Ближні біди страшніші за далекі
Коротке інтерв'ю, яке дала нобелівський лауреат письменниця Світлана Алексієвич після бесіди (читай допиту) в білоруському слідчому комітеті (читай КДБ), викликало осуд у наших медійних просторах. Слова, звернені до Путіна в надії, що той вплине на Лукашенка, змусивши його слухати народ, розцінили зрадницькими. Зрозуміло, що сподівання, які пролунали, марні. Того ж дня Путін відповів Алексієвич і всій координаційній раді з трансферу влади у властивій йому знущальній манері, повідомивши про приготований для білорусів поліцейський контингент. Мабуть, комунікації будуть налагоджуватися через цю публіку. Але поговоримо про те, що добре відомо українцям і поки невідомо білорусам.
Ми занадто вимогливі до людей, які практично не знали волі після розвалу СРСР. Сказати, що 26 років правління диктатора випалили всю демократичну рослинність у республіці, продовжили торжество совка і свавілля таємної і явної поліції - значить, нічого не сказати. Ендорфін свободи, що з'явився на вулицях білоруських міст, - дивовижне явище після таких довгих років страху. Адже білоруські силовики завжди катували і били людей. Покалічених тисячі. Зниклих безвісти сотні. Не знаю чому, але червоно-зелені прикордонники, митники, міліціонери тощо були найбільш нахабними і безцеремонними з усіх своїх колег у країнах СНД. Мабуть, такими їх зробив режим. Зовсім недавно потрапивши у велике білоруське місто, ви могли відчути себе в олімпійській Москві 1984 року. Все чисто, тихо, організовано, але немає життя. Немає сплесків емоцій у літніх кафе, шуму та гаму, епатажно одягнених і роздягнених, що знімають на камери, телефони себе і друзів без сорому у виборі поз і сюжетів, і, звичайно ж, жодного слова не почуєш про реальне життя. Навіть у нас в Україні, де немає персон, звільнених від гучного осуду, відразу розпізнавалися білоруси за втягнутими плечами і небагатослівністю, коли їх розпитували про життя в країні. Відповідали, як і ми у 80-х відповідали іноземцям, опинившись за кордоном. Білоруське КДБ навіть перевершило радянське, його переодягнені працівники щодня вештаються всіма людними місцями, знімаючи на камери те, що прикрасить їхні рапорти. Та й добровільних сексотів вистачає. Режим влаштовував багатьох і багатьох залучив йому служити. Ніякої вільної преси, блокування виходів на заборонені сайти, відстеження контенту соціальних мереж. Крім Північної Кореї, тільки в Білорусі поліцейський міг взяти твою фотокамеру на вулиці, щоб перевірити знімки. Просто йому так захотілося...
І ось у цій страшній системі деспотії піднялися перші хвилі протесту. Парадокс у тому, що антилукашенківська стимуляція народу почалася з допомогою Кремля. Там не підозрювали, до чого це призведе...
У репортажі DW я бачив тремтячі губи Світлани Олександрівни і відчай у її очах. Письменниця відчуває важкість навислого над народом кровопролиття і безвихідь ситуації. Ось і звертається до єдиної людини, здатної вплинути на божевільного. Божевільний поруч із нею, вона знає глибину його апраксії в політичних та особистих рухах. А той інший, на якого 20 років дивляться на екранах своїх телевізорів усі її співвітчизники, їй, швидше за все, не уявляється миротворцем, але більшість її співвітчизників думає інакше. Людині властиво розцінювати ближні біди страшніше за далекі. Білоруси тільки почали пізнавати злочини режиму Лукашенка, сподіваючись, що другого такого немає. І крім Москви, завдяки «батьку», немає інших центрів впливу. Така реальність цих днів. Потім все зміниться...
Світлана Олександрівна вчинила правильно. Влада знищила всіх моральних лідерів нації. По суті, залишилася сама вона, з широкою міжнародною популярністю, гранично відвертою позицією - проти будь-якого насильства, тим більше війни. Тому й пішла в координаційну раду. Пішла, як на Голгофу. На відміну від мас своїх співвітчизників розуміє, з ким доводиться домовлятися.
І якщо комусь хочеться засуджувати Алексієвич за підігравання Москві, то нехай краще займеться власними політиками, чия гра в піддавки Путіну йде не на письменницькому поле, а на офіційному рівні.
