Віхи зубрів твоїх, Біловезька пущо
Підконтрольний держапарат і патріархат приведено в бойову готовність. Путін іде на Мінськ. Метрополія бажає поглинути колонію. Про це відкрито говорять експерти по різні боки світів, пишуть ортодоксальні та ліберальні ЗМІ. Навіщо ж знадобилася велика військово-дипломатична операція із завоювання вже підкореної маленької країни? Адже в Білорусі все і так належить Москві. У національній армії кожен другий якщо не в погонах російської, то з мавзолеєм у серці, кордони під замком із московськими ключами, половина нерухомого майна числиться не за поміркованими, а войовничими слов'янами, і кнопки ТВ-пультів білорусів давно запали на російських каналах. Який сенс накладати губернський хомут на слухняну шістку областей, що їх поганяє надійний кучер із 24-річним стажем їзди битим шляхом Мінськ – Москва?
Ми, українці, знаємо чому. Чотири роки тому Путін міг би приватизувати Крим без анексії. Флот уже розміщувався там, половина населення на повні груди вдихала російський дух, і декількох мільярдів доларів у економіку півострова вистачило б для відчуття себе цілковитим господарем становища. Але витрачено вдесятеро більше коштів, понесені величезні репутаційні та політичні витрати заради демонстрації сили та натхнення підданих.
Те саме відбувається і з Білоруссю. Кремлю потрібен не стільки військовий плацдарм, скільки персоніфікована можливість «отсель грозить» чванливим сусідам: Україні (насамперед) і Польщі, за фізичним зіткненням з якою знудьгувалося імперське тіло. Заради цього відчуття близькості Путіну не потрібні органи Лукашенко. Він сам має намір відчувати реванш.
Ми на боці білорусів, як ніхто інший розуміючи ситуацію, коли влада, вважаючи себе хитрими та мудрими політиками, сідлала стільці на розвідних мостах. І в нас була така політика сидіння над прірвою. Ми теж позичали гроші в мафії, сподіваючись, що мафія живе за законами бізнесу. Прозріння настало пізно, коли російські танки пішли вулицями Донецька.
Танки не підуть по Мінську, позаяк вони вже на місцях: у Заславлі та Бресті, під Могильовом і Гомелем, на тих самих позиціях, які позначено на мапах Генштабу ЗС СРСР. Додалася лише лінія вздовж Української кордону, болотяної та труднопрохідної місцевості, яку в усіх світових війнах армії воліли оминати, беручи в кільця заповідні місця.
Білорусь політичного зубра Олександра Лукашенка в якійсь мірі теж заповідник. Тут здійснювався ексклюзивний проект авторитарної влади, що поєднував у собі державний капіталізм, соціалізм і національне відродження. Те саме, що було в нас сто років тому, коли Харків розбудовував радянську незалежну Україну, віддавши Москві всі атрибути державності, окрім герба та прапора.
Століття і для народів великий термін. Хоча не всі уроки історії осягаються вчасно. Олександр Григорович не дослухався до ліричної поради «Піснярів». Пам'ятаєте, «Дети зубров твоих не хотят вымирать, Беловежская пуща…» До рішень у Біловезькій пущі він ставився скептично, не розуміючи, що вона стане в пригоді йому в алегоричному та прямому сенсах, як символ і факт, що закріпив білоруську ідентичність, а разом із нею його особисту владу, яку слід було будувати на цьому благородному почутті, а не дешевих кредитах данайців.
