Україна, Польща та «битва за Європу»
Як уже повідомляв «День» (№62), минулого тижня в історію взаємин нашої газети і Національного університету «Острозька академія» було вписано ще одну нову сторінку. Обговорення — напередодні офіційного відкриття у Варшаві Року України в Польщі — третьої книжки з «Бібліотеки газети «День» «Війни і мир», присвяченої складній історії українсько-польських вiдносин (у якому взяв участь i один iз її упорядників, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор Володимир Панченко). Оголошення умов нового конкурсу для студентів Острозької академії на здобуття стипендії головного редактора «Дня». Підготовлена стипендіаткою Яною Кутько фотопрезентація, присвячена співпраці «Дня» з одним із найстаріших у Східній Європі університетів. І — на «десерт» цього інтелектуального бенкету — концерт кобзаря Тараса Компаниченка, який приїхав у Острог з ініціативи «Дня» і майже півтори години виконував «хіти» XVI—XVIII ст. староукраїнською і польською мовами.
Варто відзначити, що представлення книжки «Війни і мир», виданої півроку тому, в Острозькій академії проходило в особливо сприятливих умовах. Одна з причин того, за визначенням Лариси Івшиної, — «точне відчуття часу» острозькими студентами і щирий інтерес. До того ж дала свої плоди практика постійного діалогу острожан з «Днем» — як у стінах університету, так і на шпальтах газети. Дуже високо оцінив книгу «Війни і мир» відомий історик, професор ОА Володимир Трофимович. За його словами, «книжка викликала колосальне захоплення. Студенти говорили, що без неї не можна зрозуміти історію українсько-польських відносин, не можна зрозуміти життя українців і поляків, які так багато вистраждали, які так багато воювали між собою і які так хочуть бути друзями». До речі, під час зустрічі Володимир Трофимович також висловив сподівання, що, можливо, настане той день, коли Лариса Івшина розпочне свій робочий день не в кабінеті головного редактора газети, а в стінах Острозької академії, як професор... А наш автор, доктор філософських наук, професор ОА Петро Кралюк, відзначив, що коли вийшла перша книга із «Бібліотеки газети «День» — «Україна Incognita», він підозрював, що на цій книжці процес зупиниться. «Я не думав, що з'явиться друга книжка, я не думав, що з'явиться третя книжка, але тепер я вірю, що з'явиться четверта книжка, п'ята, шоста, сьома, десята і т.д.». У свою чергу Лариса Івшина висловила сподівання, що в наступних книгах «Дня» острозьких авторів буде ще більше.
В окрему дискусію перетворився пошук відповідей на «просте» запитання одного зі студентів «хто такий журналіст?» (тому цьому обговоренню буде присвячено окремий матеріал у одному з найближчих номерів нашої газети). Загалом, після цієї зустрічі впевненість у подальшій ефективній співпраці «Дня» і острожан тільки змiцнiла.
А сьогодні ми пропонуємо до вашої уваги деякі фрагменти нових «острозьких читань».
НАЦІЯ І ПАСІОНАРНІСТЬ
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— У Острозькій академії я завжди бачу бажання слідувати новому, готовність iти на сміливі експерименти. Завдяки популяризації «Днем» Острозької академії, гадаю, в багатьох ВНЗ виник навіть своєрідний синдром певних ревнощів. Принаймні мені дуже часто телефонували й пропонували: приїдьте, напишіть про нас. У таких випадках я кажу: розумієте, ми — не агітбригада. Просто ми хотіли, щоб, використовуючи досвід вашого університету, більше ВНЗ ставили перед собою такі ж високі планки і стандарти, так само спілкувалися зі своїми студентами, так само заохочували своїх викладачів, так само створювали навколо себе озоноване середовище. Це ще одна моя похвала Острозькій академії і зізнання в доброму ставленні до неї. І я вважаю дуже символічним те, що саме в Острозі, де, як ми вже писали, зустрічалися польський і український світи, де було взаємопроникнення культур, де були конфлікти та боротьба, але був і мир, і гармонія, ми представляємо книжку з «Бібліотеки «Дня» про українсько- польські вiдносини — «Війни і мир». Представляємо, гадаю, в дуже зацікавленій аудиторії.
Окремо хочу сказати наступне: мені дуже приємно, що на нову анкету «Дня» (див. № 57 «Дня». — Ред. ) відгукнулася велика кількість нових студентів ОА, яких я ще не знаю. Я сподіваюся, що це — перша заявка на іменну стипендію головного редактора «Дня» (яка буде продовжена на наступний, 2005—2006 рік) і що ви використаєте всі свої шанси для того, щоб вас читала українська публіка, щоб вас більше знали. Приклад перших стипендіатів — Павла Булгака, Яни Кутько, Лариси Антощук (матеріал якої з'явився й у книжковому проекті) говорить про те, що треба сміливо брати свою долю в свої руки. Тому ідіть назустріч викликам, назустріч шансам. Газета «День» — це те місце, де вас завжди підтримають.
Микола АНТОЩУК, гуманітарний факультет, четвертий курс:
— Чи бачите ви Україну як нового регіонального лідера? Яку роль відіграла й відіграє Польща в цьому процесі?
— На мою думку, в попередні роки Польща своїм прикладом нас часто стимулювала. Але мені завжди дуже не подобалося те, що українці часто бездумно (йдеться, зокрема, про журналістів) охоче повторювали за поляками, що Польща є нашим адвокатом. Це з боку поляків може хто- небудь казати: так, ми є адвокатами українців. Але з погляду українців з почуттям власної гідності має бути таке сприйняття: «А чого це я повинен мати адвокатів? Я можу подякувати за підтримку, сприйняти дружню пораду, я можу бути дуже вдячним партнером, але ми що, не можемо ходити власними ногами?» Багато в чому ми сильніші й не маємо підстав постійно хлипати і спиратися на дружнє польське плече. Інша справа, що поляки зуміли вчасно використати політичну кон'юнктуру, вони дуже рішуче зважилися на певні кроки. Лівий Квасневський став першим польським державником і рішуче спрямував свою країну до НАТО та в Євросоюз. Ми ж зі своїми лівими носимось, як дурень з писаною торбою... Але ж якщо ви хочете життя, яке побудоване за стандартами європейських країн, то, ясна річ, треба обирати в парламент тих людей, які вам здатні забезпечити таке життя за допомогою законів. А ми в Польщі в цьому плані не вчилися, хоча їхня наполегливість може бути прикладом. Ми ж собі дозволяємо вже багато років розводити теревені про те, чи нам потрібно до Європи, чи не потрібно.
І ще один штрих. У нас була велика дискусія в країні, йти нам в Ірак чи не йти. Але я переконана, що ця дискусія в основному була нав'язана тими, хто вважає, що політику можна робити, сидячи на печі. Так от, в той час як українці повертаються звідти додому, поляки направляють свої війська до Афганістану. І мені якось доводилося чути думку, що, можливо, тому в нашій історії були такі періоди, коли вони нас завойовували. Нація повинна мати пасіонарність, повинна чогось прагнути. А постійно розказувати, що ми позаблокові, нейтральні тощо — це позиція, яка призводить до поразки. Якщо хтось добре знає історію Української Народної Республіки і колізії, які були пов'язані тоді з армією, то в нинішніх рішеннях також можна побачити немало тривог і небезпек, тому що світ ніколи не буває аж занадто «голубиним». І у поляків треба вчитися зокрема того, щоб діяти як вони — чітко, наполегливо, домагатися своїх цілей. Тому що помаранчева революція сама по собі... Можна згадати фінал казки про Попелюшку, згадати те, що не можна автоматично зробити серце добрим, а ніжку маленькою. Але треба ставити перед собою амбітні цілі й досягати їх, і підшуковувати тих людей, які можуть цього досягти. Якщо ви вважаєте, що ми — регіональний лідер, то це означає, що наша команда — політична, економічна й гуманітарна — повинна бути сильніша, ніж у наших сусідів, сильніша, ніж у поляків, угорців. Але достатньо поїздити по цих країнах, подивитися, як вони ставляться до своїх розумних людей, як вони ставляться до вчених, до всього того, що формує дуже тонку ауру суспільства, щоб сказати, що ми ще багато в чому, вибачте, «копитаті»... І помаранчева революція так глибоко не змінила людську породу, щоб ці «копита» та «хвости» моментально повідпадали. Тому ще багато буде розчарувань, але я переконана, що саме молоде покоління повинно бути гарантом незворотного поступу до Європи. І якщо ми виграємо всередині країни «битву за Європу», то ми будемо регіональним лідером. Але всередині країни «битва за Європу» ще не виграна...
Світлана СОКІЛ, економічний факультет, другий курс:
— Не секрет, що в нинішній час польські політики постійно захищають інтереси нашої держави і прагнення України до євроінтеграції. Як ви вважаєте, чим саме це зумовлене — особливим ставленням польських політиків, Польщі до нашої країни чи, скоріше, національними інтересами самих поляків?
— Фактично ви самі відповіли на власне запитання. Насправді кожна пристойна людина дбає про те, щоб поряд iз нею не жив якийсь бомж чи людина з неадекватною поведінкою. І можна говорити: «Знаєте, я страшенно дбаю про ваші інтереси, я просто дуже хочу, щоб ви були поряд зі мною». Але паралельно це означає, що всіма можливими способами я впливатиму на те, щоб ви не пили, не валялися біля паркана тощо. І потрібно вчитися за словами аналізувати суть речей. Суть речей така: прекрасні стосунки з сусідами в нас можуть бути лише за тієї умови, що ми будемо пристойною країною. І нам не потрібно буде нічийого патронату й захисту. І поляки нам дуже делікатно, по-доброму, мило та ввічливо кажуть: «Так, ми хочемо, щоб ви були в Євросоюзі». Але в перекладі на українську це означає: «У вас немає ні хвилини часу. Засукайте рукави й негайно щось робіть. Тому що за самими революційними фантазіями ви можете проспати час і відтворити який-небудь новий режим, а потім вам вже ніхто не допоможе». Так я «перекладаю» захист поляків.
Тамара ІВАЩИК, гуманітарний факультет, спеціальність «Iсторія», третій курс:
— Пані Ларисо, чи поділяєте ви позицію нинішньої влади стосовно готовності України до вступу в євроструктури та як ви думаєте, Україні варто скористатись польським досвідом чи йти до Європи своїм шляхом?
— Як на мене, якщо говорити про польський досвід, то він означає: спочатку в НАТО, а потім у Євросоюз. Таким чином вступали майже всі країни, і не треба морочити одне одному голову. А якщо говорити, що ми, мовляв, спочатку в Євросоюз, а потім буде видно, то це — «довга дорога в дюнах». Може бути яке завгодно зацікавлення світу в тому, щоб ми були в тонусі, щоб ми використали другий шанс великого народного підйому, але все це ще треба вміти зробити. І тут я цілком поділяю наміри нової влади, але маю певні застереження. Хоча мені дуже б хотілося, щоб ці сумніви були розвіяні. Та ж сама Туреччина цивілізаційно дозріває до Євросоюзу десятиліттями, маючи над собою парасольку НАТО. НАТО — це не тільки військова складова, це перш за все широкі гарантії демократичного розвитку суспільства. Європейці не хочуть бачити в себе партнерів з непередбачуваною поведінкою. І через такий план дій вони хочуть заручитися свідченнями того, що рецидивів не буде. А наше завдання — вибрати те, чого ми хочемо, нарешті визначитися. Тому що багато хто вважає, що самим фактом Майдану, помаранчевої революції ми все для себе вирішили і можемо далі лежати на лаві. Це не так. Більше того, зараз завдання складніше: перше зачарування як Майданом, Україною, так і новою владою проходитиме. І час висуває нові вимоги. І зараз мене засмучують розмови про те, що НАТО, мабуть, розпадеться. Не розпадеться. Треба стрімко набирати потенціал і рухатися.
Андрій БАРДЕЦЬКИЙ, гуманітарний факультет, спеціальність «Iсторія», третій курс:
— Шановна Ларисо Олексіївно, ви говорили про те, що нація мусить мати пасіонарність. Але як ви ставитеся до думки про те, що український етнос все-таки вже немолодий і навіть якщо ми спробуємо бути пасіонаріями, то не створимо пасіонарного вибуху? Можливо, порівняно з європейськими країнами, ми і не маємо достатньої пасіонарної енергії, щоб перевершити їх?
— Це дуже цікаве філософське питання. Я можу викласти тільки своє, абсолютно суб'єктивне бачення. Справді, ми — дуже стара цивілізація і нація, але дуже молода держава. І я переконана, що саме це повинно змусити нас мобілізувати сили кращого прошарку нашого суспільства. Ми — в тому особливому становищі, коли нам потрібно водночас вирішувати кілька складних завдань. Йдеться, зокрема, про усвідомлення ідентичності. Так, за останній рік цей процес, гадаю, прискорився, і більше українців почали із задоволенням почувати себе українцями. Ми повинні утвердити основні риси національної держави, але так само ми повинні відчувати навколишній простір і розуміти, які завдання стоять перед світом. Для цього потрібні дуже глибокі синтетичні здібності. Для цього треба, щоб нагорi, в усіх ланках влади, були присутні невипадкові люди, не заручники кон'юнктури, нехай навіть постреволюційної. Мені здається, що саме це є найбільшою нашою загрозою. Український проект на президентських виборах 2004 року був відстояний. Він, можна сказати, виграв у змаганні з проросійським проектом України. Але весь виграш може бути поставлений на карту, якщо приспана цим успіхом нова адміністрація сформує свої кадри на місцях (і не тільки) переважно з некомпетентних людей, лише за принципом політичної доцільності й політичної відданості. Тому що доля українського проекту, який виграв, вирішується зараз на рівні кваліфікації тих, хто прийшов у нову команду. Оце є основне поле змагань. Поле змагань — це лише вміння зробити те, що ми зараз маємо шанс зробити. Так, нас знову добре сприймає світ. Але пасіонарність, про яку йдеться, — це не лише великий темперамент на мітингах. Пасіонарність — це точне розуміння того, що ми — європейці, ми готові навчатися й набути європейського образу, в усіх сенсах. І це, на мій погляд, є глибинне розуміння пасіонарності як готовності зайняти своє місце в історії, бо інакше велика історія робитиметься без нас. Зміна поколінь — це не гарантія того, що ми автоматично оновимося. І в старших поколіннях є люди, які мають дуже тверду волю, знання і пасіонарність.
Треба в усіх суспільних прошарках, в усіх вікових групах вміти розпізнати яскравих, потрібних, розумних, цікавих. Десь у нашій країні мають бути ці центри притягання розумних людей. Це — наш шанс. Інакше, я боюся, ми дуже довго блукатимемо.
Ігор ШМИНДРУК, гуманітарний факультет, спеціальність «Політологія», перший курс:
— У залагодженні історичного конфлікту Польща—Україна посередником виступав світлої пам'яті Яцек Куронь. Хто, на вашу думку, стане Яцеком Куронем у взаєминах нової України та Росії?
— Коли ми в цій аудиторії говорили про книжку «Дві Русі» (ще за рік до президентських виборів), я казала про те, що наступає такий момент, коли ми повинні допомогти Росії — своїм прагненням стати європейською країною. У 2004 році на Майдані відбулася просто дивовижна заявка на це. Весь світ з'їхався подивитись, як із країни, як вони вважали, вже розбитої паралічем, раптом постав якийсь дивовижний народ. Ми знали, що він є, коли писали про Україну Incognita, коли їздили по країні. Його, цей народ, просто не видно в телевізорі, але ж телевізійна картинка — не підстава, щоби сумніватися в собі. А от що стосується подальшого розвитку... Росіяни побачили в Україні якийсь виклик. І тим не менш, скажімо, президент РФ Путін говорив про те, що Росія буде розвиватися на базі закону та порядку, а не на революціях. І ясна річ, що традиції передачі влади в Росії будуть свої. Гадаю, що ми не маємо права та можливостей якось там втручатися, але гуманітарно, звичайно, можемо допомагати. Я задумалася над тим, хто справді може бути на цьому ґрунті посередником. На мій погляд, жоден iз російських політиків «бізнес-класу» не може цього зробити. Шестидесятники свою місію до певної міри вже виконали, то вже — інша історія. Чесно кажучи, я просто навіть не знаю. Уявляєте? Тобто фактично зараз на високому духовному рівні спілкування, як у колишні часи, мабуть, і не відбувається. Крім того, я думаю, росіяни, на жаль, так само багато робили помилок, коли обирали собі в Україні партнерів — і для політичного партнерства, й у інших сферах...
Катерина ОЛІШКЕВИЧ, гуманітарний факультет, другий курс:
— Ви згадували про першу зачарованість, тобто про враження, яке справила Україна в результаті помаранчевої революції. Чи потрібно Україні поспішити, щоб це враження допомогло їй у досягненні своїх цілей?
— Поки наші європейські сусіди не роздивилися, з ким вони можуть «одружитися»?
— Приблизно...
— Справа тільки в тому, що вони — дуже досвідчені «женихи». І якщо в нас тут можна накрутити велику кількість «макаронних виробів», то ці «женихи» передбачають навіть шлюбні контракти. І там все розписано по всіх параметрах: що повинна зробити країна для того, щоб мати право на щось претендувати. Це можуть робити лише кваліфіковані люди. І я, чесно кажучи, оці всі переділи постреволюційні не люблю. Як у нас може постати своя еліта, якщо як тільки щось наросте трiшечки, то ми — «плугом»?.. І це ж не означає, що ті, хто прийшли на заміну, — кращі. Коли говорили про люстрацію, зокрема в журналістському середовищі, пропонували, наприклад: давайте ми не будемо випускати на газетні шпальти чи на ТБ того, хто був за Януковича. Як на мене, питання треба ставити інакше. Якщо ця людина робила підлості, — чи вона це робила «за Ющенка», чи «за Януковича», — елементарні етичні вимоги передбачають хоча б її моральне засудження. А політично доказувати всією країною комусь, що людина не мала права за когось голосувати? Чесно кажучи, це дорога неправильна. І знову-таки, це псує багатьом кваліфікованим людям життя, ламає долі, і я багато бачу прикладів по областях. Нас дуже насмішило висловлювання Романа Безсмертного, коли на запитання, як так сталося, що в Кіровограді губернатор не має вищої освіти, він відповів: у законі про державну службу не записано, що губернатор повинен мати вищу освіту. А я можу тільки додати, що в законі про державну службу не записано, що людина має чистити зуби кожен день і мити вуха...
Колись наш великий американський українець Джеймс Мейс, нині покійний, сказав про нас доволі гіркі слова, але дуже справедливі й точні. Він сказав, що українці — це постгеноцидне суспільство. Молодше покоління ще того не усвідомлює, але є велика кількість людей, що покалічена системою, голодоморами, — це, найперше, придавлена воля. Тому ми повинні цінувати кожну сильну людину. І не дозволяти будь-яким революційним змінам кидати під трактори хоч одного талановитого, яскравого фахівця. А не з'ясовувати, хто за кого був. Насправді той, хто за справедливість, діє інакше.
«МОМЕНТ СИЛИ»
Зустрічі з професором Володимиром Панченком у Острозькій академії також чекали — його тут знають і як науковця, і як літератора, і як віце- президента Національного університету «Києво-Могилянська академія», і, звичайно, як автора «Дня». Ректор Острозької академії Ігор Пасічник і викладачі університету з вдячністю згадали, що свого часу Києво-Могилянська академія надавала допомогу Острозькій під час її становлення і розвитку, і відзначили, що і надалі хотіли б мати всебічні зв'язки між університетами. Цікаво, що з багатьма студентами і деякими викладачами ОА професор Володимир Панченко вже був заочно знайомий — саме завдяки «Дню»...
Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор, доктор філологічних наук, член Спілки письменників України:
— Шановні колеги, старші й молодші, я в Острозькій академії і в Острозі вперше, хоча знав, що побуваю тут обов'язково. Я є не тільки автором газети «День», а й її читачем, і знаю про роман між Острозькою академією і газетою «День». Завдяки цій газеті я багато додатково дізнався про Острозьку академію, я знаю цілий ряд прізвищ, які з'являються на сторінках «Дня». Не знати про Острог — немислима річ, тому що йдеться про початки українського книгодрукування, про дуже цікаву історію українських монастирів, української духовності.
Говорячи про третю книжку з «Бібліотеки «Дня», яку ми сьогодні презентуємо, хочу звернути вашу увагу на те, що вона присвячена світлій пам'яті Яцека Куроня. Дуже добре, що ви згадали це ім'я та унікальну роль, яка йому дісталася та яку він блискуче виконав, — бути людиною, яка могла б пов'язувати дві складні історії, дві нації. Я, у свою чергу, згадав момент із власної біографії. У грудні 1989 року, коли вже «Солідарність» прийшла до влади, невелика делегація українських літераторів, у складі якої був і я, приїздила до Польщі. І сталося так, що кілька із нас, учасників цієї делегації, потрапили до кабінету Яцека Куроня (це було в той момент, коли його тільки призначили міністром праці). Можливо, вперше й востаннє в моєму житті я побачив міністра в джинсах і светрі (який він взагалі дуже любив, може, тому, що це був його революційний светр). І ми говорили про якісь актуальні на той момент для Польщі речі. Я пам'ятаю цю картинку польського життя, яка тоді була досить злиденною. І ось за досить короткий час Польща пройшла дуже серйозну дистанцію. На мою думку, цей досвід є для нас актуальним, і це — одна з причин того, що ми звернулися саме до теми українсько-польських відносин.
Нещодавно до нас, у Києво-Могилянську академію, приходила Михайлина Коцюбинська, яка читала публічну лекцію під назвою «Вітер з України та наші екзистенційні зусилля». А по суті у цій лекції йшлося про речі, які стосуються етики та моралі. Вона говорила про специфіку нашої постреволюційної ситуації та про моральні основи, які тримають людину й суспільство в належному стані. І серед тих акцентів, які вона зробила, було два головні. Перший акцент вона визначила такими словами: «Я категорично виступаю проти одноклітинності». Тобто йшлося про неможливість спрощення складних речей. А другий акцент полягав у тому, що кожна людина повинна вибудовувати себе. Була в неї теза про необхідність людини випростатися. І вона цю тезу повернула й до ситуації, пов'язаної з Майданом. (Це перегукується з тим, про що ви запитували та про що говорила у відповідях Лариса Олексіївна). Михайлина Коцюбинська говорила про те, що за всіх ризиків, які сьогодні існують, за всіх небезпек і загроз, є велика надія на те, що якщо людина один раз випросталася, вона вдруге не захоче бути зігнутою. Це справді великий шанс. І цю думку я хотів би завершити словами ще однієї мудрої людини — Михайла Драгоманова, який у одній зі своїх статей написав приблизно так (я не процитую дослівно, але думку відтворю адекватно): якщо ви вважаєте, що хтось зверне на вас увагу через те, що ви плачете, не сподівайтесь на це. На вас звернуть увагу тоді, коли ви будете сильними. Ось оцей момент, який був у нас у жовтні й листопаді минулого року, — тим і знаменний. На нас звернув увагу світ не тому, що ми перед тим багато плакали, а через те, що ми змогли бути сильними. І в момент нашої сили нас помітили. Це ще один шанс для нас. Через те я бажаю й вам: будьте сильними.
Яна КУТЬКО, третій курс, гуманітарний факультет:
— Володимире Євгеновичу, чи можете ви як один із авторів і упорядників книги «Війни і мир» сказати, чим відрізняється патріотизм український і польський?
— Я не можу претендувати на якусь абсолютну істину, але відмінність, можливо, полягає в тому, що польський патріотизм ніколи в собі не сумнівався. Український інколи сумнівався. А сумніватися не треба. Треба бути впевненим у собі й вірити у свої можливості. У нас дуже болісна історія, це відомо. І в нас бували такі моменти, коли наша інтелігенція, зокрема, для себе дуже важко відповідала на запитання: а патріотом чого вона є? І от тоді з'являвся сумнів, який є деструктивним. Ми повинні чітко знати, хто ми є. Тоді наш патріотизм буде абсолютно конструктивним.
Олександр БОТАРЬОВ, гуманітарний факультет, спеціальність «Політологія», другий курс:
— Коли мова йде про польський патріотизм, він сприймається як невід'ємна риса польського націоналізму. А коли мова йде про український патріотизм, то націоналізм вже нібито ні до чого й розглядається як щось таке шовіністичне. Чи є це проблемою нашого українського патріотизму?
— Я думаю, що це — проблема наших задавлених стереотипів. Просто за кожним словом є якийсь історичний шлейф. Колись сказав Володимир Маяковський: «Слова у нас до важного самого в привычку входят, ветшают, как платье». Але, на превеликий жаль, іноді вони старішають занадто довго. Так само відбувається і з поняттям «націоналізм». Це поняття існує у світовій лексиці і не означає нічого поганого. Воно є, по суті, синонімом слова «патріотизм», але в тому-то й річ, що дуже довго, 80 літ майже, до цього слова було прикріплено дуже тяжкий політичний ярлик. Й інерція такого слововжитку й таких значень триває до сьогодні. Давайте цього позбуватися. Я вважаю, що в понятті «націоналізм» нічого поганого немає. Шовінізм — то інша категорія. А «націоналізм» — це поняття дуже близьке до поняття «патріотизм». І я думаю, що ми в цьому сенсі повинні бути такими, як і всі інші, та вважати себе нормальними націоналістами — в тому сенсі, що ми шануємо свою землю, свою культуру, свою мову, свою історію. І, власне, свої національні інтереси.
Тарас ДАВИДЮК, гуманітарний факультет, спеціальність «Політологія», другий курс:
— Пане Володимире, на яку аудиторію, на вашу думку, розрахована газета «День»?
— По-перше, хочу сказати, що свого часу бажання стати автором газети «День» для себе самого я визначив як певну творчу планку. Я радий, що я є її автором. На яку аудиторію ця газета зорієнтована? Знову-таки, можу відповісти на це запитання як читач і як людина, яка близька до газети. Думаю, що передусім «День» зорієнтований на людей, які здатні до аналітичного мислення. Тому що інформацію, зрештою, можна отримати з багатьох джерел, а от газета «День» для мене цікава передусім своєю аналітикою й різними думками дуже розумних і цікавих людей, які представлені на її сторінках. З останніх вражень це, скажімо, мозаїка думок з приводу смерті Папи Римського Iвана Павла II. І передусім у цій мозаїці я хотів би згадати ім'я Сергія Борисовича Кримського. Це просто блискучий філософ і блискучий лектор. Я колись зі школярами (коли викладав у ліцеї при університеті), з'ясовував: у чому різниця між розумною людиною і мудрою? І ми з ними дійшли такої думки, що розум може бути і злим, а мудрість — ні. Отже, ми прийшли до формули: мудрість — це розум плюс доброта. От коли зустрічаєш на сторінках газети «День» мудрих людей, їхні розмірковування, то звичайно цим стаєш сам багатше. Отже, якщо узагальнити відповідь на ваше запитання, то вона полягає в тому, що газета «День» — це газета для читачів мислячих, газета для homo sapiens у повному сенсі цього слова.
P.S. Концерт кобзаря Тараса Компаниченка, який відбувся вже після обговорення книги, підтвердив — «нормальних націоналістів» (в тому значенні, про яке говорив Володимир Панченко) в Острозі вистачає. І запит на такого рівня спілкування в університеті — надзвичайно великий. Справжню українську музику тут сприймали з захопленням. Наприклад, за словами Павла Булгака, стипендіата головного редактора «Дня», музика кобзаря допомагає відчути в собі прагнення до «української історичної реальності і українського всього». Невипадково ж відразу після концерту лунали пропозиції щодо запису нового альбому Тараса Компаниченка.
Свого часу, під час однієї з поїздок українськими університетами, Лариса Івшина сказала про необхідність формування центрів кристалізації — місць найвищої інтелектуальної напруги, які б створювали позитивний і конструктивний суспільний настрій. Острозька академія, безперечно, є одним iз таких центрів. І тому спільних планів у «Дня» й університету ще чимало.
ВРАЖЕННЯ
Олена КОТЮК, студентка третього курсу гуманітарного факультету, спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»:
— Так склалося, що Національний університет «Острозька академія» приваблює у свої стіни непересічних, інтелектуальних людей і, що найцікавіше, вони повертаються... Повертаються в різних цілях: хтось для того, аби знову відчути незабутній дух Академії, інші прагнуть зустрітися із ректором Академії Ігорем Демидовичем Пасічником, але є люди, які повертаються сюди, щоб просто поспілкуватися із студентами, викладачами, відмежуватися від шаленого ритму столичного життя, відчути той спротив закоренілим стандартам та прагнення до нового. Саме такою є Лариса Івшина — головний редактор газети «День». Кожна наступна зустріч із пані Ларисою особисто для мене завжди сповнена несподіванок та приємних сюрпризів. Цього разу таким сюрпризом була презентація книги «Війни і мир», зустріч з одним із її упорядників Володимиром Панченком та незабутній концерт відомого кобзаря Тараса Компаниченка. Ці люди просто заворожують. Ще довго після завершення зустрічі я думала над тим, що було сказано, та ще довго не могла заспокоїтися.
Людмила МАСИК, студентка другого курсу гуманітарного факультету, спеціальність «Українська філологія»:
— Дуже важливо, коли ти чимось займаєшся, а тобі надають стимул. Враження від зустрічі з Ларисою Олексіївною та Володимиром Панченком можна спокійно сформулювати як такий стимул, адже їхній надзвичайний потенціал, прагнення робити цей світ кращим і вміння кидати виклики закономірностям буденності настільки заряджають енергією, що так і хочеться долучитись до їхньої завзятої боротьби за світле завтра. Тим паче презентація книги «Війни і мир» указала, що шлях до того завтра ніяк не може оминути нашого вчорашнього дня, відлуння якого нам пощастило почути й під час концерту відомого кобзаря Тараса Компаниченка.
Надзвичайно вразила уважність пані Лариси до нашої студентської думки. Її прагнення постійного діалогу навело на роздуми: ось де вони, витоки постійної індивідуальності «Дня». Адже сучасний інформаційний простір газети ніколи не нехтує ні минулим — свідчення тому три книги з «Бібліотеки «Дня», — ні майбутнім: безліч перспектив новим ентузіастам відкриває іменна стипендія головна редактора. Хотілося б частіше бачити пані Ларису нашою гостею.
Яна КУТЬКО, студентка третього курсу гуманітарного факультету, спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»:
— Враження від презентації — фантастичні. Книга, яку представляли нам Лариса Олексіївна та Володимир Євгенович, абсолютно заслужено стала книгою року. Що не стаття — то все непроговорена проблема, кожне слово якої викликає запитання, відповідей на які ніхто й ніде ще не формулював. Це важлива справа — ставити запитання. Також презентація була надзвичайно цікавою тим, що переросла у справжню дискусію — «позалаштункову». Тобто гості поїхали, а студенти продовжують обговорювати та сперечатись: кожен має своє бачення того, якими повинні бути україно-польські відносини. На окрему згадку заслуговують враження від зустрічі з кобзарем Тарасом Компаниченком — Лариса Олексіївна представила нам його як людину, яка уособлює в собі українську самоідентифікацію в ідеалі.
