Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

З мерів – в президенти

Що каже світовий досвід?
17 вересня, 12:16

Оскільки дехто серйозно вважає, що у Віталія Кличка є шанси поборотися за президентське крісло на наступних виборах, мені стало цікаво, а чи траплявся в світі трансфер з мерського крісла в президентське? Спойлер: траплявся, але не часто.

Зокрема, 40-річний Найіб Армандо Букеле Ортес до обрання президентом Сальвадора був мером столиці Сан-Сальвадор. Чесно кажучи, нічого не знаю про ситуацію в цій країні та про чесноти її лідера. Переказувати статтю з Вікіпедії не бачу сенсу, та все ж зазначу, що впадає в око ранній старт пана Букеле Ортеса: у 18 років він створив першу власну компанію, влився у бізнес, у 31 рік став мером, у 38 – президентом. З цим ми його поки в залишимо. 

Наступний достойник – Лі Мьон Бак. З 2002-го по 2007-ий рік – мер Сеула. З 2008-ий по 2013-ий – президент Республіки Корея. На жаль, закінчив він погано: у 2018 році був засуджений до 17 років ув’язнення за корупцію. Але до того, як сісти за грати, зробив декілька корисних речей для Сеула – як його мер. Декілька його рішень є настільки цікавими, що я зупинюся на них трохи детальніше – як людина, котра багато років присвятила містобудівництву.

Як і у Києва, у Сеула була колосальна проблема з трафіком жителів окраїн до центру. Вони їхали зранку на роботу, а ввечері з робити, і стояли у заторах. Лі Мьон Бак звузив наявні автомагістралі і проклав нові автобусні маршрути всередині вже готових доріг. Тобто там, де у нас – полоси розділення. Такі маршрути вели до сеульського вокзалу, звідкіля люди роз’їжджалися по своїх передмістях. Кажуть, що їхнє перебування в дорозі скоротилося втричі.

Друга його ідея: ще до мерства Лі Мьон Бака Сеулом протікала річка Чхонгечхон, занедбана та смердюча (як наша Либідь), яку згодом помістили у колектор (як нашу Либідь!), аби ця стічна канава не отруювала місто. Лі Мьон Бак задався амбітною метою витягнути Чхонгечхон з бетону і зробити з неї красивий живописний ручай. Прикметно, що цю затію мера ніхто не підтримав, але він все таки перетворив річку на туристичну «замануху» і прекрасну зону відпочинку.

І, нарешті, Лі Мьон Бак створив Сеульський ліс та втер носа Центральному парку в Нью-Йорку та Гайд-парку у Лондоні. Із облаштуванням парку впоралися протягом року (привіт тим, хто сім років будує і не добудує дві станції метро на Виноградар!), нині там живе до сотні різних тварин, включаючи оленів та лосів. До Лі Мьон Бака Сеул був містом зі скла та бетону, з його приходом він став зеленою оазою. Що ж, у деяких містах все відбувається навпаки.

А тепер – наступна країна і наступне місто. Реджеп Тайїп Ердоган: з 1994-го по 1998-ий – мер Стамбула, з 2014-го і по цей час – президент Туреччини. Тут все навпаки: в тюрмі Ердоган не сидів (принаймні, поки що), але нічим особливо добрим не запам’ятався. Кажуть, містяни не любили його за гігантоманію і, швидко зрозумівши свою помилку, більше мером не обирали.

Ердоган був протилежністю Лі Мьон Бака: його руки тягнулися до того, аби забудувати все зелене, що було у місті. Тож коли він необачно замахнувся на парк Ґезі, що на площі Таксим, це вилилося у сутички протестуючих з поліцією. Хоч парк Ґезі і найменший у Стамбулі, його розбивали ще за наказом президента Ататюрка. Прикметно, що на захист Ґезі стали не тільки у місті – масові заворушення відбулися по всій країні.

Ґезі залишили в спокої, але один свій проект Ердоган все таки реалізує – вже на посаді президента. Маю на увазі будівництво каналу «Стамбул», альтернативного Босфору. Завершити його мають до 2028 року, а мета будівництва – розвантажити Босфор, котрий, як переконує Ердоган, не справляється із проходженням ним великих судів. Кажуть, що коли Ердоган добудує свій канал, Стамбул перетвориться на острів, але це вже не наші з вами проблеми.

Бо наші проблеми – це наша власна міська влада, яка засідає на Хрещатику, 36. Отож, хто наступний? А наступний – очільник британської столиці Борис Джонсон, який відбув на посаді два терміни (з 2008-го по 2016-тий) і їздив на роботу на велосипеді. Не цурався він і лондонського метро. А у 2019-му став 77-им прем’єром Об’єднаного Королівства. Тобто аналогом континентальних президентів.  

Що в послужному списку Джонсона? Успішне проведення в столиці Британії Олімпійських ігор 2012 року. Спроба заборонити особисті автомобілі і пересадити лондонців на громадський транспорт та велосипеди. Для популяризації прокату останніх Джонсон не тільки сам сідав на велосипед (і не падав з нього), але й навіть залучав зірку екранів Арнольда Шварценеггера.

Джонсон доклав руку до модернізації та відродження класичних лондонських омнібусів – двоповерхових червоних раритетів, відомих нам з кінострічок. Раніше їх прибрали з міркувань безпеки, але мер відіграв історію назад. Інше нововведення, яке Джонсон привніс в історію лондонського транспорту, – заборона на розпивання алкоголю в метро (хороше нововведення!).

Рухаючись далі, вглиб «старої Європи», згадаємо і нинішню градоначальницю Парижу Анн Ідальго. Ні, мадам Ідальго ще не стала президенткою Франції і, може, ніколи нею не стане, але про наміри позмагатися за головне крісло країни вона заявила вже. Ідальго – перша жінка, яка очолила паризьку мерію. І, можливо, єдиний мер з усіх вище названих, чиє правління припало на особливо важкий період.

Як градоначальниці саме Ідальго довелося «розгрібати» наслідки протестів «жовтих жилетів». Як ми пам’ятаємо, цей рух вимагав покращень та всіляких соціальних «печеньок». Президент Макрон давав ЖЖ якісь обіцянки, але «жилети» довго не вгамовувалися і, за звичкою, розгромили вітрини найдорожчих магазинів, приватні авто і навіть пошкодили Тріумфальну арку. А потім прийшов ковід і до погромів долучилися антивакцінатори.

Ідальго казала, що те, що відбувається в Парижі зараз, є наймасовішими протестами з часів студентських виступів 1968 року. Вона щоразу виводить на вулиці цілу армію комунальників – прибирати наслідки локальної «революції», і щоразу дякує їм за службу. Але збитки, нанесені місту, доведеться покривати таки їй – не з власної кишені, а викручуючи зайву копійчину з бюджету. І це не кажучи вже про іміджеві втрати.

Що ж, можливо, таке випробування і піде на користь Анн Ідальго і піднесе її до президентського крісла. А решті тих, хто претендує на аналогічний досвід, слід замислитися про те, наскільки вдалим або невдалим кризовим менеджером вони є. Втім, натякнувши на Віталія Кличка, я не хочу давати йому розлогих оцінок.

Хоча б тому, що розмова про його президентство є взагалі передчасною. Нинішній президентський рейтинг київського мера не дозволяє говорити про це скільки-небудь серйозно. Тим паче, що попереду нього у цьому рейтингу – політики, котрі поки що не здають своїх позицій.

Коли прийде час обирати, кожен громадянин сам робитиме вибір – можливо, вдумливо, можливо, «по приколу». Кажуть, що нинішньому соціуму (і, відповідно, нинішньому електорату) властиве кліпове мислення – вибіркове запам’ятовування яскравих картинок без натяку на аналіз. Така особливість, без сумніву, полегшує політикам проходження у владу. А ще їм полегшують таке проходження безглузді дії конкурентів.

Президент Зеленський, котрий, мабуть, і справді вважає Віталія Кличка вагомим суперником, вдається до дій, які й справді можуть допомогти останньому. Точніше, до таких дій вдається команда президента – і та, що в парламенті, і та, що поза законодавчою владою. Терміново готуються зміни до закону «Про столицю» і не менш терміново пишеться законопроект «Про місцевий референдум».

Перші зміни – до закону «Про столицю» – дадуть можливість президенту країни призначати головою КМДА не того, хто є мером Києвом (нині це обов’язково). Якщо парламент проголосує, то альтернативний очільник міськадміністрації, звісно, розхитає вертикаль влади. Кличку доведеться уживатися з президентською креатурою. Або не уживатися, і тим ще більше поглибити кризу.

Другі зміни – ухвалений закон «Про місцевий референдум» – дасть центральній владі іншій важіль. Можна буде ініціювати плебісцит з приводу відставки місцевих депутатів або й міського голови. Щось підказує, що як тільки під цим документом висохне чорнило президентського підпису, почнеться збір підписів за відставку Кличка. Така собі ідея, між нами кажучи. Цим президент країни, бажаючи ослабити суперника, посилить його.

Але поганими є не подібні ігри за владу, не «махач» між главою держави і главою міста. Поганим є те, що переможцем у нас часто стає не переможець як такий, а хтось «постраждалий». Тобто той, кого «образили», «принизили», відсунули від корита. Ми не міряємо користь правителя садами, річками і червоними автобусами. Ми нібито абстрагуємося від реальних проблем і спостерігаємо за спарингом, який не має до них прямого відношення, вибираючи собі «улюбленця».

Власне, така стратегія і призводить до багатьох наших бід. Вибір без усвідомленого обирання – завжди погана штука. Безвідносно до прізвищ, обличь, титулів чи регалій. Обирати треба по заслугах. А немає заслуг – немає й крісла. Запитайте про це в більш успішних містах – вони розкажуть.

 

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати