний аналіз. Вони доволі складні і неочевидні, але працюють набагато ефективніше, ніж традиційні.
Зокрема, вони дозволяють якісно і кількісно зрозуміти, що кожне нове рішення доводиться ухвалювати не просто в нових умовах, а в новій системі, створеній наслідками впливу, що його викликало попереднє рішення. Отже, нема сенсу намагатися повторювати (а тим більше – імітувати) керуючий вплив, якій минулого разу призвів до створення системи у певному стані – в новій системі це не спрацює. Отже, конструювання керуючих впливів на соціальну систему через імітацію – безнадійна справа.
Але практика імітації є показовою. По-перше, вона вказує на прихильників застарілих методів управління, яких насправді в світі залишилося не так багато, і переважна більшість з них – це апологети авторитарних режимів. А по-друге, імітаційні впливи зазвичай легко простежити і визначити джерело і мету управління.
Ось, наприклад, коли ми аналізуємо активність наших новітніх «серійних революціонерів», які з хворобливою хронічністю пробують організувати черговий масовий протест, ми помилково визначаємо, що вони намагаються сконструювати імітацію Майдану. Гадаю, це не так: вони косплеють зовсім не Майдан, а російське уявлення про Майдан. З проплаченими найманцями, провокаторами, «таємними організаторами», та іншими обов’язковими атрибутами російської антиукраїнської пропаганди. Тобто вони імітують Росію. Яка імітує СРСР. Якій помер, і його труп смердить в захаращених джунглях російського імперського світогляду. Світогляду, побудованого на демонстративному відкиданні закону, на праві сили, на ізоляціонізмі, замаскованій колективізмом безвідповідальності, показовій гордовитій брутальності і тотальному спотворенні реальності. Світогляді, якій всі ці імітатори і відтворюють ретельно в своїх недолугих вуличних вправах.
На таку імітацію можуть повестися ті, для кого імперський дискурс є природним і безальтернативним. Наприклад, перегодовані багаторічною тотальною пропагандою росіяни; а також спотворені колоніальними культурними кодами наші вітчизняні «хохли» і «малороси». Але все ж, Україна – не Росія, що в останні роки доведено експериментально. Тож, успішність такої імітації дуже сумнівна. Але завжди існує багато «але».
Зокрема, існує фактор «спровокованої деградації». В останні роки нас усіма силами – як зовнішніх противників, так і внутрішніх корисних ідіотів, аферистів і провокаторів - примушують повірити, що Україна – такі Росія, нам нав’язують російські гасла, іміджі і меседжі, намагаються відтворити російський порядок денний і патерни поведінки російського соціуму. Все це погано приживлюється на нашому – доволі різноманітному – соціальному ґрунті; але завжди знайдуться ті, для кого посилання до хибно але просто представленого «славетного минулого» та спотворених до примітиву «традиційних цінностей» виявиться прийнятним та співзвучним.
Питання, власне, полягає в тому, наскільки глибоко поширилася деградація нашим суспільством, наскільки ми архаїзувалися під впливом воєнного та соціального стресу, наскільки за останні чотири роки під навалою демагогів ми втратили взаємну довіру, зневірилися в авторитеті знання і досвіду, втратили навичку до критичного мислення, повірили в магію «простих рішень». Чи достатньо, щоб сприйняти за чисту монету отих «імітаторів косплею чужої імітації»? Чи, навпаки, практика імітації сприяє подальшій деградації соціального дискурсу і архаїзації соціальних стосунків? Власне, примітивізація нашого суспільства, приведення нас в тотожність з противником і є метою отих «імітаторів».
Тут треба сказати, що наш суспільний дискурс деградував відчутно, і майже в усіх галузях: за галасливим хаосом невігласів ми енергійно ігноруємо будь-яку розумну думку. І справа навіть не в «інституті репутації», про якій ми багато говоримо останнім часом, а в тому, що нехтувати границями своєї компетенції при формуванні публічної позиції стає соціально схвалюваною нормою. Потоки дилетантських «думок» з будь-якого приводу, навіть від фахівців, не лише не викликають недовіри, а й активно схвалюються і поширюються аудиторією. Отже, кожен з нас має припинити висловлювати безапеляційні думки з приводів, які знаходяться поза межами його професійної компетенції. Це питання особистого слідування первинним канонам професійної етики. І це може якщо не зупинити, то істотно уповільнити деградацію суспільного дискурсу.
Крім того, можна зауважити ще одну важливу рису «керування імітаціями». Імітуючи впливи зазвичай призводять до інструменталізації соціальних комунікацій і стосунків соціальних груп і інститутів, що є окремою істотною небезпекою.
Здавалося б, за великим рахунком, всі інструменти впливу суспільства на державні інститути слід вважати корисними і потрібними, і якщо не розвивати їх, то принаймні не заважати їхнім проявам, - хай це навіть буде і імітація стихійного протесту. Але насправді, питання не в доречності вуличних протестів за наявності інших можливостей реалізації своїх інтересів, а в формуванні громадянських інститутів, як необхідному результаті протестної самоорганізації суспільства. І тут виявляється, що імітаційні форми протестної активності не тільки не сприяють інституціоналізації суспільства, а навпаки - руйнують самоорганізацію. І, власне, це і є найнебезпечнішим в наший сьогоднішній ситуації.
Втім, на жаль, все це – і деградація дискурсу, і поява навали популістів, і поширення «протестних косплеїв» - є абсолютно природним і було цілком передбачуваним явищем в наших непростих умовах. Але ключове питання не в тому, як еволюціонує система зараз, а в тому, як наші рішення можуть її змінювати. І на це питання ми сьогодні можемо дати, переважно, емпіричну відповідь. Зокрема і через брак даних. Якщо б наші «соціологи», замість штампування замовних «політичних рейтингів» насправді системно досліджували стан суспільства, ми б знали, чого нам чекати завтра. А так – спостерігаємо, аналізуємо і, як завжди, сподіваймося на здоровий глузд, почуття гумору і віковічне прагнення нашого люду до істини.
