У гонитві за Нобелем
«22-28.02.2019»
Цієї середи в Ханої у Трампа з Ином лише і розмов було, що про скандал довкола участі України в міжнародному пісенному конкурсі Євробачення. Якщо послухати деяких наших коментаторів, саме такі заголовки повинні були б красуватися на обкладинках світових ЗМІ. Але хіба що лише в Росії — чим «Известия» чи «Российская газета» не світові ЗМІ. Насправді, і без нашої мишачої метушні довкола конкурсу другосортної музики в світі вдосталь важливих подій, як удосталь уже довкола цих подій своїх перебільшень, брехні та мишачої метушні.
«Протягом сорока років минулі президенти нічого не робили відносно Північної Кореї. Зате моя адміністрація досягла великого прогресу!» — написав у своїй звичній хвалькуватій манері Дональд Трамп за підсумками першого дня своєї вже другої зустрічі з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином у Ханої. Гадаю, і цим його новим твердженням, що побудоване, м’яко кажучи, на великій брехні, вже нікого не здивувати.
Зізнаюся, навіть мені, історикові, важко пояснити, з якої стелі раптом упала озвучена Трампом цифра в 40 років. Хіба що точкою відліку він убачає «Інцидент зі вбивством сокирою в Пханмунджомі» 1976 року, коли північнокорейські солдати в демілітаризованій зоні американців порубали сокирами двох людей, що намагалися зрізати дерево, яке заважало дорожньому огляду, та покалічили ще дев’ятьох.
Утім, шукаючи приклади зусиль попередників Трампа з урегулювання північнокорейської проблеми, так далеко в історію ходити не потрібно. Навіть якщо закрити очі на миротворчі зусилля президентів-демократів, у 2007—2008 роках на цьому терені набагато далі за Трампа пішов республіканець Джордж Буш-молодший. Унаслідок дуже непростих Шестисторонніх перемовин між Сполученими Штатами, Північною та Південною Кореєю, Японією, Китаєм і Росією, що почалися ще 2003 року, тоді були накреслені конкретні кроки з нормалізації ситуації на Корейському півострові.
Ішлося про поетапне вилучення Північної Кореї зі списку країн-спонсорів міжнародного тероризму та, відповідно, послаблення санкцій, а також постачання пального та продовольства. Північна Корея тоді погодилася закрити ядерний об’єкт в Йонбені, а всі країни-учасниці перемовин навіть оголосили про бажання підписати Угоду про без’ядерний статус Корейського півострова. Перемовини, під прикриттям яких терористичний режим Північної Кореї вперше випробував ядерну зброю і країна набула статусу ядерної держави.
Трамп промовчав про успіхи в перемовах із Пхеньяном свого попередника-республіканця не лише зі звичайного бажання приписати собі всі заслуги, але ще і тому, що північнокорейський неуспіх Буша-молодшого свідчить про те, що всі домовленості між Трампом та Ином теж не більше, ніж пустушка.
У травні 2017-го колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт застерігала Трампа від зустрічі з Ким Чен Ином: «Президент США не відвідує країни без попередньої підготовки, а почуття честі не є правильним, коли народ тримається лідером у злиденності й голоді». За цими високими словами, які волають до цінностей, що є для Трампа пустим звуком, криється історія про візит самої Олбрайт до Пхеньяна. Тоді, 1998 року, Північна Корея випробувала свою першу балістичну ракету «Пектусан-1», дальність якої оцінювали у 2500 кілометрів.
Під враженням цих випробувань адміністрація Білла Клінтона вирішила піти на перемовини, першим кроком у яких був візит держсекретаря до Пхеньяна в жовтні 2000 року. Перший в історії двох держав візит такого високого рівня, що мав на меті підготовку саміту на рівні лідерів обох країн, був із захватом сприйнятий журналістами, які як нібито дану обіцянку припинити подальші запуски, цитували кинутий Ким Чен Іром ненароком вислів: «Мабуть, це був останній запуск». У цю мить батько Ким Чен Іра й американська гостя дивилися приурочене до 55-річчя північнокорейського режиму шоу, а живе панно із тисяч статистів змальовувало старт націленої на США міжконтинентальної балістичної ракети. — Ось, до речі, мода, яку запозичив у Пхеньяна наш східний сусід.
Сьогодні, з 2019 року ми знаємо, що, всупереч усім обіцянкам та угодам, усі ці роки Північна Корея ні на мить не припиняла свої ядерну та ракетну програми. Як уже в наші дні, незважаючи на всі захоплені твіти Трампа з компліментами Ину, незважаючи на зустріч Трампа з Ином, що відбулася в червні минулого року в Сінгапурі, розвідка США не втомлюється попереджати Білий дім, що під виглядом роззброєння замість старих виробничих потужностей і полігонів, які вже відслужили своє, користуючись перемовинами зі США як прикриттям, Північна Корея створює нові північнокорейські балістичні ракети, які вже здатні досягти території США. «Я вірю Путіну, що сказав мені, що у Північної Кореї немає ракет», — прокоментував у середині місяця в інтерв’ю телеканалу CBS News Дональд Трамп попередження американської розвідки.
Головна, якщо не єдина мета політики Пхеньяна протягом усіх цих років, — це політичне виживання династії Кім. Навчені гірким досвідом інших диктаторів — Хусейна та Каддафі, а також відмовою від ядерного статусу України, що обернулося російським вторгненням, Кіми всіма силами, за будь-яку ціну лише нарощуватимуть свій ядерний і ракетний потенціал, бо тільки він здатен їх захистити від будь-якого втручання ззовні, — і США, і навіть Китаю.
Але чого ж домагається своєю, здавалося б, такою короткозорою згубною для США політикою американський президент Дональд Трамп? Про це ми довідалися два тижні тому, коли американський президент похизувався, що японський прем’єр Сіндзо Абе передав до Нобелівського комітету лист на п’яти сторінках, у якому за зусилля в досягненні миру на Корейському півострові висунув Трампа на здобуття Нобелівської премії миру. Японський уряд відмовився коментувати цю інформацію, проте найбільш авторитетна японська газета Asahi Shimbun на підставі інформації своїх джерел в оточенні прем’єра з’ясувала, що зробив він це, поступившись наполегливим проханням Білого дому.
Через те, знаючи про цю мету Трампа, Пхеньян так наполегливо вимагає від Вашингтона поступок у питаннях контролю над програмами створення ядерної зброї та балістичних ракет. І отримає такі поступки, які забезпечують майбутнє виживання північнокорейської ракетної ядерної та ракетної програми, що операція Обами з Іраном уже не здасться, за словами самого ж Трампа, такою вже «поганою». Головне для Трампа, що випливе це вже після президентських виборів наступного 2020 року, а щоб виграти їх, йому доконче потрібен Нобель.
Якими б угодами не закінчилася зустріч Трампа й Ина в Ханої, Кіми й надалі продовжуватимуть, загрожуючи ядерним знищенням світу, тримати в страху й убогості свій народ. Адже іншого способу правити вони не знають. Трамп навіть і не приховує, що чудово це розуміє, неодноразово захоплено висловлюючись про державний терор і політичні вбивства Ином серед інших навіть своїх найближчих родичів. Тому зустрічі в Сінгапурі та Ханої і для Білого дому не мають на меті досягнення миру або хоч би реальної розрядки міжнародної напруженості.
Як наслідок — Ким Чен Ин отримує визнання своєї влади США, що в Пхеньяні буде змальовано мало не як капітуляція Вашингтона. А єдина мета Трампа — здобуття Нобелівської премії миру, з одного боку, аби втерти ніс Нобелівському лауреатові Обамі, з іншого, що ще важливіше, аби використовувати її як інструмент переобрання на другий президентський термін, а водночас убезпечити себе від дедалі численніших звинувачень у зловживанні владою. Політична вистава на мінному полі. На якому разом із цими безсоромними акторами перебуваємо й усі ми.
