Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Київський етюд

11 листопада, 2014 - 16:44

Теплий Київ. Затишний і метушливий. З зеленими берегами Дніпра, що м’яко кутають золоті куполи білих церков. З гулкими автострадами, яхтами та катерами, мостами та гарячими від ще палкого літнього сонця пісками на островах. Осінь вже торкнулась цих пухнастих берегів своєю позолотою, але в повітрі панує та пора, яка насичує душу радісним спокоєм – не пече, а гріє, не жене в тінь, а запрошує до мирного споглядання. Мій улюблений Київ – місто, до якого я завжди приїздив із відчуттям радості і незрозумілої, підсвідомої надії на щось краще. Місто, де кожен куточок, навіть якщо бачиш його вперше, свій, рідний. Тут можна годинами гуляти по деяких місцинах і ловити себе на думці, що хочеться торкнутись шершавої кори високого дерева, провести долонею по білій прохолодній стіні старовинної будівлі. Місто, що запрошує, але не завжди пускає. Наче при всьому бажанні не довіряє, як колись обманута жінка. Згодом вона впустить вас до себе і заплющить очі на ваші вади та навіть нахабство. Вона дозволить вам пити пиво на узбіччях та біля метро, кидати пляшку повз урну, плювати на свою траву та полишати недопалки від цигарок на нещодавно пофарбованих в синьо-жовті кольори лавках. Складний в своєму характері, але довірливий по суті Київ. Скільки раз обманювали тебе і кого ти тільки не прихищав у собі. Як довго ти вмієш терпіти, співаючи сумних пісень на перекритому на вихідних Хрещатику! Як важко тобі розізлитись, розгойдатись, розпалитись в гніві своєму! Хіба можуть ці хлопці та дівчата, що малюють на мольбертах зелені бані старовинних церков на Подолі, взяти до своїх творчих рук палиці чи тим паче автомат! Здається, що ні. Твоя поетика обіймає їхні думки романтичними снами. Вони люблять твої куточки, що насичують їхню пам’ять поцілунками, відвертими зізнаннями та іншими емоційними фарбами. Вони люблять тебе, але не завжди в цьому зізнаються. Точніше їхня відвертість особлива. То вони пускають повітряного змія на лаврських схилах та обіймаються в траві на очах у туристів. То вони розмальовують твої стіни дивними візерунчатими текстами. То виколупують з твоїх доріг цеглу і кидають її в ворога в погонах, щоб довести своє право на справжню, вірну любов до тебе. Любов, суть якої в повазі до себе, до своєї оселі, до стін, до землі, до вологого повітря на набережній. І тоді тонкі пальці художника вдираються в закоптілу бруківку. Тоді руки поета тримають щит, що прикриває себе і товариша. Тоді юний журналіст, який через годину залишиться без ока, лізе з камерою в саме вогняне пекло, щоб зробити вражаючий і правдивий кадр, в якому буде палати обурена душа.

Красива, лагідна київська осінь. Серед відбитих тисячі разів від дзеркальних вікон готелів сонячних промінів, по хрусткому листячку іде група молодих людей. Вони чомусь кривляються, співають одночасно різних пісень, дивакувато пританцьовують, розмахуючи в повітрі руками, та б’ють паличками в маленькі, дитячі барабани. Забита масою інформації голова потрапляє в приємну пастку – перестає думати взагалі. На душі стає чомусь так весело і легко, що мимоволі посміхаєшся на зустріч цим юнакам та дівчатам. Вони так цікаво вдягнені – в якійсь не пов’язаний нічим спільним театральний одяг. Якісь середньовічні капелюхи на їхніх головах, в волосся вплетені квіти, короткі і довгі спідниці, джинси та строгі брюки, жилетки та футболки і все це різного кольору, все суперечить одне одному і від того ще більше веселить. Вони пройшлись по алеї, переткнули пішохідний перехід, привертаючи до себе увагу усміхнених киян і сонячні зайчики безтурботно танцювали вслід за ними.

- Як легко все це втратити, - автоматично, в задумі сказав я, стоячи біля ларька в очікуванні своєї фастфудівської шаурми. Дівчина, що перегортала на печі підігріту шаурму здивовано глянула на мене, явно не зрозумівши - до чого це я. Ще чути було звуки барабанчиків, ще лунали здалека юнацькі голоси флешмоберів, аж раптом пропілікав в кишені мій телефон. З далекого слобожанського Сватова повідомляли, що місцевого хлопця, який поїхав в Луганськ за документами, так і не знайшли. Його викрали кілька тижнів по тому луганські бандити, вимагали викуп. Все село збирало 15 тисяч гривень, щоб звільнити його. Назбирали, відправили, приїхали на призначене місце, а там нікого не знайшлось.

Я поклав слухавку і пішов до Андріївського узвозу, до знаменитого будинку Булгакова. Я тепер точно знаю, Михайло Афанасійович, в чому ви були не праві. Хороший роман ви написали майже сто років назад. Хороший, правдивий та водночас лукавий. Бо злукавили ви в головному, Михайло Афанасійович, і я просто зобов’язаний вам це сказати, стоячи навпроти вашого задумливого пам’ятника з потертим носом. Бо знаю що таке «зривати абажур», знаю що таке небезпечні кроки на сходах за дверима, знаю що таке вибухи, які рвуть тіла на шмаття у тебе за вікном і знаю, як це тікати в ніч. Тікати із свого теплого ліжка, з набитими наспіх торбами та кошеням на руках в небезпечну невідомість, полишаючи за собою все – майно, книжки з автографами, стіни, які бачив з дитинства, плани, вулиці, людей, все, все полишаючи без гарантій на повернення. Більш того – без гарантій на рятування.

 

Новини партнерів