Що ховають фонди?
В експозиції — старовинні ікони XVII — XIX ст. та картини Петра Кончаловського, Оксани Павленко, Костянтина Кузнєцова та інших митців із фондів Запорізького обласного художнього музею, які відреставровані фахівцями Національного науково-дослідного реставраційного центру України. За винятком двох ікон, усі твори експонуються вперше!
«Дню» пощастило. Екскурсію виставкою, коли ми приїхали до музею наступного дня опісля її урочистого й багатолюдно-метушливого відкриття, спеціально для нас провела заступник генерального директора Національного науково-дослідного реставраційного центру України з науково-реставраційної роботи Тетяна БИЧКОВА. Вона — один із найдосвідченіших вітчизняних художників-реставраторів та особисто причетна до відновлення «повернених із небуття» шедеврів. Її професійна кар’єра розпочалася 1976 року саме зі співпраці з тоді ще новоствореним Запорізьким художнім музеєм. «У мене — особисте ставлення до цієї виставки», — зізналася нам пані Тетяна.
Реставрація всіх робіт тривала з червня 2016 року. Це дуже швидко, адже, за словами Т. Бичкової, складними для відновлення були лише темпери. Але головна принада виставки для широкої публіки — звісно, не в цьому.
— За винятком двох ікон — «Богоматері Смоленської», XVIII ст. (художник-реставратор Маргарита Хребтенко) та «Мінеї на грудень місяць», перша половина XIX ст. (художник-реставратор Іванна Левчик), — жодної з цих робіт ніколи ще ніхто не бачив, вони поки ніде не експонувалися, — обводить рукою експозицію наша співрозмовниця. — Навіть заступник директора Запорізького музею, коли побачила їх на цій виставці, сказала жартома: «Це ж треба — що в нас, виявляється, у фондах є справжні скарби!»
«ДІВЧИНА З НІМБОМ», 1915 Р. О. ВОЛКОВ
Полотна в Запоріжжі, за словами Тетяни Бичкової, зберігалися в гарних умовах, у папках — але в тому вигляді, в якому вони були, експонуватися вже не могли, бо внаслідок плину часу подекуди мали відшарування фарби. Олійні картини були без підрамків. Проте в гіршому стані виявилися ікони.
— На Мінеї було помітне затемнення оліфи. Інші ікони — з відставаннями, їх взагалі не можна було ставити — дошки могли тільки лежати! У «Івана Предтечі» XVIII ст. тло було записане — наш реставратор Юлія Мечковська навіть залишила шматочок для порівняння, — показує реставратор.
Споглядання експозиції, яка складається з «оновлених» оригіналів робіт та кольорових табличок із фото їхньго вигляду до реставрації, підписами та прізвищами художників-реставраторів, у буквальному значенні — рятувальників, наводить на думки про мистецтвознавчий детектив, у центрі сюжету якого ти особисто перебуваєш тут і тепер. Ми обговорюємо цю тему з пані Бичковою. Вона каже: «Реставраційні» виставки — це зараз модно, ними цікавляться дедалі більше. Та й як це може бути нецікавим? От погляньте, яке прекрасне полотно Петра Кончаловського «Нара. Жовте дерево», 1918 р. Лише зараз є нагода побачити його вперше за багато років, — вказує реставратор на пейзаж, який є однією з домінант експозиції. Завдяки яскравим барвам та експресії зображення одразу впадає в око.
Всього в експозиції можна побачити дві роботи знаменитого художника: другий пейзаж — «Судак. Гора св. Георгія» митець створив 1917 року під час першої подорожі до Криму після повернення з Першої світової війни.
«ВЕЛИКІ БУХТИ», 1924 Р. К. КУЗНЄЦОВ
Втім, не менш цікавими видаються французькі пейзажі Костянтина Павловича Кузнєцова (1863 — 1936 рр.) — одного з видатних художників російського зарубіжжя, котрий жив і працював у Парижі й писав під впливом Моне та Пісарро. На виставці є ще одна робота — «Червоні дерева», його дружини-художниці Олександри.
Картини митців до Запоріжжя потрапили з архіву художніх творів Міністерства культури СРСР із Загорська 1980 р. і майже 40 років пролежали в теках. «Шкода, що Кузнєцова мало знають в Україні, адже це — художник дуже високого рівня», — зауважує Бичкова.
ІОАНН ПРЕДТЕЧА. XVII ст.
Від Кузнєцових ми переходимо до обговорення творчості Олександра Волкова, який написав свої «Пейзаж» (1914 р.) та «Дівчину з німбом» (1915 р.) під впливом мозаїк храму Святої Софії та розписів Михайла Врубеля в Кирилівській церкві. Майбутній народний художник Узбецької РСР 1916 року закінчив Київське училище, де навчався в самого Федора Кричевського. Як поєдналися в його творчості традиції українського живопису Кричевського та східна колористика, можна оцінити, побачивши картину «Чайхана. Слухають пісню», 1932 р. Її Запорізькому обласному художньому музею ще 1984 р. подарував син О. Волкова. А ми з реставратором Т. Бичковою вже розмовляємо про долю художниці-бойчукістки Оксани Павленко (1896 — 1991 рр.), чия «Піонерка» (1930 — 1932 рр.; художник-реставратор Анастасія Черниченко) точно стала би окрасою будь-якої експозиції з історії українського художнього авангарду. Та й, напевно, ще обов’язково стане, адже відреставровані полотна відтепер експонуватимуться в Запоріжжі. А навіть і цілком — виставка «Повернення з небуття».
— Бачите, скільки на виставці робіт? Так-от, фактично, саме стільки в нас і реставраторів, — зітхає наостанок Тетяна Бичкова. — Це дуже мало на всю Україну. Ви навіть не уявляєте собі, які скарби зберігаються у фондах наших музеїв. Але через відсутність реставрації показати їх неможливо. Загалом у нашій країні — всього близько 200 реставраторів, по всіх видах. Це такий мізер. Неодмінно напишіть про це...
Пишемо. Можливо, історію й пишуть історики. Проте відтворюють її правдиво лише реставратори. Це щастя, що, попри всі проблеми й негаразди, вони у нас є — ці люди, здатні реконструювати правду. Люди, котрі повертають пам’ять із небуття...