Помер мені батько
Є книжки, що подобаються з першого ж речення. Свій автобіографічний роман культовий хорватський письменник Мілєнко Єрґович починає з такої фрази: «Помер мені батько». Зауважте, як сформульовано це речення: не «помер мій батько», а саме «помер мені батько». Так, наче батько зробив це навмисно, щоб допекти сину. А можливо, щоб ще раз – уже востаннє – поборотися за увагу своєї дитини, вже давно дорослого чоловіка.
Єрґович розповідає про свого батька, іменитого сараєвського лікаря, про своє дитинство і свою рідну країну. Невимушена й проста, хоч і сумна, історія родинних взаємин розгортається на фоні Юґославії часів соціалістичного розквіту, розгалужується на біографії бабусь і дідів, але також їхніх ідей та вчинків у непрості часи. Вся суперечність світу, в якому виростав автор – соціалістичного рівноправ’я й націоналістичної ненависті, конфліктів довкола історії й палких дискусій про політ людини в Космос, фальшивих месій і відкритих закликів до війни – у романі «Батько» постає нерозривною в’яззю, фантасмагорією, що випала на долю простої людини.
Батько Єрґовича покинув сім’ю, і майбутній письменник виростав під опікою матері й бабці. Втім, тато намагався виконувати свій обов’язок – і раз на тиждень провідував сина, приносив аліменти, а часом навіть забирав його з собою в поїздки до хворих навколо Сараєва. Конверт, в якому він передавав гроші, став символом вимушеності цих стосунків. Ніби батько цікавиться сином тільки з почуття провини, а також заради репутації порядного чоловіка в суспільстві.
Невідомо, як було насправді, ми читаємо тільки оповідь сина. Можливо, тато й справді не любив Мілєнка, а може й любив, але належав до того скаліченого повоєнного покоління, що не вміло виявляти почуття. Він ще не знав, що і його синові доведеться сьорбнути лиха під час нової війни, не відав, що в майбутньому вони опиняться в різних новопроголошених державах, розділені кордонами й образами. З часом син прийняв батькове рішення розлучитися, подорослішавши, він зрозумів його, але болю від цього не поменшало.
Багата на деталі, ця книжка говорить не так про політику, як про звичайне щоденне життя. Як сідали батарейки в перших переносних магнітофонах, як діти розтягували задоволення поїдаючи юґославський відповідник нутелли – єврокрем, як селяни з околиць Сараєва приносили лікареві хабарі у вигляді домашніх м’ясив і алкоголю. Безкінечної батареї пляшок, що пізніше допомогли письменників пережити час обстрілу міста з сербських артилерійських батарей.
Сторінка за сторінкою змінюються часи й політичні тенденції, кануть у небуття реалії минулого часу, створюються нові держави, що повторюють помилки старих, а поза тим залишається сум маленького хлопчика, якого покинув батько. Не лише він, а й те, що з батьками пов’язане – батьківщина. З цього суму, з намагання пробачити й навчитися любити попри все, і починає автор книжку того дня, коли йому приходить есемеска про смерть тата. Єрґович пише щиро, не криючись і не прикрашаючи дійсність. Пише так, ніби письмо допомагає йому залікувати рани.
