Вовк ще не на псарні
Останніми днями багато українців вочевидь були здивовані несподіваною миролюбністю Володимира Путіна, який раптом заговорив про «нормалізацію» українсько-російських відносин. «Розраховую, що після розв’язання питань на Донбасі - рано чи пізно це станеться, сумнівів у цьому немає, - будуть нормалізуватися міждержавні відносини між Росією і Україною в цілому», - цитують ЗМІ слова хазяїна Кремля.
Хтось, мабуть, порадіє цьому. Хтось згадає байку незабутнього Івана Андрійовича Крилова «Вовк на псарні» - справді, миролюбності і там, і тут вистачає. Однак варто згадати про одну істотну обставину: російський вовк зараз перебуває зовсім не на псарні, а в своєму затишному і добре укріпленому лігві. Немає навколо нього псів, готових його розтерзати. Одні пси могли б це зробити, але їм так чинити невигідно. Інші хотіли б, та ікла не ті. Можна було б запитати, чому вовк так подобрішав, але доречніше буде інше запитання: чи дійсно він подобрішав?
Що такого несподіваного заявив Путін? До нього, звичайно, повною мірою застосовні слова Фрідріха Енгельса, сказані про Наполеона III: «Ця людина бреше так само, як інші дихають». Але в цьому випадку Володимир Путін виглядає цілком щирим: він дійсно хоче миру і нормалізації відносин з Україною. Чому б людині не хотіти того, що їй вигідно?
Справді, хто ж веде війну задля неї самої? Це було б божевіллям. Сенс війни завжди полягає у післявоєнному мирі. Будь-яка країна воює лише тому, щоб цей мир був укладений на вигідних для неї умовах. Путінська Росія в цьому відношенні - не те що не виняток, а, скоріше, еталон. Війна потрібна їй для того, щоб змінити стан справ, мир - щоб зафіксувати цю зміну. Москва зараз зовсім не проти так вчинити - як всякий, хто опинився зверху колеса Фортуни, мріє зупинити його в цьому вигляді.
Росія хотіла отримати Крим із Севастополем - вона їх отримала. Росія хотіла, щоб Україна мала проблеми - вона їх має. Щоправда, українці тепер бачать у ній виключно ворога, але чому б цій ворожнечі не покласти край - тепер, коли основних зовнішньополітичні цілей Москви на цьому напрямі досягнуто? А покінчивши з ворожнечею, можна буде вже заговорити і про скасування санкцій.
Путін навіть робить жест начебто доброї волі - повертає Україні бойову техніку з Криму, кораблі і літаки, оскільки вони «перебувають у жалюгідному стані». Як говорила в подібних випадках моя покійна бабуся, пожалів вовк кобилу - залишив хвіст та гриву. Найголовніше, що статус самого Криму в Кремлі обговорювати не збираються. А згоду Києва на повернення тієї самої військової техніки (незалежно від того, боєздатні це машини або справді сам іржавий мотлох) буде подано як мовчазне схвалення анексії Криму. Точнісінько як у давньому анекдоті: «Я так і знав, що стосовно першого пункту запитань не буде».
Заковика в тому, що якраз цього нинішнє українське керівництво не може собі дозволити, причому з двох причин. По-перше, будь-яке примирення з Москвою без будь-яких кроків до повернення Криму (про Донбас - трохи нижче) буде сприйнято суспільством як капітуляція. Тим часом позиції адміністрації Петра Порошенка і так не надто міцні, президент піддається критиці з усіх боків. Потиснути руку, простягнуту (скажімо так - умовно простягнуту) Путіним було б для нього гарантованим політичним самогубством. Справді, хіба для того українці воюють ось уже майже чотири роки, щоб тепер за здорово живеш віддати все, заради чого воювали? Зважся Порошенко на подібний крок - і, мабуть, вже назавтра в Україні буде інший президент. Та «нормалізація відносин», про яку йдеться, в умовах, що склалися, просто неможлива.
Але офіційному Києву вона ще й не потрібна. У наші дні тільки ледачий не згадує про те, що зараз цілі, задані Революцією Гідності, досягнуті лише дуже незначною мірою, тому ми не будемо детально торкатися цього питання. Але зараз в української влади є універсальне виправдання: війна, війна, ворог біля воріт! Нехай корупція нікуди не поділася, нехай довгоочікувані реформи пробуксовують, нехай олігархи почуваються не менш комфортно, ніж у 2013 році – хіба до цього зараз, хіба час критикувати владу? Переможемо, ось тоді вже... А поки що війна спише якщо не все, то досить багато. Словом, як тільки українське керівництво втратить таку чудову індульгенцію, запитань до нього у суспільства виявиться значно більше, ніж зараз.
Однак даремно було б вважати слова Путіна лише пустопорожньою демагогією. Дещо істотне, схоже, все-таки було сказано. Процитуємо ще раз: «після розв’язання питань на Донбасі - рано чи пізно це станеться, сумнівів у цьому немає...». Отже, є Донбас, є питання щодо нього, і вони рано чи пізно повинні бути розв’язані. Під цим, швидше за все, підпишеться будь-яка розсудлива людина.
Україні, безумовно, менш за все потрібен цей потворний монстр з назвами «ДНР» і «ЛНР»: держави - не держави, бунтівні території - не бунтівні, окуповані - не окуповані, не мишеня, не жабеня, а невідоме звіреня. Але не надто він потрібен і Росії, недарма в Москві від самого 2014 року підкреслюють безумовну приналежність цих територій Україні, та й зараз Путін заговорив про «розв’язання питань на Донбасі». Просто випустити джина з посудини завжди простіше, ніж загнати його назад.
Якщо десь і відкривається простір для переговорів і торгу між Києвом і Москвою, то хіба що в питаннях утилізації «ЛНР» і «ДНР». Причому, оскільки перше слово було сказано з російського боку, перед Україною відкриваються непогані перспективи - тепер її черга виставляти умови. І у внутрішній політиці, і в міжнародній все має свою ціну - але колишній життєвий досвід українських керівників дає надію, що хоча б торгуватися вони вміють. Шанс є, тепер головне не втратити його.
Не варто, втім, забувати, що зараз території «ДНР» і «ЛНР» - проблеми Росії. Після горезвісної «нормалізації», після того, як з бойовиками буде покінчено, вони стануть проблемами України, і проблемами зовсім не маленькими. Але зараз доведеться радіти хоча б припиненню стрілянини і розгулу терористів.
Вовк показав, що поранений, нехай не дуже серйозно. Це добре - але зацькувати його ще належить. І справа ця буде зовсім не легкою.
