В очікуванні катастрофи
Про короновірус зараз здається говорять всі. В кожному ефірі і на кожній кухні одні ті ж самі емоції. Розгубленість, злість, тривога. Влада закликає не панікувати. Але як тут не піддаватися катастрофічним очікуванням, якщо вже традиційна хаотизація політичного та адміністративного процесу прямо на очах у спантеличеної публіки помножується на репресивні методи. Заборони виходити з дому не враховують, що для багатьох українців вони перетворюються на заборону вижити.
З промовок владців, складається враження, що єдиний спосіб подолання короновірусу в Україні – це посилення повноважень президента. Новопризначений прем’єр Денис Шмигаль виступив з пропозицією до Мінюсту розробити законопроєкт, який надавав би голові держави право одноосібно вводити в країні надзвичайний стан. Навіщо? В разі поширення вірусу, як кажуть ініціатори. І тут виникає звичайне причинно-наслідкове питання. Якщо посилення вірусу перетворює президента (не саму всесильну людину, згідно української Конституції) у правителя типу «Аз єсьм цар», то чому б вірусу не розповсюджуватися? Що холопу горе – пану профіт, можуть вирішити багато українців. То чи варто було виходити з публічною пропозицією, яка натякає, що епідемія вигідна президенту Зеленському і тільки йому одному. Особливо, якщо ні для кого не секрет, що кількість захворювань і так буде збільшуватися в силу об‘єктивних причин.
Чому у авторів пропозиції посилити повноваження президента під приводом боротьби з епідемією не виникло навіть думки, що пересічні громадяни трактуватимуть їх дії, як спробу нажитися на крові? Для вихідців з шоубізу владці демонструють жахливе нерозуміння основ масової комунікації. Невже серед усієї тієї зграї діджиталізаторів та комунікаторів не знайшлося нікого, хто здатен був би прорахувати, що озлоблені і налякані хворобою українці неодмінно почнуть шукати винного. Особливо враховуючи, що авторам проекту «Зеленський» такий соціо-психологічний механізм мав би бути відомий, як нікому. Адже саме вони здобували політичні посади за рахунок нагнітання народного гніву проти минулої влади. Її звинувачували буквально у всьому: у війні, повільному зростанні економіки та в корупції. То чому ж не здогадалися, як їх дії по посиленню влади можуть бути сприйняті середньостатистичними українцями?
А може все не так? Може ігнорування небезпеки – це і є продумана інформаційна стратегія? Давайте подивимося на контекст. Масок нема, влада підтверджує, що вже в розпал віруса тонни захисних засобів були продані закордон. Але жодної згадки про слідство, чи принаймні дослідження з цього приводу. Хто прийняв рішення двічі проігнорувати звернення РНБО до Уряду, в якому пропанувалося заборонити вивезення з країни ліків, медичних препаратів та продуктів харчування? Це був прем‘єр-міністр Олексій Гончарук, чи його хтось дуже переконливо попросив? І чи це не та ж сама людина, яка тепер зливає в пресу фотодокази, що пропозиції РНБО дійсно були? 31.01 та 8.02, тобто ще до повернення українців з Китаю, яке прийшлося на 20 лютого – День Гідності. Тепер, після того, як президент замкнув всю боротьбу з епідемією на себе, виглядає так, що відсутність реакції з боку уряду Гончарука на звернення РНБО була обумовлена тим, що стратегічні запаси з країни спішно вивозили «свої та правильні». Рівно як на президента, а не на когось іншого, вказують дії авіакомпанії, яка у десятки разів підвищила ціну на квитки з-за кордону після оголошення в Україні карантину. До речі, заявлена евакуація людей з-за кордону, про яку можна дізнатися на сайті МЗС – це теж чергова профанація. Людям пропанується купити квитки на евакуаційні спецрейси в кілька разів дорожче, ніж вони коштували до карантину. Сьогоднішня жорстка заборона громадянам пересуватися без масок особливо показова на тлі вчорашнього негласного дозволу на превентивний пограбунок для близьких до президента кол. Так це буде подано в ЗМІ і так це буде зачитано суспільством. Хіба професійні медійники не розуміють на кого буде агресувати народ після кількох тижнів вимушеного безробіття?
Суспільство та й самого президента послідовно привчали до думки, що всі наявні негаразди в країні через демократію. Мовляв, потрібна жорстка рука, путінський стиль та лукашенківська простувати харизма. Але правда полягає в тому, що впоратися із ситуацією неможливо одноосібно. Одноосібно можливо тільки зганьбитися. Особливо, якщо продовжувати гратися в диктатуру і робити дурниці в умовах епідеміологічної, військової, політичної, економічної, та соціальної загрози. Чомусь в площині: «розгублена людина – проблема – дефіцит – можливість «порєшать», але за великі гроші» влада постійно опиняється на боці безсоромних спекулянтів та невігласів. Але найгірше те, що знеціненню піддається інститут президента. Продовжуючи пояснювати з екранів, як держава піклується про українців і куди звертатися у разі потреби, Володимир Зеленський ніби не помічає, що виглядає, як банальний «зазивала для мародерів», тому що кожен, хто звернеться до вказаних у президентському звернені установ, одразу ж отримує баснословний цінник на засоби безпеки, на авіаквитки, на тести та інші необхідні речі.
