Гіркота правоти. Про катастрофу в Армянську
Багато днів я і багато моїх колег, які займаються питаннями екологічної безпеки, здебільшого зберігали мовчання з приводу катастрофи в Армянську. Для цього є кілька причин. І, мабуть, вони настільки характерні, що потребують окремого пояснення.
По-перше, діяльність в області захисту від надзвичайних ситуацій та управління ризиками в нормальних умовах базується на парадигмі першочергового захисту цивільного населення. Тому будь-яка діяльність, безпосередньо або потенційно пов’язана із прямим або опосередкованим збитком чи загрозою цивільному населенню розглядається як неприйнятна. Тому в 2014 мені особисто було категорично важко сприйняти рішення про перекриття кримського каналу, бо я розумів, до яких потенційно можливих наслідків це рішення може призвести.
Однак, війна кардинально змінює логіку прийняття рішень в галузі управління безпекою, і призводить до необхідності приймати очевидно і неминуче дискримінаційні рішення. Усвідомлення неминучості настання катастрофи - важка доля. У такій ситуації є некомпетентним і неетичним демонструвати точність своїх прогнозів, якщо ти не можеш пояснити суть і генезис ситуації, і запропонувати ефективний спосіб управління безпекою, беручи до уваги весь складний контекст.
По-друге, саме контекст катастрофи є важливим. Він демонструє складні взаємозв'язки в області безпеки, якими найчастіше нехтують.
Крим багато років плекав свою химерну автономію на основі крихкого консенсусу між прийшлими корумпованими олігархами і місцевими бандитськими кланами. Реалізація такої, з дозволу сказати політичної та економічної моделі, вимагала досить специфічної моделі соціальної - моделі консервації. Саме тому в кримському суспільстві був неможливим жоден соціальний розвиток, тільки нескінченне самовідтворення найбільш архаїчних і безглуздих радянських стереотипів, «культ совка» для ностальгуючих пенсіонерів. Будь-які проекти розвитку в цьому болоті були (та, власне, багато в чому і залишаються) приречені: будь-які зміни, спрямовані навіть не на розвиток, а на де-консервацію системи, негайно перетворюють кримчан на агресивно-недовірливий натовп жадібних, крикливих і расистські налаштованих люмпенів (так схожих на середню радянську людину).
Втім, расизм і зневажливе ставлення кримчан до нетаких, в першу чергу - до українців цілком зрозумілі: «українізація» там проходила теж за цілком радянськими лекалами - з усім принизливим і карикатурним малоросійством і шароварщиною, а тому і викликала зрозумілу відразу.
Тому байдуже ставлення до ресурсів і бездумна експлуатація інфраструктури були звичайною практикою для Криму. Такий стан справ довгий час влаштовував і місцевих бандитів, і київську владу, яка віддала регіон на відкуп олігархам, і московських гостей, які заробляли політичний капітал на ностальгії. Але водночас, на цьому тлі поступово наростали соціальні загрози і ризики, які неухильно генерували ризики екологічні, техногенні і, як виявилося, - навіть воєнні.
Важливо зрозуміти: коли ми говоримо про Крим, ми говоримо не про регіональне різноманіття, яке підвищує загальну безпеку системи, а про штучне обмеження вибору і консервацію такого стану, що збільшує вразливість системи. Чи була розумна і вільна від летальних викликів альтернатива тій кланово-олігархічній моделі розвитку, заручниками якої ми опинилися в середині 1990-х, - питання відкрите. Але ось на питання, чи була альтернатива регіональним моделям соціокультурного розвитку, можна відповісти, подивившись на реакції різних спільнот на кризові виклики останніх років. Альтернатива була, і штучна відмова від неї 20 років тому і призвела до поточних воєнних і соціальних втрат.
Те, що ми зараз бачимо в Армянську, ілюструє тезу про взаємозв'язок загроз. Саме нерозв'язані соціальні протиріччя і призвели до накопичення техногенних загроз, які реалізувалися при актуалізації загроз воєнних. Техногенна катастрофа, в свою чергу, призвела до ескалації соціо-екологічних ризиків, мінімізувати які можна тільки при усуненні загроз воєнного характеру і поступовому вирішенні проблем соціальних.
Тут можна відзначити, що як не дивно, українська кланово-олігархічна корумпована система була в операційному сенсі безпечнішою за російську корумповану мафіозну «вертикаль», яка спровокувала масштабну катастрофу в рекордно короткі терміни.
І, нарешті, по-третє, в контексті ситуації якщо і може бути запропоновано якесь вирішення проблеми з нашого боку, то воно потребує серйозного суспільного консенсусу і бачення загальної перспективи - не тільки де-окупації півострова, але і всього національного розвитку.
Після вичерпання запасів прісної води в глибоких горизонтах, керівництво заводу просто припинило подавати воду на кіслотовідстійники, які займають площу в кілька десятків квадратних кілометрів. Це призвело до їх осушення, і випаровування з їхньої поверхні оксиду сірки, який в повітрі перетворився в діоксид сірки, ангідрид сірки, а згодом - в сірчану кислоту і її солі, які є надзвичайно небезпечними для життя і здоров'я людей. Саме ці сполуки призвели до загибелі рослин, тварин і погіршення здоров'я людей на півночі Криму.
Одночасно виробництво продукує потужні викиди аміаку, що посилює негативний вплив на здоров'я. Мінімізувати ризики і частково усунути загрозу можна тільки за наявності великої кількості прісної води, необхідної для проведення дезактиваційних заходів в кіслотовідстійниках і на всій зараженої території. Однак, цього немає і не передбачається. З цілої низки всім нам відомих причин.
Зрозуміло, що в поточних умовах завод слід закрити. Тому що він є джерелом постійної і, як ми тепер бачимо - летальної загрози соціо-екологічного характеру. Однак, закритий він не буде до тих пір, поки він дає прибуток своїм власникам - сумно відомому фігуранту схеми «Росукренерго» Дмитра Фірташа і його партнерам з «Газпрому» (а значить - і з Кремля). Технічно відсталий і неефективний, завод може працювати тільки на дешевій сировині - ільменіті з території України, що отримується контрабандним шляхом. Спроби перевести його на сировину з інших джерел, наприклад з Африки або Індії, миттєво роблять виробництво нерентабельним.
Тобто, стратегічне рішення проблеми, яке відповідає і нашому законодавству, і нашому баченню взаємодії з окупованими територіями, існує, і ми можемо ним скористатися. Нам слід припинити контрабанду сировини на окуповані території, чим значно знизити екологічні та соціальні ризики.
Ми - господарі на своїй землі, нехай навіть і не завжди дбайливі, і ми не можемо вирішувати проблеми своєї території так, як це сьогодні роблять окупанти - витісненням місцевого населення і перетворенням території в засмічену випалену пустелю. Але рішення завжди існують, і в багатьох випадках ми можемо залишитися в межах гуманітарної парадигми.
