«Лабораторний досвід» української єдності

«Потрібно ламати стереотипи, тим більше, штучно нам нав’язані. Мені здається, що два дні спілкування між острожанами, одеситами, киянами, запорожцями довели: ми всі усвідомлюємо себе українцями, незалежно від того, в якому регіоні живемо, якою мовою говоримо і за яку партію голосуємо». Такий лист надійшов до редакції від студентки Марини Пашковської з Острога. А крім нього ще кілька емоційних відгуків про фантастичні Дні науки, які нещодавно відбулися в Острозькій академії. Туди з’їхалися студенти із 15(!) університетів України. До такого явища, як, за визначенням нашого головного редактора, «внутрішньоукраїнська інтеграція», причетний і «День». Викладачів і студентів із Одеського та Запорізького університетів, а також із Дніпропетровського Національного гірничого університету запросила Лариса Івшина, коли була у них з читацькими конференціями. Вона вже кілька років «курує» острожан. Деякі з них були степендіатами головного редактора «Дня». Щороку все більше і більше їх проходять практику в газеті. І цього разу редакція подарувала дев’ять копій фото, які студенти визнали найкращими, коли наша фотовиставка експонувалася в Острозі.

У рамках Днів науки відбулися круглий стіл і секційні засідання, які головний редактор «Дня» вже вела в новій якості — академіка Острозького академічного братства. Зокрема, на них вона запропонувала учасникам визначитися стосовно ключової тези, що публікувалася на сторінках нашої газети, про те, що питання безпеки — не питання консенсусу, а компетенції, і обгрунтувати свій вибір. Це був, можна сказати, творчий педагогічний підхід. «Цікаво і нестандартно», — резюмували студенти.

Пропонуємо найцікавіші фрагменти круглого столу «Інформаційний простір України і світові реалії».

Анатолій БЄЛІНСЬКИЙ, студент 3-го курсу факультету політології Одеського Національного університету ім. І. Мечнікова (ОНУ):

— Філософ Карл Попер зазначав, що якщо державні інституції закостенілі і на вимогу суспільства не видозмінюються, назріває революція. Коли ж вони видозмінюються, починається прогрес. На мій погляд, після помаранчевої революції мало що змінилося. Тепер, як і раніше, Україна перебуває у сферах впливу Вашингтона, Брюсселя і Москви. Виходить, ми не можемо обійтися без жодного з них?..

Лариса ІВШИНА: Це питання для окремої лекції. Я думаю, що робимо те, що можемо зробити зараз, бо, на мій погляд, в українському суспільстві ще немає тої критичної маси людей, які точно усвідомлюють, що вони громадяни цієї країни, і чітко знають, чого прагнуть. Як приклад, ми з якихось своїх рефлексій вибираємо людей абсолютно мінусової системи координат, і останні вибори — наочне підтвердження цьому. Це не має нічого спільного з тим якісним ростом, який повинен бути поставлений перед країною.

Ми звикли загравати. Журналісти певною мірою транслюють те, що політики заграють. Наше суспільство витворило собі попередній клас правителів. Леонід Кучма не був би таким, коли б українці не ретранслювали йому деяких своїх запитів. Пан Роман Лубківський, будучи тоді депутатом Верховної Ради, — свідок тих політичних процесів, коли парламентарі їздили вмовляти Кучму стати прем’єр-міністром. Чи був він таким видатним діячем, щоб його впрошували на цей пост? Ні! А впрошували тому, що багато хто сподівався, що ним можна буде маніпулювати. Кучма ж виявився іншим. Так от, цей пласт питань гніздиться в народі, який вибирає таких парламентарів, а парламентарі у свою чергу ліплять за власними подобою і образом своїх верховних вождів. І ми хочемо, щоб вони нам забезпечили достойне життя?.. Зараз, маючи відносну свободу, потрібно дуже швидко нарощувати сили, щоб наш народ захотів кращих. Створити іншу атмосферу і сформувати іншу мотивацію — це єдине, що ми, люди, причетні до масової комунікації, можемо зробити. Адже для цивілізаційного прориву у нас був час, який, на жаль, упущений, а новий — ще, до певної міри, не настав. Тому в такому балансуванні немає великої проблеми. Головне тепер — наростити потенціал для вчинку, який ми хочемо зробити, і усвідомити цей вчинок. За ці роки Україна може відчути сама себе і сьогодні ви є свідками цього. У вас тільки-но розпочинається досвід спілкування один з одним. Якщо ви помітили, нещодавно на одному з каналів була революційна спроба: сидять гості у студії і по черзі включається Львів, Житомир, Одеса... Це, може, ще дуже виглядає наївно, але цього не було 15 років! Ніхто не чув країну! А її треба почути і відчути, тоді вона зможе визначитися, чи готова свідомо, а не через якийсь підтасований референдум прийняти для себе рішення, що Європа — це для неї усвідомлений вибір.

Анастасія МІЛЮКОВА, студентка 3-го курсу факультету політології ОНУ:

— Чи не вважаєте ви, що коли українці набудуть високого рівня політичної культури, тоді можуть зробити не європейський вибір? І необов’язково вони будуть зорієнтовані на Схід. А нехай це буде, умовно кажучи, свій — третій шлях?

Л.I.: Якщо ми, наприклад, не пережили постіндустріальний етап розвитку, нам необов’язково його проходити. Відразу можемо перейти до інформаційного етапу, беручи до уваги ті технології, які в світі, скажімо, є екологічнобезпечними. Але, уявіть, який має бути рівень нашого політичного істеблішменту (якщо зараз серед українських політиків знайдеться десять англомовних — це буде добре). Молода частина нашого супільства розвивається випереджувальними темпами. В Острозькій академії, наприклад, дві базові мови навчання — українська й англійська. А та його частина, яка має керувати, безнадійно відстає. І чим далі, тим більше, вона намагається втриматися на цих постах, хоча не відповідає ні за духовним потенціалом, ні за інтелектуальним завданням, що стоїть перед суспільством. Тому це просто протиріччя, які зараз дуже складно вирішити. Можливо, ми цілком могли би не копіювати і не вписуватися у європейський простір, а пропонувати свою цікаву гру. Але для того, щоб пропонувати свою гру, треба вміти грати не просто на рівні елементарної «двохходівки», а потрібно бути стратегом, практиком та ерудитом. Ви бачите зараз, хто поведе країну? Я не бачу. Те, що робили, говорячи позитивні слова про політреформу, означало тільки бажання роздробити владу: «так не достанься же ты никому». І тому треба реально оцінювати ситуацію, не гадаючи, як це у Гоголя — «если бы Ивану Ивановичу нос Ивана Никифоровича».

У своїх відповідях читачам російського сайту www.inosmi.ru посилаюся на заступника глави російської адміністрації пана Суркова, який сказав, що політичний суверенитет — це синонім конкурентності. Треба усвідомити, що ми з Росією, окрім того, що сусіди, ще й конкуренти. І суть російської політики часто зводиться до того, що вони хочуть, аби ми грали у дворовій команді, а вони — у вищій лізі. Тобто росіяни з усіх сил прагнуть бути присутніми у всіх світових організаціях, бути членом НАТО як особливі партнери. А українці не мають там бути, і тоді вступає в силу інший мотив — гра на сентиментах, мовляв, ми православні, ми брати... Але це все не має відношення до конкуренції, інакше виходить зміщення двох площин. Тому на даному етапі українці повинні вибирати раціональні цілі.

Анатолій БЄЛІНСЬКИЙ:

— Ми часто у всіх своїх бідах звинувачуємо когось, у даному випадку — владу. А хто ж цю владу обирав? Заради кого і чого ми стояли на Майдані? Раніше наші прадіди, будучи сильними духом і маючи віру і надію, за волю проливали кров. Як можна розбудовувати країну, якщо у більшості з нас таких почувань немає?

Л.І.: Я пропоную підходити до цього з позиції, що у нас все є. Процитую, може, не зовсім прогресивного з української точки зору, але видатного вченого Василя Ключевського, який казав, що «надобно не жаловаться, что хороших людей мало, а благодарить Бога за то, что они есть». Так от, ви, Анатолію, потрапили у хороше середовище, подивіться, скільки навколо тих, які вже думають по-іншому, ніж це прийнято вважати. Отже, маєте перед собою унікальний шанс — побудувати власне життя за своєю моделлю — відповідно до спілкування з такими людьми. Інші, познайомившись з вами, думатимуть — нормальний хлопець, говорить українською, поважає Україну як державу. Бо вибрати Україну місцем свого проживання і не поважати її — це інвалідність першого ступеня, що гірша за фізичну ваду. Було б добре, якби діяла спеціальна програма міжстудентського спілкування. І у рамках цієї програми були б розроблені спеціальні маршрути. Наша книжка «Україна Incognita» починається з публікації «Кожен українець хоч раз повинен побувати в Чигирині...». Треба обов’язково відвідувати основні місця, пов’язані зі славою і болем України: Моринці, Батурин, Керелівка, звичайно, Остріг... Просто треба відчути насолоду у таких мандрівках, тоді дивишся на свою країну інакше. Бо як можна полюбити те, чого не знаєш?

І все, що ми можемо зробити, робимо уже зараз. Якось, під час президентських слухань, мене заторкнув виступ Оксани Забужко. До речі, ми чи не єдині в газеті опублікували цей текст повністю. Я цілком солідарна з тим, що вона сказала на підставі погано організованої книжкової ярмарки у Франкфурті, зауваживши, що під помаранчевим одягом може виявитися брудна, непрана ще з 195 яко гось року білизна... Оксана може дуже гостро вказати на недоліки, але мені не у всіх випадках підходить її нігілізм. Наприклад, коли потім вона додала, що в Україні немає жодної газети класу польської «Газети Виборчої». Було боляче це чути, бо письменниця не один рік читає «День». Усі ці десять років нам в газеті було непросто утверджувати те, що українське — інтелектуальне, і що Росія читає «Известия», Америка — «New York Times», а Україна читатиме «День». І так відбулося. Ми в багатьох кроках йшли попереду свого часу, а у політичних процесах випережаючи, як мінімум, на років п’ять, і продовжуємо це робити. Тому, коли хтось із союзників подібне заявляє, тебе це дещо паралізовує. Отже, не можна у своїй країні говорити, що нічого немає. Треба помічати те, на що можемо опертися вже зараз.

Ігор ШМИНДРУК, студент 2-го курсу факультету політико інформаційногоменеджменту НаУОА:

— Я цілковито поділяю думку головного редактора «Дня» щодо обов’язкових відвідин місць героїчної слави України. І вважаю, що вже давно час проголосити рік України в... Україні. Наша країна насправді дуже красива. Щоб побачити старовинні замки, наприклад, необов’язково їхати у Німеччину чи Францію, достатньо поїхати на Тернопільщину, де їх зосереджено найбільше в Україні.

Оксана ПРОЦЮК, студентка факультету політико-інформаційного менеджменту НаУОА:

— Ларисо Олексіївно, у 15 статті Конституції України про свободу слова написано про заборону будь- якої цензури. Кілька років тому на парламентських слуханнях йшлося про те, що цензура все-таки існує, тільки змінилися методи її реалізації. Вона здійснювалася шляхом різних судових позовів проти газет, позбавлення ліцензій телеканалів і радіостанцій... Всі пам’ятають «справи» «Сільських вістей» і «Всеукраїнських відомостей». На вашу думку, сьогодні ситуація зі свободою слова змінилася в Україні?

Л.І.: Можу сказати, що ваше міні-дослідження — це курсова або дипломна роботи. Зробіть наукове дослідження на тему «Преса новітньої України — 15 років» і ви побачите, як все хвилеподібно відбувалося. На початку 90-х спостерігалося велике піднесення, потім — перша стагнація, тоді, у 1996 му,з’явилися перші новітні «герої» з тіньовими грішми, які почали впливати на пресу. Якщо ви проаналізуєте через власників ЗМІ, що належать до певних політичних кіл: хто — до Юлії Володимирівни, хто — до Віктора Андрійовича, то побачите, які ці люди насправді та які методи вони поділяють. У одному фільмі із класики американського кіно, який я нещодавно переглянула, показано, як відомий тележурналіст кинув виклик всемогутньому сенатору США. В основу стрічки лягла достовірна історія. Це відбувалося тоді, коли Америка вже мала сильні демократичні традиції, й все одно вирішувалося, чи можуть пустити певний сюжет і що в такому випадку скаже рекламодавець, який фінансує програму. Ніде у світі немає ідеальної свободи слова. Але в інших державах справи влаштовані таким чином, що там, де у нас, образно кажучи, відрізують дворучною пилою, у них — безболісно лазарем. Ми можемо говорити, що ситуація зі свободою слова змінилася на краще, але чи є в нас свобода думання і чи на цю свободу думання ми маємо якісне заповнення?..

Наталія АНТОНЮК, студентка 2-го курсу правничого факультету НаУОА:

— Як, на вашу думку, чи доречно сьогодні говорити про існування інформації українського характеру, коли 70—80% — це зарубіжна інформація. Один пересічний українець мені якось сказав, що живе в Україні, але не знає, що тут діється насправді. Більшість новин обмежуються інформацією про роботу Верховної Ради і Кабінету Міністрів, газовою темою...

Л.І.: — Із такою постановкою питання я на 90% погоджуюся, оскільки вважаю, що Україна зараз не має адекватної з її завданням інформаційної політики, інформаційного потоку, який би обслуговував платників податків. Платник податків має претендувати на те, щоб мати якісну інформацію i не тільки на Першому Національному каналі. Чому так не відбувається? На мою думку, це не по силах тим, хто формує цю політику. Вони мали карт- бланш, але поки ніяких дійових механізмів не створили. Запровадити суспільне мовлення — це дещо інша історія. Але, в усякому разі, можна було більше допомогти Національному каналу. Однак проблема не тільки в цьому. У нас всі ці роки нівелювався інтелект. І ті люди, які можуть дати країні набагато більше, десь позапихувані по закутках. Таку ситуацію в країні називаю змовою другорядних проти тих, хто може дати інші смисли. Якщо я, наприклад, була б керівником каналу, то, знаючи, що в Україні є така людина, як філософ Сергій Кримський, виділяла б по 20 хвилин ефіру щотижня для того щоб він говорив про важливі істини, які ми повинні вже чути зараз. Оці серіали — не така вже безневинна затія. Політиканство породжує попсу, а попса на телебаченні сприяє політиканству. Латиноамериканський стиль у політиці з’являється від того, що люди копіюють багато в чому моделі поведінки в політиці. Це зовсім небезневинні речі, але йдеться про те, хто в Україні заплатить за якісну журналістику і за якісну інформаційну політику? Чи може це зробити глядач-читач-слухач? Адже багато хто вважає, що газета, наприклад, — це манна небесна, і вона не потребує підтримки, що цілковито не відповідає дійсності. І тому чи можемо ми захотіти зараз більшого? Думаю, ми повинні цього хотіти.

«День» пропонує найцікавіші враження про Дні науки в Острозькій академії

Петро КРАЛЮК, проректор з наукової роботи НаУОА:

— Викладацько-студентські конференції «Дні науки» — традиційні наукові форуми, які проводяться у вищих навчальних закладах. Це фактично звіт про наукову роботу, яка велася викладачами і студентами протягом навчального року. Такі конференції, виникнувши на певній стадії розвитку вищої школи, себе цілком виправдовували. Однак зараз, коли динамічно змінюється і вища школа, і наука, форму Днів науки необхідно міняти. Гадаю, треба сміливіше виходити за межі власного навчального закладу і вести науковий діалог із своїми колегами.

Цього року ми вирішили, по-перше, до участі у нашій конференції залучити людей, які формально не займаються наукою, але їхня робота стосується наукової сфери. На Днях науки в Острозькій академії виступали Лариса Івшина і Роман Лубківський. Формально вони не є науковцями, але дисертанти у своїх дослідженнях посилаються на матеріали «Дня», як і за творами Романа Лубківського пишуться наукові статті та кандидатські роботи. По-друге, у межах нашої конференції проводилися не лише традиційні пленарні та секційні засідання, а й круглі столи, презентації видань. По-третє, на нашу конференцію приїхали делегації викладачів і студентів із Києва, Львова, Житомира, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя та інших міст. Тут ніби в мініатюрі зібралася якщо не вся Україна, то принаймні її значна частина. Ми не збираємося зупинятися на досягнутому. Лариса Івшина запропонувала зробити наші Дні науки загальнонаціональними. А що? Спробуємо.

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, голова Комітету з Національної премії імені Т. Шевченка:

— Я вперше в Острозі. І приїхав сюди за власною ініціативою. Оглянувши замок XIV cтоліття, залишки синагоги, академію, збагнув, що це — українське місто в століттях, а українська культура тут представлена в тисячоліттях. Невипадково сюди тягнуться люди. І якщо наші ЗМІ так, як газета «День», будуть синхронно працювати із ходою цього відчутного історичного часу, у нас буде достойне майбутнє.

Віктор КОСТЮК, заступник декана факультету журналістики Запорізького національного університету (ЗНУ):

— Ми отримали справжнє задоволення від спілкування із викладачами та студентами з інших університетів. Ініціатива Лариси Олексіївної щодо того, щоб ці Дні науки стали всеукраїнськими, а з часом, гадаю, і міжнародними, знайшла підтримку у викладацьких та студентських колах Запорізького університету.

Хочу зауважити, що пізнанню одне одного особливо сприяли позаофіційні заходи. У таборі відпочинку, де всіх поселили, острожани, запорожці, одесити змогли познайомитися ближче, ніж під час секційних засідань і круглих столів. Ввечері вони зібралися довкола вогнища і дискутували про найрізноманітніші питання, які хвилюють молодь. Це дало їм змогу зрозуміти погляди українців із заходу та сходу. Спершу я був з ними, а коли відчув, що там зайвий, відійшов. Потім мої студентки розповідали, що обговорення закінчилося виконанням Гімну України. Це все пояснює, навіщо потрібні ось такі зустрічі, причому як формальні, так і неформальні. Наступну таку зустріч ми намагатимемося організувати на Хортиці, де наш університет має базу відпочинку.

Наталія ЖЕЛМОВА, студентка 3-го курсу факультету журналістики ЗНУ:

— Ми дуже змістовно провели час в Острозькій академії. Особливо неформальна частина спілкування із студентами-острожанами була для мене несподіваним відкриттям рис характеру і менталітету волинян, історії цього краю. Наприклад, вони розповідали про те, як у 1942 році на Волині створилася УПА і багато хто з їхніх дідів і прадідів воювали в цій армії. Повинна сказати, що їхні розповіді у мене не викликали протиріч, як інколи викликають певні публікації в пресі чи сюжети на телебаченні. Це була їхня правда, і я була відкрита її сприйняти.

Разом сидячи довкола вогнища, співали багато українських народних пісень: «Несе Галя воду», «Ти ж мене підманула», «Розпрягайте, хлопці, коней», — це з тих, які співають по всій Україні, а ще виконували ті, які побутують на заході, але мало відомі на сході, й навпаки. Насамкінець нашої зустрічі острожани запропонували заспівати Гімн України. Під час його виконання я відчувала таке піднесення, яке переживаєш, коли, наприклад, твоя країна завойовує багато медалей на Олімпійських іграх або посідає призові місця на чемпіонатах світу...

Анастасія КОНДРИКО, студентка 3-го курсу факультету журналістики ЗНУ:

— Побувавши в Острозі, я зрозуміла, наскільки ці всі проблеми про двомовність, ветеранів Великої Вітчизняної війни і вояків ОУН-УПА, поділ країни на захід і схід штучно створені. Я була вперше в Західній Україні. Думала, приїдемо, виступимо на науково-практичній конференції й повернемося додому. На таку гостинність навіть не сподівалася. Коли я в Запорізькому університеті розповідаю, як ми співали український Гімн (це було одне з моїх найсильніших емоційних переживань), однокурсники і студенти старших курсів дивуються і продовжують розпитувати про Волинь. Окремо зазначу, що Острозька академія — унікальний університет. Варто тільки задуматися, що це була альма-матер гетьмана Петра Сагайдачного, письменника і філософа Мелетія Смотрицького... Фактично це одне з тих місць, де обов’язко треба побувати, щоб, як казала Лариса Олексіївна, пізнати і відчути свою країну. Молодим людям з південних та східних регіонів, хто ще жодного разу не був у Західній Україні, раджу приїхати сюди. Однієї такої поїздки буде достатньо, щоб зникли стереотипи і навіть докорінно змінилися погляди.

Ольга БУРЛАКА, студентка 3-го курсу факультету політології ОНУ:

— Острог. Тепер це слово набуло для мене нового смислу. Це не просто місто на карті України. Це місто, це історія, це люди, в яких я закохалася без пам’яті. Складно сказати, за що любиш близьку тобі людину — у ній все здається ідеальним, так само непросто відповісти, за що я люблю Острог. Але світ, який відкрився мені в стінах Острозької академії, атмосфера просвітництва, патріотизму, достоїнства кожного із студентів зробили з мене невиправну націоналістку. А людське розуміння, повага, готовніть вислухати твою точку зору назавжди змінили мене як людину.

Анастасія МІЛЮКОВА, студентка 3-го курсу факультету політології ОНУ:

— Поїздка на конференцію в Острог — це були мої перші відвідини Західної України. Гостинність і привітність острожан була безмежною. Як майбутній політолог, я була начувана про «розкол» України на «помаранчеві» та «голубі» регіони. Але спілкування зі студентами Острозької академії засвідчило, що подібні твердження — надумані, створенні спеціально під виборчу кампанію. Звичайно, певні відмінності у світовідчутті, поглядах існують. Але під час зустрічі виникла й утвердилася думка, що для того, аби досягнути благополуччя для свої країни, потрібно передусім краще пізнати одне одного, спілкуватися всередині країни, між різними регіонами, з представниками інших національностей, конфесій... Висновком конференції став консенсус, до якого прийшли всі: ми — діти України, і в нас вистачить сил, здібностей і бажання для того, щоб наша країна процвітала. Ми на своєму досвіді переконалися, що для того, щоб спілкуватися і товаришувати, не важливі жодні відмінності у поглядах і переконаннях. Вагомий внесок в це був зроблений Ларисою Івшиною, яка запросила нас в Острог. За це їй дуже вдячнi.

Іван КАПСАМУН, студент 3-го курсу факультету політології ОНУ:

— Я вперше побував на Західній Україні і знайшов для себе підтвердження своїх очікувань і уявлень, які сформувалися у мене при вивченні історії цього регіону, зокрема, Волині, де витає особливий український дух. Можна сказати, що Острог — один із духовних та історичних центрів України. Було дуже приємно чути там чисту українську мову, якою спілкуються майже всі, побувати в музеях, в замку князів Острозьких. Особливістю міста також є Острозька академія. Її студентам, безумовно, поталанило: для них створюються всі умови, у них прекрасний ректор, вони отримують знання, перебуваючи в історичній аурі архітектури свого університету. Тут справдi формується генотип української нації.

Беручи учась у пленарному засіданні, круглому столі за участю Лариси Івшиної, конференції за участю політологів з різних ВНЗ України і взагалі після двох днів перебування в Острозі, я зрозумів, що саме завдяки таким зустрічам формується національна ідея, саме тут її можна відчути. Після цієї поїздки мене переповнюють емоції, й цього заряду енергії мені вистачить надовго.

Анатолій БЄЛІНСЬКИЙ, студент 3-го курсу факультету політології ОНУ:

— Мої враження складно передати словами. Їх можна скромно передати виразом: «Я у ШОЦІ!!!». Я у шоці від того, що ми так довго жили міфом про нашу несхожість. Насправді ми — однакові й нам нема що ділити (у тому числі й рідну Україну!). Коли я їхав в Острог, то вважав, що з цивілізованого світу відбуваю в дикий край. А коли повертався вже додому, зрозумів, що, навпаки, побачив цивілізований світ. Мене вразила доброта і відкритість людей. А університет, атмосфера, що в ньому панує, — рай для студентів! Правду кажучи, я їм по-доброму заздрю! Мені запамяталася скульптура в місцевому музеї «Мудрість перемагає смерть». Ця скульптура відкрила для мене багато... Склалося враження, що смерть і забуття в цьому краї не живуть!

Ольга РЕШЕТИЛОВА, студентка 4-го курсу факультету політико інформаційногоменеджменту НаУОА:

— «Зробити більше, щоб встигнути»... Ці слова головного редактора «Дня» можна назвати девізом газети. Адже численні проекти — від видання бібліотеки і до співпраці з різними університетами — це спроба якнайшвидше надолужити згаяне в десятиліттях забуття української мови, культури, історії. Й цього разу Лариса Івшина виступила з новою ініціативою — створення Острозького клубу, який би передбачав неформальне спілкування студентів, а його метою була б внутрішня інтеграція української молоді. Поки що до клубу входять студенти Острозької та Києво-Могилянської академій, Одеського національного університету. У планах — залучити й інші вищі навчальні заклади. Острозький клуб покликаний відкрити українцям українців, і вже тоді їхніми спільними зусиллями відродити те, що було втрачено не лише в Острозі чи Запоріжжі, а й по всій країні. Створення Острозького клубу — лише маленький крок на шляху до «внутрішньої інтеграції» України, який ми повинні подолати перед тим як визначити зовнішній вектор.