Вітчизняна історія на сторінках газети «День»
У серпневому числі «Пам’яток України» було надруковане інтерв’ю Л. Івшиної, присвячене 20-літтю газети «День». Запитував головного редактора співзасновник журналу, директор Фундації Петра Тронька Валентин Кондратюк. Одне запитання змусило задуматися, як виглядає вітчизняна історія на сторінках газети «День». Ось воно: «Як так могло статися, що Ви не лише ідеолог популярного часопису «День», низки супутніх проектів, але й фактично творець концепції історії України, яку відстоює та популяризує на засадах сучасного просвітництва Ваша газета? Яка тоді роль ідеологів – очільників академічного інституту історії, чи вони не читали тих книжок, які потрапляли до Ваших рук?»
Л. Івшина тактовно оминула провокативну суть запитання і зробила короткий огляд тих видань «Бібліотеки газети “День”» (далі буду називати скорочено: «Бібліотеки»), які справді змінювали концептуальні підходи до вітчизняної історії. Підсумовуючи, вона охарактеризувала спільну працю журналістів та істориків одним містким словом – «симбіоз».
Таке співробітництво справді збагачує обидві сторони. Журналісти вчаться аналізувати розвиток суспільства в ретроспективі, що допомагає зрозуміти закономірності сучасної епохи. Історики оволодівають вмінням популяризувати свої висновки. Це дуже важливо, тому що історія – це не тільки навчальна дисципліна і наука. Не в останню чергу історія – це світоглядна основа людини, яка здатна усвідомити себе громадянином. Л. Івшина це розуміє, що можна побачити з її передмови до другої книги «Бібліотеки» – «Дві Русі»: «Наш розвиток, наше видужання безпосередньо залежать від подолання найбільш хворобливої з криз – кризи ідентичності. Спроба знайти «ліки» неодмінно повертає нас до точки відліку: хто ми, звідки, під впливом яких чинників сформувалися і, в кінцевому підсумку, стали такими, якими ми є сьогодні».
На перетині двох епох у Л. Івшиної, як у кожної людини, яка виховувалася у західноукраїнському середовищі, була важлива перевага перед людьми з Великої України: інформаційний зв’язок з поколінням батьків. На Волині і в Галичині радянська влада тривала два, а не три покоління, і життя першого з них проходило в умовах жорсткої боротьби з цією владою. Друге радянське покоління вже дістало можливість в умовах хрущовської «відлиги» формувати свій світогляд, користуючись досвідом батьків, а не тільки і, можливо, не стільки під впливом уроків в школі і лекцій в університеті з історії СРСР. Натомість у Великій Україні навіть «відлига» не змогла пробити бар’єр між поколіннями.
Тільки дослідження Голодомору радикально змінило мій світогляд. А світогляд галичан в ситуації горбачовської «перебудови» змінювався швидше. Тільки у цьому регіоні після перших вільних виборів 1990 року утвердилося диво дивне: антикомуністична радянська влада. Ставши у керма щоденної газети, Л. Івшина не випадково усвідомила свою місію у використанні на її сторінках вітчизняної історії з метою дерадянізації суспільства.
Щоб оцінити творчі досягнення тандему істориків і журналістів на сторінках газети «День», треба уяснити собі нульову точку відліку, тобто картину минулого очима радянських громадян. Всіх громадян, не виключаючи науковців. У 1981–1985 рр. Інститут історії АН УРСР опублікував 10-томну російськомовну «Историю Украинской ССР». Це була насправді історія Росії, але з викладенням подій, що відбувалися в межах України. Справжньою історією України вчені почали оволодівати в роки «перебудови», коли перестали бачити в дореволюційних істориках «українських буржуазних націоналістів» і довірилися їхнім працям, ув’язненим раніше у спецсховищах наукових бібліотек. Вивчаючи архіви, які стали доступними, ми фрагмент за фрагментом відтворювали історію України, поспішаючи ділитися ними з суспільством. Близько п’яти років на книжковому ринку панував уже покійний, на жаль, канадський професор Орест Субтельний, англомовну «Історію України» якого у нас переклали на українську та російську мови і видали мільйонним накладом. Проте від середини 1990 рр. Інститут історії України уже забезпечував своїми підручниками і посібниками з вітчизняної історії всі класи середньої школи і вищу школу.
Газета «День» стала з перших її чисел нашою улюбленою трибуною для виступів з розповідями про «білі плями» вітчизняної історії. Адже тільки вона охоче брала статті на історичну тематику і друкувала навіть найбільш розлогі з них. Читачі дякували газеті за такий «перекіс» в бік історії. Учителька-пенсіонерка Ярослава Мілешко з Бродів Львівської області писала: «Під час навчання в університеті іноземних мов мені доводилося проходити програму так званої історії. І з тої науки складалося таке враження, наче у світі не відбувалось ніяких історичних подій, не було ніяких історичних особистостей, крім комуністичних вождів, їхніх партійних з’їздів та партійних конференцій. Тому завдяки рубриці «Історія і Я» ми, на жаль, на схилі літ дізнаємося про справжню історію нашого народу» («День» – 2011, 4–5 лютого).
Будь-яка газета є одноденкою. Щоб зберегти інформацію з рубрик «Україна Incognita» та «Історія і Я», читачі почали формувати зошити з вирізками. Дізнавшись про це, Л. Івшина започаткувала «Бібліотеку», тобто перевела газетну інформацію у книжковий формат. Перша книга під назвою «Україна Incognita», яка була сформована з кращих публікацій цієї рубрики за попередню п’ятирічку, з’явилася у 2002 році. Письменник Федір Шепель згадував:
«Те, що інтелектуальний продукт, який вдало готує колектив «Дня», не псується, приносить користь суспільству й не бажає зникати у сміттєпроводах за кілька днів, довело саме життя. Показовим став відомий випадок у Кіровограді, коли Лариса Івшина презентувала першу книгу, основою якої стали статті з рубрики «Україна Incognita». Один з тамтешніх краєзнавців, щоб не на словах, а на ділі показати, як саме опубліковане «Днем» стає в пригоді вчителю історії, захопив із собою щось на кшталт пухкого загального зошита із вклеєними вирізками з улюбленого видання. Вражена пані редактор із помітним хвилюванням обміняла цю саморобну книжку на справжню. Ось і виходить, що не з неба зняла редакція ідею чудесного перевтілення надто залежних від зовнішніх чинників колись прочитаних газет, а зробила лише те, чого давно від неї чекав читач. Справді, багато з надрукованого у «Дні» варте подальшого – і саме книжкового» – життя («День», 2010, 22–23 січня).
Мабуть, якби Л. Івшина формувала «Бібліотеку» тільки переведенням у книжковий формат газетних статей, то вплив таких книг на уми і серця був би обмеженим. Проте вже з другої книги з’явився тематичний ракурс, пов’язаний з Днями Росії в Україні – українсько-російські відносини. Цей збірник об’єднав 68 нарисів 25 авторів, серед них десяти вчених з НАН України та університетів, дев’яти журналістів, трьох краєзнавців. Його первинна назва була досить-таки виразна: «Україна – не Росія». Однак Л. Кучма закінчував призначену для друкування в Російській Федерації свою книгу про Україну, і людям з його оточення ця назва сподобалась. Не передбачив Президент України, який завжди приязно і навіть часом догідливо ставився до російських очільників, що ця назва сприйматиметься ними як ляпас. А збірник нарисів з «Бібліотеки» одержав іншу назву, за Миколою Костомаровим: «Дві Русі».
Так уже повелося: жодного року без книги для «Бібліотеки»! У 2004 році з’явилася книга «Війни і мир», присвячена українсько-польським відносинам. У передмові Л. Івшина поставила цілу низку болючих запитань. Чому у 1920 році відбулося «чудо на Віслі», але не відбулося чуда на Дніпрі? Чому Польща в Євросоюзі й НАТО, а ми, здається, зараз далі від задекларованої мети, ніж раніше? Чому у нас не було свого Пілсудського? Такі запитання залишаються відкритими й тепер, через 12 років після появи книги. Ми й тепер поза ЄС і НАТО, бо мали таких лідерів як В. Ющенко та В. Янукович. Здається, однак, як зазначено в цій книзі, що суть справи не стільки в лідерах, скільки в тих хто їх обрав. Визрівання громадянськості відбувалося у нас надто повільно, і так було аж до консолідуючої суспільство війни з Росією.
Книга «Війни і мир» набула особливу актуальність в наші дні, адже відносини між двома народами поставлені під загрозу політичними силами, які бажають використати важкі питання минулого для здобуття електорального успіху. Своєрідним камертоном для її авторів можна вважати слова глави УГКЦ Любомира Гузара, винесені на обкладинку книги: «Треба подивитися на те, що сталося в минулому, очима сусіда – як би він це оцінив, як розумів і чому вчинив так, як вчинив. Чому такий підхід є порадним? Бо за такого аналізу підтвердимо те, що між нами й нашими сусідами здебільшого дуже малі розбіжності».
У 2005 році «Бібліотека» поповнилася одразу двома книгами через те, що відійшли у вічність два яскравих співробітника газети. Книга «День і вічність Джеймса Мейса» була сформована головним чином з його авторських колонок, а також із спогадів про видатного вченого. «Апокрифи Клари Ґудзик» закріпили у книжковому форматі блискучі статті, присвячені релігійним питанням минулого і сучасності.
Редакція газети активно пропагувала книги «Бібліотеки» серед студентської молоді, де формувалася майбутня українська еліта. За п’ять років, починаючи з появи першої книги, були здійснені «десанти» з упорядників і окремих авторів на чолі з Л. Івшиною в 12 університетських міст. Підсумки цієї просвітницької роботи головний редактор «Дня» підбила в чудово ілюстрованому альманасі «Мої університети» – шостій книзі «Бібліотеки».
Напередодні 75-ої річниці Голодомору Верховна Рада України спромоглася, нарешті, прийняти закон, в якому ця найбільша за всю історію українського народу катастрофа була кваліфікована як геноцид. «День» часто друкував статті дослідників і спогади свідків Голодомору. Тому в пам’ятні роки «Бібліотека» поповнилася двома книгами на цю тему – сьомою і восьмою.
У 2007 році з’явилася моя книга «Почему ОН НАС уничтожал?», на обкладинці якої зображалася фігура Й. Сталіна на тлі могильних хрестів. В основу її ліг цикл статей «Чому Сталін нас винищував?», опублікованих газетою з 20 жовтня по 24 листопада 2005 року. У передмові Л. Івшина писала: «Ніколи раніше газета не друкувала матеріал такої протяжності – понад чотири друкованих аркуші. Але ми пішли на це, враховуючи виняткову важливість такої теми для України, нашої національної свідомості». Книга була надрукована російською мовою, щоб зробити її більш доступною для тих, хто виступав проти кваліфікації Голодомору як геноциду. Пізніше вона передруковувалася румунською і вірменською мовами. А в 2008 році «Бібліотека» поповнилася книгою Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене». До неї увійшов весь творчий доробок ученого, опублікований газетою.
За шість років, впродовж яких «Бібліотека» друкувалася за тематичним принципом, в газеті нагромадився великий запас історичних нарисів, які заслуговували на нове життя у вигляді книг. Тому редакція опублікувала в 2009 і 2010 рр. два великих за обсягом двотомника – «Екстракт – 150» і «Екстракт – 200». Цифри в назві вказували на кількість видрукованих нарисів.
У передмові до «Екстракту-200» Л. Івшина писала: «Чотири томи “Екстракту” – це продукт-реакція на стан суспільства, певний супровід інтелектуального читача. Ми намагаємося поширити мікросвіт, створений нашими яскравими авторами, їх поглядами та цінностями, – на все суспільство. Принаймні, на ту його частину, яка готова слухати, чути й співпрацювати».
В 2011 році з’явилася одинадцята книга «Бібліотеки», що складалася з 64 нарисів 34 авторів – «Сила м’якого знака». Як і друга книга «Бібліотеки», вона була присвячена аналізу українсько-російських відносин, але під специфічним кутом зору. Назву книги та її надзавдання Л. Івшина охарактеризувала однією літерою алфавіту: «Як сталося так, що Київ – «мать городов русских» – став столицею України? Дитяче, здавалося б, запитання. Але в ньому озвучена суть грандіозної підміни понять, масштабної історичної фальсифікації, що має кількасотрічну історію. Насправді, Київ – «мать городов руських». Саме так звучить відома фраза з «Повісті врем’яних літ» Нестора-літописця. От вам і сила м’якого знака! Незважаючи на бажання позбавити один народ його історії, а інший цією ж історією наділити, м’який знак уцілів і пробився через тисячоліття».
Користуючись тим, що київська династія Рюриковичів протрималася в Москві аж до Івана IV і його сина Федора Івановича, російські вчені з часів М. Карамзіна розповідали, як історія Російської держави розгорталася впродовж багатьох століть на берегах Дніпра, а потім плавно переходили до викладу подій на береги Волги. Підміна рік, розташованих на неблизькій відстані одна від одної, нікого не турбувала, аж поки Михайло Грушевський не виступив зі своєю багатотомною «Історією України-Руси», яка була спробою повернути українському народу пам’ять про його минуле. Однак радянська влада ув’язнила праці Грушевського у спецсховищах наукових бібліотек, а в підручниках з історії СРСР почала пропагувати фальсифіковану історію Росії, удревлену на весь період існування Київської Русі.
На Заході розуміли, що Росія придбала після Переяславської Ради 1654 року не тільки Україну, а й історію українського народу. Ланселот Лоутон в 1939 році стверджував: «В давні часи, починаючи від IX століття, мешканці землі, відомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскільки московіти, цілком інший народ (Moscovites, who were a quite different people), присвоїли собі ці назви, то справжні руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а собі – українці». Слова цього англійського журналіста викарбувані на обкладинці книги «Сила м’якого знака». Книга стала ефективною протиотрутою в ситуації розгортання ідеологічної агресії путінської Росії, яка через два з половиною роки була доповнена воєнною агресією.
У наступні два роки «Бібліотека» обернулася до своїх користувачів несподіваним боком: двома серіями невеликих за обсягом книжок, по 15 у кожній: у 2012 році – «Бронебійною публіцистикою», а в 2013 році – «Підривною літературою». Жоден з авторів «Бронебійної публіцистики» не друкувався в газеті «День», вони пішли з життя задовго до її появи: Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Франко та інші українські класики. Майже всі автори «Підривної літератури» також не були нашими сучасниками: Тарас Шевченко, Андрей Шептицький, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Степан Бандера та інші. Редактор та упорядники зробили виняток тільки для Джеймса Мейса і Ліни Костенко. Надзавдання обох серій Л. Івшина означила кількома реченнями: «Щоб розумний читач не мав жодного шансу розминутися зі своїми розумними попередниками. Міг побачити світло в кінці тунелю, почути, як героїчний інтелект українських мислителів пробивається до нас крізь століття».
У 2014 році «Бібліотека» поповнилася невеликою за обсягом книгою «Україна Incognita, ТОР – 25». Задум полягав у тому, щоб задовольнити інтерес світової громадськості до України, який різко загострився з початком російської агресії. Книга друкувалася українською, російською і англійською мовами. Для публікації були обрані тексти Збігнєва Бжезінського, Ярослава Дашкевича, Ліни Костенко, Сергія Кримського, Джеймса Мейса, Юрія Шевельова та ін. У передмові постійний автор газети «День», професор Інституту Брукінгса (США) Лілія Шевцова писала: «Ця книга – про прорив України у новий цивілізаційний вимір, – до держави, побудованої на верховенстві права, про цивілізаційний глухий кут, в якому опинилася Росія, яка все ще не могла вибратися із самодержавства».
П’ятнадцяту книгу «Бібліотеки», яка з’явилася у 2015 році, назвали образно: «Повернення в Царгород», тобто Константинополь – столицю Візантійської імперії. В ній показано, наскільки тісно сплелися між собою історія України-Русі і Візантії. Це тематична збірка статей, які впродовж року публікувалися в газеті з метою вшанування 1000-ліття Ярослава Мудрого. Утверджуючи за собою спадщину Київської Русі, путінська Росія називає будовані на стапелях Сєвєродвінська атомні субмарини нового покоління іменами великих князів київських – «Володимир Мономах», «Князь Володимир», «Князь Олег». Команда журналістів газети «День» обрала інший рід зброї, щоб захистити історичну спадщину українського народу – просвітницький. Будемо сподіватися, що сила правди переможе правду сили.
Однак поки що з путінською Росією доводиться воювати. І журналісти газети роблять свій внесок в цю боротьбу. Одночасно з «Поверненням в Царгород» «Бібліотека» поповнилася трьома книгами в одному боксі. Це – «Котел, або Справа без строку давності», упорядкована з публікацій в газеті Іваном Капсамуном, книга Валентина Торби «Я – свідок! Записки з окупованого Луганська» і збірка нарисів, що друкувалися в «Дні» «Катастрофа і тріумф. Історія українських героїв», упорядкована Марією Семенченко.
У цьому році з’явилася дев’ятнадцята книга – «Сестра моя, Софія». Вона складається з чотирьох десятків нарисів про українсько-болгарські зв’язки впродовж багатьох століть. Ця тематика має фахівців вищого рівня, половина з 23 авторів – доктори наук. Формували книгу четверо співробітників «Дня»: Р. Гривінський і М. Сірук брали інтерв’ю у фахівців, І. Сюндюкову належать 11 блискучих нарисів, а Л. Івшиній – концептуальний задум. До речі, на відміну від всіх інших книг «Бібліотеки», деякі нариси спочатку з’явилися у книзі, а вже потім були передруковані газетою.
Яке завдання розв’язує ця книга? Усі знають, що слов’яни були поділені на три регіональні групи – західну, південну і східну. В уявленні російських вчених, за якими бездумно пішли деякі сучасні українські історики-археологи, племінні союзи Східної Європи утворили єдину давньоруську народність. Це ж яку довгу шию треба мати, щоб угледіти через тисячолітній темпоральний паркан цю єдину народність! Надалі нібито з неї вийшли українці, білоруси, але насамперед – великороси з Володимиром Великим (аякже, у них уже пам’ятник спорудили київському князю), Ярославом Мудрим (місто у них є таке – Ярославль) і Юрієм Довгоруким (на цього князя ми вже не претендуємо). Великороси, як зображається в російських підручниках, завжди мали різноманітні зв’язки з іншими слов’янами – західними і південними. Контакти українців з ними в Росії невідомі, оскільки українців до XIV–XV ст. не існувало. Нібито правильно, але ж не існувало ні англійців, ні французів, ні поляків. А хто був до них, невже великороси? Мабуть, так, за щирими уявленнями наших сусідів. Це підтверджує одна бувальщина. Коли режисер фільму «Легенда про княгиню Ольгу» запросив дозвіл на дублювання українською мовою (всі фільми кіностудії ім. Довженка спочатку випускалися російською мовою), йому не дозволили: мовляв, виглядатиме неприродньо, якщо княгиня Ольга заговорить українською мовою…
«Сестра моя, Софія» – книга про українсько-болгарські контакти протягом півтора тисячоліття: від VI століття, від болгарських ханів Аспаруха і Кубрата. Могилу Кубрата, до речі, знайшли на Полтавщині ще сто років тому. Завершуючи передмову, Л. Івшина так підсумувала зміст історичних нарисів в першій частині книги: «вся наша давня історія, як з’ясувалося, – це законсервована “артезіанська свердловина”, яка здатна і сьогодні постачати “живу воду”».
«Бібліотека», яка налічує тепер 19 книг, відібрала кращі публікації на тему вітчизняної історії в газеті «День». Однак вона зосередила в собі лише невелику частку кращих публікацій. Це прикро, адже всі числа газети представлені в інтернеті, і майже у кожної людини інтелектуальної праці є комп’ютер і принтер. Нема тільки лоцмана, який міг би допомогти розібратися в розмаїтті газетної інформації. На мою пропозицію «загуглити» газету Л. Івшина відреагувала прохолодно: гроші! «День» є продуктом високої якості, виходить щоденно, друкується трьома мовами і має сайт в інтернеті. Все це щось коштує, і доводиться змінювати формат, домагаючись економії паперу, збільшувати продажну ціну кожного номера. Газету не годують з кишені олігархи…
Тим не менш, «загуглити» газету потрібно, зміст її за 20 років став національним надбанням. Складність ще й у тому, що не варто розробляти покажчик тільки на тему вітчизняної історії. Адже пишуть в газету розумні люди всіх фахів, і написане ними має високу вартість під кутом зору національних інтересів. А, може, все-таки розпочати з покажчика по вітчизняній історії? Вона вийшла тепер на передній край у протистоянні з Росією. Відносно фінансового забезпечення цієї ідеї відповіді не маю…
Якими мусять бути наступні книги «Бібліотеки»? Вважаю, що у 2017-ому році має вийти книга, присвячена 100-літтю Української революції. В ній вагому частку змісту повинна зайняти тема народження комунізму, який занапастив іззовні та зсередини національну революцію і не допустив «чуда на Дніпрі». Мабуть, 2018-й рік треба присвятити 85-річчю Голодомору, домагаючись його визнання геноцидом на рівні ООН.
Втім, я особисто не маю жодного сумніву, що редакція газети «День» була й буде невичерпним джерелом нових ідей, нових проектів, нових креативних думок. А отже, на нас, поза сумнівом, чекає ще багато вкрай потрібних Україні книжок, підготовлених головним редактором та колективом газети.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ
