«Українське суспільство ще не взяло тієї планки, яку взяло польське, коли у поляків виникла «Солідарність»

У «Дні» відбулася дискусія, дещо незвична своїм форматом. Ми запросили в редакцію на розмову про якість української журналістики не експертів, а молодь — студентів Інституту журналістики Київського національного університету ім. Шевченка та випускників Літньої школи «Дня». Вихованці журфаку КНУ нанесли «Дню», так би мовити, зустрічний візит, адже минулого місяця головний редактор видання Лариса Івшина прочитала лекцію на тему важливості історичної складової в журналістській освіті у стінах ІЖ. Тоді ініціатором зустрічі була Ольга Гресько, кандидат філологічних наук, доцент кафедри міжнародної журналістики. Як переконана пані Ольга, «газета «День» та всі її проекти не лише для українського студентства, а навіть і для викладачів є платформою для самоосвіти». «Ми бачимо, що зі стін вашої редакції йде постійний «живий» рух, пошук», — говорить вона. Цього разу пані Ольга та її вихованці стали гостями «Дня».

Утім, для зустрічі був ще один формальний привід. 16 років тому, 13 січня, Лариса Івшина стала головним редактором «Дня». За традицією, будь-яка річниця в газеті обов’язково стає приводом для серйозної розмови. «Мене тішить, що у студентів журналістського напрямку освіти є відчуття необхідності відвертої дискусії про медіа-галузь. Річниця мого редакторства — хороший привід для такої розмови, — зазначила пані Лариса, розпочинаючи спілкування. — У новорічному номері ми опублікували коротенький звіт нашої роботи — дерево проектів — опис того, що було зроблено «Днем» лише упродовж 2012 року. А загалом наша 16-річна історія — дуже насичена, тому можна сміливо говорити, на яких етапах ми були попереду, скільки ми запустили нових проектів та ідей, а над чим нам потрібно ще попрацювати.

Що і в якій мірі було підтримано частиною українського суспільства, нашою журналістикою як його складовою. Які проекти поки що не отримали зворотної реакції від суспільства і від журналістики й чому? Найважливіше, на мою думку, те, що «День» завжди намагався ставити високу планку, і наполегливо працював, щоб до неї дотягнутися. Ми щодня прагнемо журналістики, спектр дії якої, як говорить Оксана Пахльовська, «від Європейського парламенту до українського хутора».

Треба сказати, що розмова вийшла всеохоплюючою. Молодь ділилася своїми думками про ситуацію в українських медіа, про свою готовність до самоосвіти, про брак активної позиції в журналістиці та своїм баченням українського суспільства. А також пропонувала власні рецепти, як привернути увагу читачів до української історії та загалом зробити суспільство більш свідомим і консолідованим. Із тими чи іншими думками учасників розмови можна погоджуватися або ні, але вони варті того, щоб бути почутими.

Загалом молодь приємно здивувала готовністю до спілкування на глибокі теми. Можна сказати, що під час розмови «День» освоїв новий формат зустрічей із молодіжною аудиторією: головний редактор цього разу виступала не в ролі лектора, а швидше    — модератора, також ставлячи питання студентам. Отже, пропонуємо вам найцікавіші фрагменти розмови.

Вікторія СКУБА, редактор відділу ЗМІ та громадської думки газети «День»:

— Минулого тижня ми опублікували дослідження NiemanJournalismLab. Воно стосувалося тенденцій, які переважатимуть у журналістиці в 2013-му. Цікаво, що ці тенденції не зовсім відповідають тому розумінню стандартів західної журналістики, яке прижилося в нас. Наприклад, експерти, які брали участь у дослідженні — а це журналісти та редактори рейтингових західних видань, — говорили про те, що в цьому році ключову роль у журналістиці відіграватиме якість контенту. На їхній погляд, газети, які хочуть утримати аудиторію, повинні відходити від звичних способів інформування і ставати лідерами у своїх спільнотах. На перший план у 2013 році вийде «журналістика рішень», коли видання спільно зі своїми читачами шукатимуть відповіді на виклики, які поставатимуть перед тим чи іншим суспільством. Ці тенденції вимагають змін і від українських журналістів та від тих, хто хоче ними бути. Тоді як багато начебто прогресивних медійників в Україні бояться самого словосполучення «громадянська позиція». Тому в мене виникає запитання до присутньої тут молоді: чи готові ви до самоосвіти й активної роботи, до відповідальності за свою позицію, адже журналістика майбутнього вимагає вміння вдосконалюватися та самостійно розставляти акценти?

Олена СКИРТА, студентка Інституту журналістики КНУ, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»:

— У мене ремарка щодо теми громадянської позиції. Хочу навести один приклад. Влітку учасники ЛШЖ ходили до Українського дому на мітинг проти мовного законопроекту. Коли ми обговорювали, хто піде зі студентів, одна дівчина сказала, що журналісту потрібно бути відстороненим, тому він не повинен брати участь у протестах. Хтось інший зауважив, що журналіст може бути цікавим іншим, тільки якщо має громадянську позицію і відстоює її. Можливо, у своїх матеріалах він мусить зберігати баланс, але у критичні для країни моменти має право діяти як громадянин. Саме тоді, коли ми збиралися на «мовний майдан», я вирішила для себе, як діятиму надалі. І також до цієї теми хотілося б зацитувати свого викладача Михайла Малого, який на першій лекції сказав нам, що журналіст сьогодні не повинен бути далеким від своєї аудиторії, а мусить пояснювати суспільству, як правильно діяти в тій чи іншій політичній ситуації.

Лариса ІВШИНА:

— У Літній школі журналістики ми не обговорювали, йти нашим інтернам на мовний майдан чи ні. Це — особистий вибір. Я рада, що ви для себе тоді прийняли рішення йти. Це абсолютно нормально, коли молоді люди з різних міст, будучи в Києві, беруть участь у тому, що стосується важливих моментів у житті країни.

У житті нашої газети було багато випадків, коли журналісти хотіли піти у відпустку, щоби взяти участь у певному політичному заході, зокрема під час помаранчевої революції. Я ж відповідала, що для цього потрібно брати не відпустку, а диктофон            — і йти на Майдан збирати свідчення для історії; це той випадок, коли позиція громадянина і робота професіонала співпадають.

З іншого боку, щоб пропонувати якусь модель поведінки читачам, журналіст, насамперед, повинен потурбуватися про власний рівень. Ми часто порівнюємо себе з Польщею. Але, наприклад, ви могли зауважити, що у «Політклубі Віталія Портникова» проходить лінія: тут із суспільством повинні попрацювати політики, там — ще хтось, але не журналісти. Я не погоджуюся з такою позицією. Українське суспільство ще не взяло тієї планки, яку взяло польське, коли у поляків виникла «Солідарність». У нас було кілька шансів, але з різних причин і через різну міру готовності ми їх не використали. Тому громадянський потенціал потрібно тренувати щоденно, щоб коли настане потрібний момент, усі були готові виявити свою позицію.

Неля ВАВЕРЧАК, студентка Інституту журналістики КНУ:

— Мені дуже запам’яталися слова мого викладача: «Хочете ви того чи ні, але ви — еліта!» Як на мене, бути елітою означає бути відповідальним за культивування національної гідності. Чому, наприклад, тим же полякам вдалося зробити такий швидкий ривок? Завдяки постійному вивченню своєї історії та формуванню свідомої громадянської позиції. Навіть маленький поляк каже: jajestemPolak. Це впливає на їхню поведінку в Європі та світі, а також на вектор розвитку держави.

Дуже прикро, що санітарність журналістики на телебаченні, яке є найбільш впливовим ЗМІ, втрачається. Все, що крутиться зараз у медіа-просторі, нагадує жувальну гумку. Суспільство, маючи такий інформаційний простір, не може вийти на новий рівень. Таким суспільством зручно керувати.

Л.І.: — Нелю, чому порядок денний, який ми формуємо в «Дні», дуже часто не поширюється на український контекст? Наприклад, минулого року газета «День» оголосила роком «Списку Сандармоху». Публічно про це свого часу сказала Оксана Забужко, потім українська редакція «Радіо Свобода». Ми цілий рік висвітлювали тему, публікували імена загиблих, щоб повернути їх у масову свідомість. Але величезний масив української журналістики майже не відреагував на нашу ініціативу. Натомість якби хоча б Національна спілка журналістів — а це 20 тис. членів  — розповсюдила інформацію в обласних, районних газетах, це багато б що змінило. Що не працює? Треба кожного особисто просити чи потрібно створити відповідну атмосферу в суспільстві, дати йому зрозуміти, що пасивна поведінка є неприйнятною?

Н.В.: — Як на мене, заважає стереотипність. На переконання багатьох медійників, продукт, який добре продається, — це щось зовсім легке, що ні до чого не мотивує. Але насправді є чимало людей з іншими запитами, яким, наприклад, подобається проект «Зірки в опері». Але його витісняють «Танцюють всі», «Х-фактор», від яких абсолютно всі втомилися. Ті ж самі «плюси» сьогодні зовсім не ті, що за часів Олександра Роднянського...

Л.І.: — Ви ще пам’ятаєте це, Нелю? В якому ви були тоді класі?

Н.В.: — У початкових класах, і тоді я постійно сиділа перед телевізором. Зараз у нас два телевізори, які стоять вимкнені.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, власний кореспондент «Дня» у Донецьку, випускниця Літньої школи журналістики:

— Чому ініціативи «Дня» складно приживаються в регіонах? Тут є кілька факторів. По-перше, освіта. Люди часто не реагують на ті чи інші месиджі не тому, що мають стереотипне бачення, а тому, що їм просто бракує знань, у тому числі історичних. Кожні п’ять років переписуються підручники з історії, але частина вчителів та викладачів досі викладає цей предмет із застарілих позицій.

Інший аспект — якщо ми говоримо про те, чому якусь газету не читають у регіоні, то, мабуть, через те, що не довіряють журналістам. Хто ця людина, яку я читаю? Чому я маю їй довіряти? Чи її громадянська позиція є аргументованою? У нас, на жаль, не знають журналістів із Києва — і хороших, і ні.

В Америці існує багато популярних ток-шоу. В нас це також могло би бути. На Донеччині існує й запит на ток-радіо. Але навіть «Радіо Свобода» є лише в Інтернеті, і його не можна послухати через телефон, коли їдеш у звичайній маршрутці. Втім, суспільство потребує якісної журналістики. Яскравий приклад — ситуація з ТВi, коли багато людей вийшли на підтримку каналу.

Л.І.: — Нещодавно у Фейсбуці вибухнула дискусія. Один користувач поділився думками про те, що відбувається з нашим телебаченням. Він отримав велику кількість відгуків та коментарів. Зазвичай я не втручаюся в такі дискусії. Але тут вирішила все ж таки написати, що якщо немає українського за своєю суттю телебачення, то що ж заважає по-справжньому підтримувати (передплатою, рекламою) українську пресу? Я була абсолютно переконана, що на цей посил ніхто не відреагує з однієї простої причини: всі хочуть поговорити про те, що не так, бо це цікаво. Окрім того, з телебаченням простіше: натиснув кнопку — і нехай нам щось покажуть. Стосунки з газетою трохи інші: я вас передплачую— і ви мені звітуєте якістю. Інше питання, як навчити суспільство реагувати на якість, бути відповідальним партнером? Звичка до «халяви», яка тягнеться з радянського часу, повинна бути відсепарованою. З цього починається солідарна поведінка.

Вадим ЛУБЧАК, кореспондент відділу    ЗМІ та громадської думки газети «День»:

— У нас виходить цікава, невимушена, відверта розмова. Я теж хотів би поговорити про те, чому українське суспільство не готове долучитися до розумного середовища, відверто. Будемо чесними: українців привчили до лінощів. Я з Херсонщини. Цього року «День» почав друкуватися у Херсоні. Здавалося б, якщо день у день газета виходить, то чому б її не купувати? У людей, з якими я спілкуюся, запитую: чи читають вони «День»? Вони відповідають, що так, інтелектуальна, класна, щоденна преса.            — А де ви її читаєте? — В Інтернеті. — А чому ви читаєте її в Інтернеті? — А навіщо купувати і платити за те, що ми можемо взяти просто так?!

Дуже цікаво «День» поставив запитання за Чикаленком: ми тут усі патріоти й боремося за українську свободу, а чи готові ми за неї платити? Тобто якщо ми будемо готові платити за той продукт, який ми споживаємо, то продукт буде якісним.

Хотілося б сказати невелику ремарку з приводу того, що регіональним журналістам бракує освіти. Ніхто не забороняє займатися самоосвітою. Зі свого прикладу можу сказати, що після того, як я перечитав половину книжок із Бібліотеки «Дня», то почав по-іншому розуміти історичний матеріал, завдання, які стоять перед журналістами. Ресурсів для самоосвіти вистачає. Але перемагають лінощі. Яскравий приклад — студенти упродовж року нічого не вчать, а в ніч перед іспитом тричі кричать: «Халява, прийди!», сподіваючись, що випаде той один білет зі ста, який вони бодай трохи знають. Ця традиція склалася невипадково. Такому ставленню студентів до навчання часто сприяють архаїчні методи, коли викладачів цікавить, не як студент мислить, а чи зазубрив напам’ять лекцію. Це зручно і викладачам, адже тоді їм також не потрібно вдосконалюватися. У цьому ключі запитання до Ольги Вікторівни: як змінити систему, чи можуть викладачі сьогодні пояснити студентам необхідність докладати зусиль та займатися самоосвітою?

Ольга ГРЕСЬКО, кандидат філологічних наук, доцент кафедри міжнародної журналістики КНУ:

— І в цій аудиторії, й у аудиторії, де мені пощастило працювати, я впевнена, кожен студент займається самоосвітою. Не тільки тому, що їм бракує певних знань, а й тому, що ми живемо в еру інформації. Якщо ти не володієш новітніми технологіями, тоді про яку журналістику можна говорити? Отже, самоосвіта — це звичка. Не буває так, що сьогодні я — студент, а завтра — журналіст, тому я вже все знаю. Самоосвіта — це процес, який триває паралельно зі зростанням, з духовним збагаченням. Постійна самоосвіта необхідна не лише студентам, а й викладачам, які інколи чудово володіють предметом, але не завжди встигають за новітніми технологіями.

Л.І.: — Журналістська освіта в Україні — це дуже складне й болюче питання. Є абсолютна прірва між тим, чого намагаємося навчити ми у «Дні», й тим, що відбувається на факультетах журналістики. Зі світоглядної точки зору, перш за все. Я вже не знаю, до кого апелювати, — до викладачів, НСЖУ чи студентів? Хіба це можливо, що 80 відсотків четвертого курсу ІЖ не знають, хто такий Петро Григоренко? А ця особистість — серед тих, хто створив для нас базу нової країни! Тому я бачу ознаки духовної катастрофи: немає спадковості поколінь — немає шансів на польську солідарність в Україні.

О.Г.: — Реформа в журналістській освіті справді потрібна, але вона повинна бути природною, не для звітності, а для того, щоб змінити щось на краще. Хотілося б навести приклад можливого виходу із ситуації: редакції вкладають кошти в ті освітні заклади, які готують журналістів, що дозволяє модернізувати освіту й готувати справді професійних фахівців для цих же ЗМІ. Така модель працює у Франції, коли редакція вкладає кошти в майбутнього працівника на етапі його навчання й, відповідно, висуває до нього певні вимоги.

Карина КОРЕЙБА, студентка Інституту журналістики КНУ:

— Оскільки ми говоримо про студентів, хотілося б включитися в дискусію від їхнього імені. Почну з питання про самоосвіту, оскільки це дуже важливо. Самоосвіта — це класно, це правильно, але мені потрібен куратор, який перед неймовірно великою книжковою полицею скаже мені: спершу почитай поезію Ліни Костенко, а потім — її прозу, або взагалі не читай її. Бути такими кураторами — завдання викладачів у вишах. В Інституті журналістики, як на мене, деякі викладачі справляються в цим завданням, а деякі — ні. Тому в ході розмови я подумала про етимологію фрази «порядок денний», і відразу напрошується аналогія з «Днем». У порядку «Денному» культивується мода на інтелект, коли в компанії соромно сказати, що ти чогось не читав.

Із приводу питання, а ми вже накидали їх чимало в котел журналістики, я нещодавно поставила собі одне, коли була присутня на іспансько-українській конференції. Найбільшою проблемою, на якій акцентували увагу українські ЗМІ, було те, що в країні відсутня журналістика як така, існують проблеми зі свободою слова. У той же час наші іспанські колеги розповідали про іншу перешкоду, з якою вони зіштовхнулися: сьогодні у 50 відсотків іспанців є смартфони, а тому потрібно адаптувати весь контент до сматфона, щоб він був не дуже об’ємним, швидко вантажився, гарно виглядав на маленькій сторінці. Я сиділа на цій конференції й бачила два різні світи журналістики. Діалогу, зрозуміло, не відбулося. Тепер, ідучи в журналістику, я ставлю собі запитання: за що я боротимуся — за якісну українську журналістику чи за те, щоб мій матеріал гарно виглядав у смартфоні? Якщо чесно, то я робитиму такі матеріали, котрі красиво виглядатимуть у смартфоні, щоб робити хоч щось вартісне.

Л.І.: — Якщо говорити про порівнянність проблем в Україні та Європі, то майже так все й виглядає, як ви описали. Ми ще не маємо тої держави, яку хотіли мати українці, що тисячоліттями за неї боролися. Українське суспільство перебуває в стані великої трансформації, тому повинна бути журналістика класу польської солідарності. Ми бачимо, як наші колеги з російських медіа «нагріли простір»,            — у Росії є живе суспільство, яке бореться, яке показує енергію під впливом журналістики. І водночас я не думаю, що, порушуючи світоглядні теми, російські журналісти, наприклад, не звертають уваги на якість. Тому наше завдання полягає якраз у тому, щоб створювати світоглядну журналістику й паралельно дбати, щоб вона привабливо виглядала.

Катерина ГЛАДКА, випускниця Інституту журналістики КНУ:

— Цієї осені я два місяці жила в Коломиї. Багато писала, багато спостерігала за тим, що відбувається в регіонах. Я зрозуміла, що столичні журналісти часто відірвані від реальності, від того, що насправді відбувається в містах і містечках. У Коломиї існує лише один канал, який фактично не виробляє своїх новин, бо в цьому ніхто не зацікавлений — ні журналісти, ні керівництво. Але зацікавлене суспільство, яке змушене орієнтуватися на газети. У мікросередовищах виникають здорові дискусії про те, як жити далі, й дуже добре, що потреба в таких дискусіях виходить саме з боку активної громади. На круглі столи збираються найрізноманітніші люди. У кожного — своя думка. Якось приходив пан Симчич — повстанець, якому виповнилося 90 років. Він був так заряджений вболіванням за долю України, що ми його сприймали не інакше, як янгола. Гадаю, журналісти повинні піклуватися не лише про смартфони, а й про те, щоб заряджати населення хорошим настроєм та оптимізмом. Поживши два місяці в Коломиї, ми пішли на єдиний тут канал і запропонували проект програми про культуру, організували зустріч із Вахтангом Кіпіані та представлення книжки «Чому Грузії вдалося?». Ми збирали повні зали зацікавлених людей. Щоб все це було, достатньо одного — не бути «в потоці», не бути натовпом, а прагнути до якісних змін.

Мене дратує, що колеги-журналісти дуже багато уваги приділяють техніці! А де живі люди? Ми повинні нести думку, спілкуватися з людьми, знаходити тих, кому є що сказати.

Кілька слів про Інститут журналістики. Там є загальна проблема: більшість викладачів не зацікавлені в тому, щоб свій предмет викладати з душею та з правильним підходом до сьогоднішнього покоління студентів. Але, з другого боку, в мене чималі претензії до студентів, які не вимагають від викладачів нормальної роботи та не готові здобувати якісні знання. Коли торік ми захищали дипломні роботи, виявилося, що мої однокурсники не отримують задоволення від написання своєї (!) роботи на обрані ними ж теми. Ніхто не був зацікавлений самотужки щось дослідити, написати роботу, якою можна сказати своє останнє слово університетові. Це — ілюстрація готовності молоді до серйозної роботи.

Л.І.: — Мені дуже приємно, Катерино, що ви сказали про це так пристрасно. Цю молоду енергію інструментально можна правильно використати. Але спочатку вона повинна звідкись з’явитися. Ми ставимо запитання: як пробудити цю енергію? Зрозуміло, що особистий приклад; зрозуміло, що показом нових цікавих людей, а не штатних ораторів. Із другого боку, ми зараз живемо в часи соціальних мереж і повинні вміти чітко розосередитися, але не губитися. І так само швидко з’їхатися на вимогу. Як союз хуторів із Інтернетом повинен з’їжджатися, щоб намітити спільний план дій. Треба вміти одночасно робити якісний контент і правильно подавати його аудиторії. Я цілком погоджуюсь із вами, що столичні журналісти часто не знають, що відбувається в регіонах. Тому «День» багато їздить Україною. Але й регіони мають виявляти зацікавленість у такій співпраці, пропонувати спільні проекти, робити партнерські кроки. Тому ми часто зустрічаємося зі студентами й відверто говоримо про те, до якої журналістики ми прагнемо. Рівень смаків у суспільстві теж мусить турбувати журналістів. Ми повинні боротися за смаки, вибудовувати їх. Ми не можемо робити тільки те, що хоче читач. Бо так український читач, можливо, бажатиме бачити в пресі побільше гороскопів й анекдотів.

В.Л.: — Мені здається, що ми часто недооцінюємо потенціал українських регіонів і регіональної журналістики. Один приклад: у Херсоні збиралися закрити єдиний магазин україномовної книжки «Центр української книги». Жодне херсонське видання про це не написало. Наш власкор зайшов туди купити книжку й поцікавився, як справи в крамниці, й виявилося, що на той час рішенням Херсонської санепідемстанції україномовні книжки були визнані вогненебезпечними. Про це написав «День», і шість регіональних видань перепостили цю новину. Інший приклад: особистість Віктора Маруняка, який не дозволив дерибанити землю у своєму селі й повстав проти судової системи. Про це ніхто не писав із місцевих видань. Про це написав «День». Після того з паном Віктором зробили десятки інтерв’ю на радіо, телебаченні тощо. І таких людей дуже багато, вони — як жива трава, яка справді ворушить асфальт. У кожного журналіста є список із десяти експертів, до яких він звертається. Але є люди в регіонах, котрі готові бути так само експертами, до яких ми, на жаль, не звертаємось.

Катерина ТОЛОКОЛЬНІКОВА, студентка Інституту журналістики КНУ:

— Передусім — до теми регіонів. Про Донецьку, Луганську області люди говорять різко негативно у тому випадку, якщо вони там зовсім не були або були лише один раз чи проїздом. Ті, хто регулярно має справу з людьми з тих регіонів, відчувають дуже стрімкий прогрес у їхніх поглядах. У мене частина родини живе в Луганську та в області; коли я туди приїжджаю, то чую, що люди, які в моєму дитинстві говорили російською, зараз переходять на українську мову. Всі ці процеси позитивні.

Що стосується Інституту журналістики, то мені здається, що проблеми є. Як на мене, вони стосуються програми. Наприклад, курс «Історія української журналістики» викладався нам на першому курсі лише півроку, і тільки лекції. Було дуже мало годин із української літератури. Усе          — переважно в теорії. Але, з другого боку, є дуже цікаві студенти й викладачі. Питання в тому, з чим людина приходить в університет, і ким вона хоче звідти вийти.

Л.І.: — Ось чому ми кажемо: освіта, самоосвіта й лоція. Розуміючи проблеми, про які ви говорите, ми стільки років готували лоцію для журналістів.

К.Т.: — А ще повинна бути журналістська солідарність, де інтереси загальнонаціональні стають вищими за інтереси особисті та інтереси своєї редакції. Тобто має бути виховання й формування свідомого суспільства, про яке ми сьогодні говоримо. Поки що, на жаль, ми тільки йдемо до цього.

Л.І.: — У радянські часи було багато драматичних моментів, був тиск, але я бачила багато людей, які й за радянських обставин знаходили будь-яку можливість для підтримки людського в людях. Журналістика нам все-таки дещо дала. А ось перезаснування журналістики в нових умовах нам вдається важко, адже в нас накопичилося дуже багато невирішених завдань ще з часів визвольних змагань 1917— 1920 років. Для того, щоб синтезувати ці завдання, виробити адекватну відповідь і зрозуміти свій час, потрібна чимала робота над собою. Ми маємо йти вперед і весь час пам’ятати про свій бекграунд. Ми хочемо, щоб Україна якнайшвидше об’єдналася з Європейським домом. А для цього потрібно переробити величезний пласт роботи, зокрема в головах людей навколо нас, у нас самих. І я пропоную всім долучатися до роботи.

Олена СКИРТА, Літня школа журналістики «Дня»; Катерина ЯКОВЛЕНКО, Ігор САМОКИШ, Вадим ЛУБЧАК, «День»; фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»