Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Андрій Сахаров: ідеї для ХХІ століття

14 грудня, 2014 - 15:51
Андрій Сахаров

«…На моє переконання, будь-які спроби уповільнити темп науково-технічного прогресу, повернути назад урбанізацію, заклики до ізоляціонізму, патріархальності, до відродження на основі звернення до здорових національних традицій минулих століть – нереалістичні. Прогрес неминучий, його припинення означало б загибель цивілізації. Ще не так давно люди не знали мінеральних добрив, машинної обробки землі, отрутохімікатів, інтенсивних методів землеробства. Є голоси, що закликають повернутися до більш традиційних і, можливо, більш безпечних форм землеробства. Але чи можливо здійснити це у світі, де і зараз сотні мільйонів людей страждають від голоду? Безсумнівно, навпаки, необхідна подальша інтенсифікація та поширення її на весь світ… Не можна відмовитися від усе ширшого застосування досягнень медицини і від розширення досліджень у всіх її галузях, в тому числі і в таких, як бактеріологія і вірусологія, нейрофізіологія, генетика людини та генна хірургія, незважаючи на потенційні небезпеки зловживання і небажаних соціальних наслідків деяких із цих досліджень. Те ж відноситься до досліджень у галузі створення систем імітації інтелекту, до досліджень у галузі управління масовою поведінкою людей, до створення єдиних загальносвітових систем зв’язку, систем збору і зберігання інформації тощо… Не можна відмовитися від все більш широкого використання штучних матеріалів, синтетичної їжі, від модернізації всіх сторін побуту людей. Не можна відмовитися від зростаючої автоматизації та укрупнення промислового виробництва, незважаючи на пов’язані з цим соціальні проблеми. Не можна відмовитися від будівництва все більш потужних теплових і атомних електростанцій, від досліджень в області керованої термоядерної реакції, оскільки енергетика – одна з основ цивілізації… Не можна відмовитися від розширення робіт з освоєння навколоземного космосу і з дослідження дальнього космосу… Всі головні сторони прогресу тісно пов’язані між собою, жодну з них не можна скасувати, не ризикуючи зруйнувати всю будівлю цивілізації; прогрес неподільний. Але особливу роль у механізмі прогресу відіграють інтелектуальні, духовні чинники».

Це – фрагмент Нобелівської промови академіка Андрія Сахарова, виголошеної від його імені в 1975 році. Чому не «виголошеної ним», а «виголошеної від його імені»? Хто жив у радянські часи, той знає, що нездоланною перешкодою для виїзду у «капіталістичний світ» були не тільки політичні мотиви, а й занадто великі (на думку «компетентних органів») знання, що стосувалися ВПК СРСР. Щодо академіка Сахарова на повну силу діяли обидві ці цілком офіційні перешкоди. А ще – шалена ненависть, яку відчувало до нього керівництво «розуму, честі і совісті» тоталітарної держави.

І коли чверть століття тому, 14 грудня 1989 року, Андрія Сахарова не стало, полегшено зітхнуло дуже багато керівної наволочі, яка під тиском подій змушена була погодитися з перебудовою, - але потім, буквально за десятиліття, взяла реванш, почавши створення у Росії неототалітарної імперської системи путінізму.

…Здавалося б, усе у нього було, чого може прагнути науковець в СРСР – у 32 роки (!) став академіком, у 41 рік уже був тричі Героєм соціалістичної праці, лауреатом Ленінської та Сталінської премій. Його ім’я було знаменитим у колах «засекречених» фізиків (а таких у Радянському Союзі вистачало). Для інтелектуалів такого рівня, які працювали на потреби ВПК, держава не шкодувала нічого – ані нагород, ані матеріальних благ, ані фінансування тих установ, які створювалися спеціально під них. Здавалося б, працюй донесхочу, насолоджуйся життям, а не подобається комуністичний лад – стань у позицію інтелектуальної фронди, як зробили це академіки Капиця чи Гольданський. Був й інший варіант – вийти, як той же Капиця, з когорти «засекречених», зайнятися «публічною» фізикою чи космологією, здобути за це Нобелівську премію, писати популярні книги про науку… Але Сахаров помітно відрізнявся від своїх колег, навіть тих, хто не любив радянську систему, проте співпрацював із нею. Скажімо, академік величезні, як на ті часи, кошти, отримані у вигляді численних премій, передав на потреби «найпередовішої радянської медицини» - половину Червоному Хресту, половину – на будівництво онкологічного центру, за що йому ніхто (принаймні, офіційно) так і не подякував. Ба більше – Сахаров відмовився від машини з шофером, від спецпайків і спецполіклінік, що викликало очевидне невдоволення керівництва. А разом із тим він почав за допомогою свого наукового авторитету тиснути на партійних бонз задля негайно заборони ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі й під водою – і не в останню чергу завдяки йому СРСР підписав із західними державами у 1963 році таку угоду.

Наступним, цілком логічним кроком академіка Сахарова стало підписання ним – разом із низкою інших інтелектуалів – на початку 1966 року напередодні ХХІІІ з’їзду листа Леоніду Брежнєву, в якому йшлося про небезпеку відродження сталінізму в СРСР. А 1968 року Сахаров розіслав радянським вождям меморандум «Про прогрес, мирне співробітництво й інтелектуальну свободу», який невдовзі з’явився в Самвидаві і був опублікований на Заході під трохи більш публіцистичною назвою «Роздуми про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу». Одним із сюжетів цього змістовного тексту була критика державної українофобії у часи сталінщини.

Подальший шлях академіка Сахарова – це шлях виходу принципової й чесної людини за межі безчесної системи та протистояння з цією системою. У цьому тривалому протистоянні Андрій Дмитрович захищав права індивідуальні, соціальні та національні всіх, хто був жертвами радянської системи (а такими жертвами, здебільшого не усвідомлюючи цього, було не менше 90% населення СРСР…). У згаданій уже промові з нагоди присудження йому Нобелівської премії миру Сахаров називає чимало імен ув’язнених і засланих українських інакодумців: Надія Світлична, Стефанія Шабатура, Ірина Калинець-Стасів, Ірина Сеник, Плющ, Глузман, Мороз, Караванський, Марченко, Шухевич, Світличний, Лук’яненко, Сергієнко, Лупиніс, Рубан, Плахотнюк, Стус, Сверстюк, Кандиба, Романюк, Гель, Пронюк, Сапеляк, Калинець, Сеньків, Гриньків, Лісовий, Чорновіл… Названий там й Мустафа Джемілєв. Узагалі, права кримських татар – народу, силоміць позбавленого в СРСР рідної землі, - була предметом його посиленої уваги.

Так само закономірним етапом його біографії стали заслання у 1980 році за протести проти радянської інтервенції в Афганістані до Горького й фактична ізоляція від зовнішнього світу. Але академік упродовж тих шести років працює – і над суспільно-політичними, і над суто науковими текстами, тож коли Горбачов під тиском Заходу змушений був дозволити Сахарову повернутися до Москви, у нього було з чим ставати до нового бою. Горбачов стає об’єктом його послідовної та глибокої критики – як політик, нездатний довести розпочаті ним же зміни до ствердження справжньої демократії. А ще радянська вояччина, партійний «генералітет» і невсипущі «органи», які, за Сахаровим, спільно довели СРСР до «конвульсій економічної катастрофи і трагічного погіршення міжетнічних відносин». Люто ненавидячи «імперське мислення, імперську систему, імперські амбіції» (він їх ставив через кому), Андрій Дмитрович в останні роки життя, коли йому дозволили-таки виїздити за межі Союзу і коли він став народним депутатом СРСР, намагався порятувати західну спільноту від ейфорії, викликаної перебудовою, від тяжкої «ґорбіманії», від надання кредитів без гарантій демократичних змін і від захоплення радянською символікою – серпами й молотами, червоними прапорами, ленінськими афоризмами тощо. Коли на його честь грали радянський гімн (що нині є гімном путінської Росії), він уперто сидів, не встаючи, а потім намагався пояснити, що гімн цей є символом усієї підлоти й мерзоти сталінського і післясталінського часу. Коли піднімали радянський прапор, він вимагав його зняти – це прапор, під яким коїлися злочини, сумірні з нацистськими…

На загал, життя і боротьба Андрія Сахарова – це не лише доказ того, що пророків у своїй вітчизні не буває, а й того, що в російській культурі попри все присутній фермент свободи та людської гідності. І що не вся інтелігенція, всупереч Леніну, є лайном; саме інтелігенти у справжньому розумінні цього слова становлять мозок нації, хоча багато які нації у певні часи вважають за краще безмозге життя. І що людина за своїм єством є істотою вільною, і ніякі нагороди й почесті від неправедної влади не зупинять її на шляху до істини, варто тільки обрати цей шлях і твердо стояти на ньому. Що ж, славетний росіянин до кінця пройшов такий шлях…

А на закінчення – ще кілька фрагментів написаних Андрієм Сахаровим текстів. Так би мовити, ще кілька ідей для ХХІ століття.

«Ніщо так не загрожує свободі особистості та змісту життя, як війна, злидні, терор. Однак існують і дуже серйозні непрямі, лише трохи більш віддалені небезпеки. Одна з цих небезпек – задурювання людини… «масовою культурою» з навмисним або комерційно обумовленим зниженням інтелектуального рівня з упором на розважальність або утилітарність, з ретельним охоронним цензуруванням» (1968).

«Бюрократичне керівництво за своїм єством не тільки неефективне щодо вирішення поточних задач прогресу, воно ще, крім того, завжди зосереджене на хвилинних, вузькогрупових інтересах, на найближчій доповіді начальству. Таке керівництво погано здатне на ділі дбати про інтереси майбутніх поколінь (наприклад, про охорону довкілля), а головним чином може лише говорити про це в парадних промовах» (1974).

«Якщо ми будемо плисти за течією, заколисуючи себе надією поступових змін на краще в далекому майбутньому, наростаюче напруження може підірвати наше суспільство з найтрагічнішими наслідками» (1989).

Чи будуть хоч колись почуті ці та інші ідеї Андрія Сахарова в Росії?

Новини партнерів