Доля – не фатум
Іміграція буває вимушена й добровільна. Головне – як розпорядитися своєю долею.
Знайома з цим чоловіком віртуально. Його електронні листи попри поважний вік сповнені вболівання за Україну, любов до якої завжди була активною, дієвою. Його книжку «Хроніка одного життя: спомини і роздуми» (2006) перечитую, коли – зневіра й утома.
Доля гралася з цією людиною не на життя, а на смерть. Алевипробування тільки гартували особистість.
Анатолій Романюк – громадянин Канади та Європейського Союзу. Професор демографії Оттавського, Монреальського та Альбертського університетів (Канада). Навчався в університетах і вищих школах Бельгії, Франції, Німеччини, Сполучених Штатів Америки. Автор багатьох публікацій з проблем демографії. Тривалий час був президентом Федерації демографів Канади, директором демографічного сектора й перепису населення при статистичному бюро Канади. Авторитетний дослідник у сфері демографії. І – почесний громадянин Хотинського району (Чернівецька область), де в селі Зарожанинародився 1924 року.
Протягом 1998-2002 рр. Анатолій Романюк як канадський фахівець-демограф брав участь у першому в незалежній Україні переписові населення.
«Без історії немає батьківщини», – писала філософ СімонаВейль у своєму трактаті «Укорінення». Україна стала вкраденоюбатьківщиною для Анатолія Романюка. «Хлопчину, який не бував далі ніж за 20 кілометрів від дому, майже в один день, неначе в космос, запустили у далеку мандрівку: спершу в Західну Європу, потім в Африку і, нарешті, в Північну Америку… Те, що сталося зі мною в географічній площині, відбулося і в соціально-суспільному вимірі», – пригадує А. Романюк. Із початком Другої світової він, 17-річний, потрапляє до Німеччини. Була в його долі печальновідома в’язниця Алексґефенґніс у Берліні, потім – утеча з Німеччини. Арешт Ґестапо – тут могло б і завершитися його життя. Та потрапляє до Перемишля. Хоча Польща була окупована гітлерівцями, вони дозволили українцям зорганізувати в цьому місті матуральні курси (а українська гімназія діяла в Ярославі). На курсах, як свідчить Анатолій Романюк, був досить сильний професорський склад, високий рівень навчання. Тут він зокрема вивчав латину та рідну українську мову – предмети, яких не мав удома, на Хотинщині.
Карколомні пригоди – не для слабаків – тривають. Із Польщі А. Романюк потрпапляєу Словаччину. На даху вагона – до Відня. Та тут на нього знову чекає в’язниця: в місті гітлерівці. Потім доля повертає «на круги своя»: вдруге у Німеччині, цього разу – в Мюнхені. На ту пору Анатолію – 21 рік. Навіть у цей страшний час він умудряється читати твори, які вплинуть на його життя, зокрема «Страждання юного Вертера» (німецькою, звичайно). Потяг до знань приводить його зрештою до університету в Ерланґені. Навчання на історико-філософському факультеті протягом 1945-1947 років – це інтелектуальне зростання, інтенсивне читання, закладання підвалин майбутньої професійної діяльності. Далі –університет у Лювені, Бельгія, де з 1946 року вже існував український студентський осередок. Бельгійські викладачі, зокрема економіст Леон Дюпріє, вирізняє здібного А. Романюка. Пізнішезавдяки цьому професорові молодий українець потрапляє до… Конґо. Там він – один із активних учасників перепису населення. Конґолезькі сторінки в біографії Анатолія Романюка не тільки екзотичні, це – етап інтенсивного змужніння й набуття професіоналізму. Після Африки – праця у США. А з 1964-го – життя у набутій батьківщині – Канаді. А. Романюк – професор Оттавського університету, викладач демографії. Далі цей предмет читає в університеті Монреаля. Пізніше – на посаді начальника Демографічної дирекції при Федеральному бюро статистики Канади, де Анатолій Романюк пропрацював чверть століття і під керівництвом якого перебувало до 350 осіб персоналу. Тільки на 70-му році життя пан Анатолій вийшов на пенсію. Однак тривала праця позаштатним професором Альбертського університету.
Світлий розум, тверезий погляд на речі, романтична й дієва любов до далекої рідної землі – такою бачиться мені ця людина в свої 93 роки. А. Романюк заснував Канадсько-Українську фундацію імені братів Романюків, дім і садибу батьків у рідних Зарожанах передав у розпорядження Фундації. Найбільше йшлося йому про те, щоб створити умови для дослідження й відродження історичної пам’яті Хотинського краю – таку мету він поставив і знайшов однодумців. Меценатська і спонсорська діяльність А. Романюка охоплювала різні сфери: від запровадження стипендій (зокрема для студентів Чернівецького університету, серед яких – нині відомі політики), до підтримки видань видавництва «Смолоскип», а також передачі сучасного друкарського обладнання для потреб Чернівецького університету.Інше питання – чи шанують земляки зусилля й напрацювання цієї унікальної людини, яка більшу частину свого життя мешкає за океаном, але не пориває з рідною землею. Це – окремий сюжет, де чимало гіркоти, непорозумінь і нечесності, котрі своєю суттю виростають із невитравного совка…
Після півсторічного блукання світами А. Романюк іще 1988-го побував уперше в Україні. «Але який був у мене шок, – пише він, – коли по світі, куди невблаганна доля мене кинула, … я навідався в село. Став перед воротами й кинув оком по хаті й краєвидові. Не міг з дива вийти. Який разючий контраст між тим, що я залишив у 1940 році, й тією картиною, що зберігалася в моїй пам’яті й уяві, з одної сторони, й тою реальністю, яка постала перед моїми очима, з другої. Там, де колись пишалися великі буйні сади й виноградники, які я зберіг у своїй пам’яті і які мені ввижалися буквально щоночі аж доки не засну, де б я не був – у Західній Європі, Африці чи Америці – оті сади просто щезли з землі».
Та Анатолій Романюк знає: нарікати, зосереджуватися на втратах – не конструктивно. Певно, це переконання допомогло йому не просто вижити в складних обставинах, але й здійснити, як мовлять американці, успішний проект свого життя. Вочевидь, «філософією життя» цієї людини є відповідальність, самодисципліна, цілеспрямованість, свідома настанова на засвоєння нового досвіду, душевна відкритість і щедрість. Сама життєва історія Анатолія Романюка, його успішна самореалізація в цивілізованому світі, його реальна активна діяльність не лише як вченого, а як відповідальної особистості, викликають надзвичайну повагу й спонукають до наслідування. «Громадянин світу» не зависає в абстрактному просторі – він не може існувати без розгалужених кореня й крони, без неба й землі. Без укорінення.
«Канада мене прийняла, в той час, коли моя батьківщина, чи точніше ті, які в ній панували тоді, мене вигнали. Тут я повністю прижився, тут народились мої діти, тут мав успішну кар’єру, але не можу сказати, що за цей довгий час перебування в Канаді пустив я коріння. Воно в мене там, на Хотинщині».
Й досі у снах бачить цей чоловік зелений пагорб Говдю в рідних Зарожанах, на який він любив дивитися крізь виноградники й плеканий фруктовий сад родинної садиби. Це – його особистий образ земного раю…
