Кремлівська пропагандистська машина у Вашингтоні

Продовження.

Початок читайте у «Дні» №198-199 за 2-3 листопада 2018 р.,

№203-204 за 9-10 листопада 2018 р.,

№208-209 за 16-17 листопада 2018 р.

№213-214 за 23-24 листопада 2018 р.

№218-219 за 30 листопада-1 грудня 2018 р.

№223-224 за 7-8 грудня 2018 р.

Центр національних інтересів (The Center for National Interest — CFTNI) було створено 1994 року колишнім президентом Річардом Ніксоном. Центр друкує журнал The National Interest і підтримує його онлайн-версію. CFTNI має шість дослідницьких напрямків, включно з очолюваною колишнім експертом Державного департаменту США Полом Сондерсом програмою «США — Росія».

Почесним головою Центру національних інтересів є колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер, а його виконавчим директором та видавцем журналу The National Interest — Дімітрі Саймс. Як відомо, Саймс народився у Москві й свого часу закінчив Московський державний університет. Він працював науковим співробітником Інституту світової економіки та міжнародних відносин, а також заступником секретаря комітету комсомолу в цьому ж інституті. Попри успішну кар’єру, 1973 року Саймс емігрував до Сполучених Штатів, де спочатку обіймав кілька посад у науково-освітній сфері, аж раптом доріс до посади неофіційного радника з питань зовнішньої політики президента Ніксона.

CFTNI усіляко заохочує співпрацю між США та Росією. 2005 року The Moscow Times і «КоммерсантЪ» писали, що Саймс зустрічався з кремлівським радником Глібом Павловським та російським олігархом Олегом Дерипаскою, близьким союзником Путіна та діловим партнером Пола Манафорта, задля обговорення можливості створення аналітичного центру, що фінансувався б із Росії.

Протягом виборчої кампанії 2016 року першу презентацію зовнішньополітичної доктрини кандидата на посаду президента США Дональда Трампа організував саме CFTNI. Доктрина наголошувала на необхідності покращення відносин США з Москвою та Пекіном на основі «спільних інтересів». Російський посол Сергій Кисляк був присутній на презентації і спостерігав за нею з першого ряду крісел.

Американські ЗМІ писали, що стратегію CFTNI склав для Трампа Річард Берт, голова консультативної ради CFTNI та член вищої консультативної ради російського «Альфа-Банку». Зазначалося, що Берта запросив приєднатися до президентської кампанії Дональда Трампа Пол Манафорт. У грудні 2016 року виконавчий директор CFTNI Сондерс надрукував у журналі The National Interest статтю під назвою: «Кадрова політика визначатиме політику Трампа щодо Росії», в якій похвалив Трампа за «надзвичайну відвагу» і послідовні заклики до «послаблення напруженості та поліпшення відносин з Росією», навіть попри те, що цих поглядів не поділяла значна частина вашингтонського зовнішньополітичного істеблішменту.

Російський політолог Андрій Піонтковський якось зауважив: «Безумовно, Саймс очолює кремлівську пропагандистську мережу в Вашингтоні». Аналіз публікацій та діяльності CFTNI підтверджує це твердження. Зокрема, 7 березня 2017 року CFTNI провів цікаву дискусію на тему політики адміністрації Трампа щодо Москви. Під час заходу було представлено доповідь «Новий напрям у відносинах між США та Росією?». Її співавторами стали відомі адвокати оптимізації відносин з Кремлем — Томас Грем (виконавчий директор компанії «Кіссінджер Ассоушиейтс»), Ніколас К. Гвоздєв (експерт Воєнного коледжу ВМС США), Майкл Кофман (у минулому військовий експерт Інституту Кеннана) та Меттью Рожанскі (директор Інституту Кеннана).

Крім презентації доповіді, яка рясніє аргументами на користь чергового перезавантаження відносин з Москвою, промовці використали майданчик аналітичного центру для передачі меседжів Кремля американському керівництву. Саймс і Рожанскі згадали про свої візити до Москви, які відбулися «останнього тижня». Саймс розповів про зустріч з міністром закордонних справ Лавровим і повідомив про «серйозну занепокоєність» Москви через «атаки» на російського посла Кисляка. Рожанскі говорив про великий ентузіазм російського керівництва, спричинений можливістю зустрічі Трампа та Путіна, а також перспектив «поетапного» зняття санкцій із Росії в обмін на певні поступки з боку її керівництва.

У липні 2018 року CFTNI опинився у центрі гучного скандалу, пов’язаного з арештом російської шпигунки Марії Бутіної, звинуваченої у встановленні неофіційних зв’язків з політиками США для просування інтересів Російської Федерації. Цього тижня американські ЗМІ повідомили, що Бутіна визнала провину й пішла на співпрацю зі слідством. Тепер очевидно, що CFTNI був залучений до діяльності, яка виходила за межі його аналітичної місії й нагадувала лобіювання в інтересах російської держави. Преса повідомляла, що 2015 року CFTNI організував зустріч Бутіної та її московського куратора Олександра Торшина, заступника голови правління Центрального банку Росії, з тодішнім заступником голови ради керівників Федеральної резервної системи С. Фішером. Зустріч відбулася приблизно через рік запровадження американських санкцій проти Росії через анексію Криму. Листування Саймса з Бутіною також демонструє, що він прагнув використовувати свої зв’язки з Торшиним для просування в Росії ділових інтересів Мориса Грінберга, почесного голови ради директорів CFTNI.

Майже відразу ж після арешту Бутіної Саймс покинув Сполучені Штати і вилетів до Москви. Уже 3 вересня 2018 року він почав вести політичну програму «Большая игра» на російському державному Першому телеканалі. Другим модератором цього пропагандистського шоу є В’ячеслав Ніконов, директор фонду «Русский мир».

ЧИЇ «НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ»?

Центр національних інтересів регулярно приймає російських пропагандистів та «експертів», пов’язаних з Кремлем. 2017 року він запросив Андрія Сушенцова, директора однієї з програм дискусійного клубу «Валдай», а в липні 2018 року прийняв делегацію неназваних російських науковців для проведення дискусії «не під запис» та організації її подальших зустрічей у Держдепі, Раді нацбезпеки і в обох палатах Конгресу США.

Центр також тісно співпрацює з Андраніком Міграняном, колишнім директором нью-йоркського офісу кремлівського Інституту демократії та співробітництва, організовує з ним круглі столи «не під запис» і запрошує виступити з публічними промовами на тему поточного стану американо-російських відносин. Із 2008 року The National Interest опублікував тридцять (!) відверто пропагандистських статей Міграняна. В одній із них він пояснив вторгнення Росії до Грузії 2008 року спробою розв’язати «локальну проблему» і гарантувати стабільність та безпеку уздовж кордонів Росії. Мігранян постійно звинувачував спецслужби Америки в роботі «без підзвітності суспільству й намаганні контролювати життя кожного індивіда» і звинувачував американські ЗМІ в антиросійській пропаганді та упередженому висвітленні російської політики. Назви статей Міграняна, опублікованих 2013 року, промовляють самі за себе: «Макфол зробив у Росії помилку, яка дорого обійдеться», «Скандали шкодять м’якій силі США», «Лицемірство Америки щодо Росії», «Міф про американську винятковість» тощо.

Мігранян стверджував, що після українського Євромайдану владу в Києві захопили «озброєні радикальні націоналісти» і тому «під величезним тиском» Кремль був змушений «стати на захист своїх людей». Після незаконної анексії Криму Мігранян захоплено оспівував «путінський тріумф» в Україні і звинувачував Захід у веденні політики, яка заклала «під територіальну цілісність України бомбу з годинниковим механізмом».

Американські ЗМІ та експертна спільнота досить довго толерували безсоромну брехню Міграняна. Але скандал, нарешті, вибухнув у квітні 2014 року, після того як газета «Известия» опублікувала його статтю, написану у відповідь на виступ російського історика Андрія Зубова. Останній утратив роботу в Московському державному інституті міжнародних відносин через те, що порівняв путінську анексію Криму із захопленням чехословацької Судетської області Адольфом Гітлером 1938 року. У своїй статті-відповіді Мігранян запропонував розрізняти «хорошого Гітлера» та «поганого Гітлера», адже тому вдалося зібрати німецькі землі, «не проливши жодної краплини крові». На думку кремлівського пропагандиста, Гітлера «згадували б в історії його країни як політика найвищої категорії, якби він на цьому і зупинився». У відповідь газета The Washington Post написала, що слова директора аналітичного центру, пов’язаного з Путіним, викликають жах.

Після цієї публікації Мігранян став ізгоєм в авторитетних західних інтелектуальних колах, а Кремль був змушений закрити нью-йоркську філію Інституту демократії та співробітництва. За словами одного російського політтехнолога, Міграняна мали замінити на когось «більш підготовленого» і призвичаєного до роботи «в умовах облоги». Проте, як бачимо, «облога» тривала недовго. Лише за три роки після скандалу навколо «хорошого Гітлера» американський Центр національних інтересів знову почав запрошувати Міграняна на обіди «не під запис».

ФОНД КАРНЕГІ ЗА МІЖНАРОДНИЙ МИР

Фонд Карнегі за міжнародний мир став першим великим західним аналітичним центром, який відкрив свою філію в Росії після розпаду Радянського Союзу. Московський офіс Карнегі швидко став провідним дослідницьким центром, який забезпечував незалежний і надійний аналіз російської внутрішньої та зовнішньої політики. Проте політика офісу почала зазнавати серйозних змін після повернення Путіна на посаду президента 2012 року. За словами американського журналіста Джеймса Кірчіка, офіс фонду Карнегі в Москві еволюціонував «із центру російського лібералізму до пристосуванського, інтелектуально скомпрометованого аналітичного центру».

Досить показово, що московський офіс Карнегі, на відміну від багатьох інших західних організацій, не постраждав внаслідок «закону про іноземних агентів». 2014 року офіс звільнив двох своїх співробітників — Лілію Шевцову та Марію Ліпман, всесвітньо знаних критиків реваншистського режиму Путіна. Він також почав уникати аналізу чутливих питань внутрішньої політики Росії та питання російської участі у війні на Донбасі.

Гаррі Каспаров, співорганізатор Форуму вільної Росії, вважає, що московський офіс Карнегі служить каналом, через який російська розвідка та впливові кремлівські діячі транслюють свої повідомлення на Захід. Ключовою фігурою в цьому балансуванні є Дмитро Тренін, директор московського центру, який служив у Радянській армії більш ніж двадцять років, дослужившись до звання полковника.

Примирливий підхід Карнегі до Кремля також спостерігався у текстах і публічних виступах його провідних діячів у Вашингтоні, а саме: віце-президента Фонду Карнегі Ендрю Вайсса, директора програми «Росія та Євразія» Юджина Рюмера та Деани Арсенян, директорки російської програми в корпорації Карнегі-Нью-Йорк, яка фінансує проекти Фонду Карнегі.

Влітку 2014 року, невдовзі після російської анексії Криму, Том Грем, колишній старший співробітник програми «Росія — Євразія» Фонду Карнегі (1998 — 2001), Ендрю Вайсс та Деана Арсенян взяли участь у засіданні так званої «Групи Бойсто» у Фінляндії, яка розробила поетапний план «урегулювання кризи в Україні». З російського боку до складу делегації, зокрема, входили постійний співробітник Центру Карнегі в Москві Олексій Арбатов, а також колишній керівник Служби зовнішньої розвідки (СВР) В’ячеслав Трубніков.

Українців на зустріч групи не запросили. Як зазначив американський журналіст Кірчік, не допустивши учасників від України, «підписанти ініціативи Бойсто, із власної волі чи ні, підтвердили російську думку про те, що Україна не є справжньою країною, і те, що зовнішні сили можуть визначати її долю». Більшість пропозицій Бойсто відображали інтереси Кремля. Наприклад, документ закликав до позаблокового статусу України, збереження російсько-українських економічних відносин та оборонно-промислової співробітництва, виведення частин Національної гвардії України із Донецької та Луганської областей та розведення регулярних підрозділів російської та української армій на узгоджену відстань від зони конфлікту. Закликаючи обидві сторони вивести війська із території Донбасу, підписанти фактично продемонстрували, що ставлять знак рівності між агресором та жертвою і прирівнюють питання відведення російських військ до усунення українських військ від контролю над їхньою власною національною територією.

7 серпня 2018 року, за день до того, як адміністрація Трампа запровадила нові санкції проти Росії через отруєння Скрипалів, Юджин Рюмер опублікував статтю, в якій стверджував, що антиросійські санкції не дають бажаних результатів, а лише шкодять тим, хто їх запроваджує.

М’який підхід Карнегі до аналізу внутрішньої політики Кремля погано поєднується з його жорсткою лінією стосовно аналізу українських реформ. 2018 року українські експерти — Юрій Джиґир (нині заступник міністра фінансів України) та Катерина Майнзюк (радниця міністра охорони здоров’я України) звинуватили експертну команду Карнегі з аналізу українських реформ у проведенні «дуже суб’єктивного, неглибокого і спекулятивного» аналізу подій в Україні після 2014 року. Джиґир та Майнзюк доводили, що вони почали більшою мірою «відчувати себе аналітичним прикриттям підозрілого політичного проекту» і що «аналітична частина доповідей здавалася підпорядкованою їхній пропагандистській частині». У своєму відкритому дописі у «Фейсбуці» українські експерти зазначили:

 «У грудні 2015 року ми взяли участь у візиті до Брюсселя та Берліна з метою просування нашого проекту. Слово «пост-правда» ще не витало в повітрі, світ здавався складним, але не запамороченим. І ось там, на зустрічах в Європейському парламенті, Європейській комісії, Офісі бундесканцлера і в Комітеті із закордонних справ Бундестагу — усіх тих установах, які мають велике стратегічне значення для України, — ми почали чути від інших членів делегації деякі заяви, які не були попередньо узгоджені з членами команди, не були включені до фінального звіту, і (на наш погляд) не базувалися на фактах. Ці заяви посилали чіткий сигнал: після Майдану Україна рухається до консолідації влади, нестримного ультранаціоналізму, пригнічення свободи слова та прав людини. Ми робили все, що могли, щоби розвінчати ці заяви на основі фактів. Але більше це виглядало як боротьба без правил, ніж як професійна командна робота».

Експерти стверджували, що команда Карнегі навмисно спотворювала висновки про реформи в Україні, акцентуючи заголовками лише на тих частинах аналізу, які представляли Україну в негативному світлі. На їхню думку, такий підхід мав переконати читачів аналітичних звітів Карнегі, що «після Майдану українська держава зазнавала краху; суспільство занурювалося в націоналістичний психоз і рухалося до тоталітаризму». Всі ці наративи регулярно й наполегливо просуваються пропагандою Кремля.